Проблеми дослідження документів під час судового розгляду: практика застосування статті 358 КПК України

Останні роки в кримінальному судочинстві суттєво змінюється практичний підхід до дослідження доказів, зокрема документів, у судах першої інстанції, що призводить до істотного порушення як прав обвинувачених, так і кримінального процесуального закону.

Як правило, під час дослідження документів у ході судового розгляду саме прокурор «задає тон» способу дослідження доказів, а суд у свою чергу фактично погоджується із запропонованим ним способом їх дослідження.

Окрім місцевих судів загальної юрисдикції особливо розповсюдженою така практика дослідження доказів стала у кримінальних провадженнях, підсудних Вищому антикорупційному суду, та в яких публічне обвинувачення підтримують прокурори Спеціалізованої антикорупційної прокуратури.

Перш за все варто вказати, що з усіх процесуальних джерел доказів, визначених ч. 2 ст. 84 Кримінального процесуального кодексу України (надалі – КПК України), найчастіше саме документи є найбільш об’ємними та тривалими для дослідження доказами. Особливо якщо мова йде про кримінальні провадження, в яких особи обвинувачуються в економічних злочинах. Орієнтовний обсяг матеріалів таких кримінальних проваджень нерідко може сягати кількості близько 200 томів і більше.

У кримінальному процесуальному законодавстві процедура дослідження документів є врегульованою та передбаченою статтею 358 КПК України.

Наразі можна відмітити наступний практичний підхід дослідження документів у ході судового розгляду, коли сторона обвинувачення приносить у судове засідання низку томів матеріалів кримінального провадження, інколи їх обсяг може сягати до 10 томів одночасно, а в деяких випадках до них додаються прокурором письмові пояснення.

У ході судового розгляду прокурор може оголосити суду свої письмові пояснення або висловити свою думку усно, втім, їх суть, як правило, зводиться до оголошення прокурором назв вибіркових документів з цих томів, без пояснення їх змісту та без посилання на обставини кримінального провадження, передбачені ст. 91 КПК України, які вони доводять, та без їхнього безпосереднього дослідження в судовому засіданні.

Після чого сторона обвинувачення надає томи матеріалів кримінального провадження для долучення до матеріалів судової справи, у яких міститься значна частина документів, які взагалі не були оголошені навіть номенклатурно, вже не кажучи про їхнє дослідження в судовому засіданні, і, як наслідок, вказані документи також стають невід’ємною частиною матеріалів кримінальної справи.

Суд першої інстанції в свою чергу абсолютно не заперечує проти такого підходу до дослідження документів, погоджуючись долучати до матеріалів судової справи документи, що сотнями містяться в томах матеріалів кримінального провадження, які не були фактично досліджені в судовому засіданні.

Як правило, у такому випадку суд першої інстанції трактує застосування положень ст. 358 КПК України, як наявність у прокурора диспозитивного права самому обирати тактику і стратегію дослідження документів, які, на його переконання, доводять обставини обвинувачення, що викладені в обвинувальному акті.

Однак, на наше переконання, погодитись з такою позицією неможливо, оскільки ключовим є те, що якщо прокурор, обираючи конкретні документи для їх оголошення та дослідження в судовому засіданні, визначає саме їх як докази, то долучатися до матеріалів судової справи мають саме ці конкретні документи, а не всі інші в сукупності, які містяться в цих томах, але які не досліджуються та не оголошуються під час судового розгляду, оскільки такий підхід не відповідає приписам ст. 358 КПК України.

Положеннями ч. 1 ст. 358 КПК України встановлено, що протоколи слідчих (розшукових) дій та інші долучені до матеріалів кримінального провадження документи, якщо в них викладені чи посвідчені відомості, що мають значення для встановлення фактів і обставин кримінального провадження, повинні бути оголошені в судовому засіданні за ініціативою суду або за клопотанням учасників судового провадження та пред’явлені для ознайомлення учасникам судового провадження, а в разі необхідності – також іншим учасникам кримінального провадження.

Відтак у разі наявності клопотання учасника кримінального провадження оголошення прокурором досліджуваних документів та відомостей, що містяться в них та, на думку прокурора, мають значення для цього кримінального провадження, є імперативним обов’язком прокурора, а не його дискреційним правом.

У положеннях частини 1 статті 23 КПК України задекларовано, що суд досліджує докази безпосередньо. Показання учасників кримінального провадження суд отримує усно.

Не можуть бути визнані доказами відомості, що містяться в показаннях, речах і документах, які не були предметом безпосереднього дослідження суду, крім випадків, передбачених цим Кодексом (ч. 2 ст. 23 КПК України).

Відтак окрім того, що такий підхід до дослідження доказів не відповідає вимогам кримінального процесуального закону, вказане обмежує сторону захисту в можливостях здійснення ефективного захисту, оскільки прокурор долучає велику кількість документів у томах матеріалів кримінального провадження в якості доказів, проте:

– не досліджує їх в судовому засіданні;

– не оголошує їхню суть та зміст;

– не обґрунтовує перед судом, чому саме ці документи він вважає доказами, та які обставини, що підлягають відповідно до ст. 91 КПК України встановленню в кримінальному провадженні, вони доводять, і при цьому судом не надається можливість стороні захисту самостійно здійснити їх оголошення та дослідження в судовому засіданні.

Про порядок та спосіб дослідження доказів висловився Верховний Суд у своїй постанові від 13.03.2024 року (справа № 953/3558/22, провадження № 51-6103 км 23):

«Так, статтею 23 КПК України передбачено, що суд досліджує докази безпосередньо. Безпосередність дослідження доказів означає звернену до суду вимогу закону про дослідження ним всіх зібраних у конкретному кримінальному провадженні доказів шляхом допиту обвинуваченого, потерпілої, свідків, огляду речових доказів, оголошення документів, відтворення відеозапису тощо.

Як вже неодноразово вказував Верховний Суд, безпосередність дослідження доказів означає звернену до суду вимогу закону про дослідження ним усіх зібраних у конкретному кримінальному провадженні доказів шляхом допиту обвинувачених, потерпілих, свідків, експерта, огляду речових доказів, оголошення документів, відтворення звукозапису й відеозапису тощо. Ця засада кримінального судочинства має значення для повного з’ясування обставин кримінального провадження та його об`єктивного вирішення. Безпосередність сприйняття доказів дає змогу суду належним чином дослідити й перевірити як кожний доказ окремо, так і у взаємозв’язку з іншими доказами, здійснити їх оцінку за критеріями, визначеними в ч. 1 ст. 94 КПК України, і сформувати повне та об’єктивне уявлення про фактичні обставини конкретного кримінального провадження.

Статтею 358 КПК України регламентовано, що долучені до матеріалів кримінального провадження документи, якщо в них викладені чи посвідчені відомості, що мають значення для встановлення фактів і обставин кримінального провадження, повинні бути оголошені в судовому засіданні.

При цьому документи оголошує суд або сторона судового провадження, яка їх подає. Логічно, коли документи в судовому засіданні оголошує та сторона, яка їх подає. Проте, якщо учасниками кримінального провадження документи не оголошуються, а лише долучаються, то суд повинен їх оголосити з метою ознайомлення всіх учасників кримінального провадження з їх змістом та надання їм можливості подати свої зауваження».

Також пропонуємо звернути увагу на іншу постанову Верховного Суду від 09.10.2023 року (справа № 707/996/18, провадження № 51-2942 км 23), в якій колегія суддів Третьої судової палати Касаційного кримінального суду дійшла висновку про відсутність порушення судом безпосередності дослідження доказів:

«При прослуховуванні аудіозапису судового засідання за 18 липня 2022 року встановлено, що під час дослідження документів головуючим оголошувалась назва такого документу і його короткий зміст. Сторони мали можливість і висловлювали свої зауваження та пояснення щодо досліджуваних документів. Крім цього, надати власну оцінку кожному доказу та їх сукупності, висловити свої зауваження щодо досліджених доказів сторони мають можливість під час судових дебатів. За таких обставин, Верховний Суд не вбачає істотних порушень порядку дослідження документів судом першої інстанції».

Тобто в даному судовому рішенні навпаки, за умови оголошення в судовому засіданні кожного документа в ході його дослідження, що в свою чергу надало можливість, зокрема стороні захисту, здійснювати свій захист належним чином, Верховний Суд дійшов висновку, що суд першої інстанції дослідив кожен доказ безпосередньо, як того вимагають положення статті 23 КПК України.

Відтак, практичні ситуації, в яких судом до матеріалів судової справи долучаються документи, які не оголошувались і не досліджувались у судовому засіданні,  є порушенням основоположних засад кримінального провадження, зокрема забезпечення права на захист та змагальності сторін, забезпечення судом рівних прав сторін кримінального провадження в обстоюванні своєї правової позиції.

Частиною 1 статті 20 КПК України задекларовано, що обвинувачений має право на захист, яке полягає в наданні йому можливості надати усні або письмові пояснення з приводу обвинувачення, право збирати і подавати докази, брати особисту участь у кримінальному провадженні, користуватися правовою допомогою захисника, а також реалізовувати інші процесуальні права, передбачені цим Кодексом.

Частиною 1 статті 22 КПК України регламентовано, що кримінальне провадження здійснюється на основі змагальності, що передбачає самостійне обстоювання стороною обвинувачення і стороною захисту їхніх правових позицій, прав, свобод і законних інтересів засобами, передбаченими цим Кодексом.

Відповідно до ч. 6 ст. 22 КПК України, суд, зберігаючи об’єктивність та неупередженість, створює необхідні умови для реалізації сторонами їхніх процесуальних прав та виконання процесуальних обов’язків.

Отже, окрім обмеження права на захист, має місце також істотне порушення судом засади змагальності сторін (ст. 22 КПК України), оскільки в такому випадку суд, вочевидь, не створює необхідні умови для реалізації стороною захисту її процесуального права.

У контексті даної проблематики питання не можна не згадати основоположну для кримінального провадження засаду презумпції невинуватості особи.

Положеннями ч. 2 ст. 17 КПК України встановлено, що ніхто не зобов’язаний доводити свою невинуватість у вчиненні кримінального правопорушення і має бути виправданим, якщо сторона обвинувачення не доведе винуватість особи поза розумним сумнівом.

Відповідно до ч. 1 ст. 92 КПК України, обов’язок доказування обставин, передбачених статтею 91 цього Кодексу, за винятком випадків, передбачених частиною другою цієї статті, покладається на слідчого, прокурора та, в установлених цим Кодексом випадках, – на потерпілого.

Таким чином, на наше переконання, зміна практики застосування ст. 358 КПК України під час дослідження документів у судах першої інстанції призводить лише до спрощення процесу, однак не забезпечує реалізацію завдань кримінального провадження (ст. 2 КПК України), оскільки ціною економії процесуального часу, який приділяється судовому розгляду справи, втрачається якість дослідження доказів, що напряму впливає на встановлення всіх обставин, які підлягають доказуванню в кримінальному провадженні.

Незалежно від обсягу та кількості матеріалів досудового розслідування є необхідність чіткого дотримання положень ст. 358 КПК України, згідно із якою досліджуватись та оголошуватись в ході судового розгляду мають всі документи, які сторони подають до суду, з відповідними поясненнями значення відомостей, які викладені чи посвідчені в цих документах, якими встановлюються, підтверджуються або спростовуються обставини і факти у відповідному кримінальному провадженні, зокрема, у контексті доведення чи спростування цими документами складу кримінального правопорушення.

Олександр ЗАЙЦЕВ,

адвокат Grain Law Firm