Судова практика: захист прав біженців, визнання особою без громадянства

Принцип невислання в системі міжнародного захисту, практичні виклики у справах шукачів захисту, основні засади діяльності УВКБ ООН щодо викорінення безгромадянства – ці та інші питання обговорили під час круглого столу «Роль судів у забезпеченні прав біженців, шукачів захисту та осіб без громадянства: виклики, тлумачення, стандарти», участь у якому взяли судді Верховного Суду у Касаційному адміністративному суді Андрій Жук і Людмила Єресько.

Андрій Жук у своєму виступі зосередився на правозастосовній практиці адміністративних судів у справах, пов’язаних із захистом прав біженців та шукачів захисту.

Зокрема, він звернув увагу на правову позицію, висловлену в постанові КАС ВС від 27 лютого 2025 року у справі № 420/21366/23, щодо права особи на отримання статусу такої, що потребує додаткового захисту, у разі проходження нею військової служби за контрактом у Збройних Силах України (комбатант). У цій справі Суд зазначив, що з моменту укладення контракту про проходження військової служби у Збройних Силах України позивач підпадає під відповідний правовий захист, що дозволяє йому перебувати на території України на законних підставах на період дії такого контракту та три місяці після його припинення і, відповідно, виключає підстави для примусового повернення позивача в країну громадянської належності.

Водночас позивач як іноземець має право також скористатися іншими гарантіями міграційного законодавства, яке зазнавало змін із 2014 року у зв’язку з російською агресією на території України та, зокрема, під час дії воєнного стану.

Доповідач ознайомив слухачів із правовою позицією, викладеною в постанові  КАС ВС від 3 листопада 2022 року у справі № 260/197/19. Колегія суддів зазначила, що обґрунтоване побоювання стати жертвою переслідувань є визначальним у переліку критеріїв щодо визначення біженця. Цей критерій складається із суб’єктивної та об’єктивної сторін. Суб’єктивна сторона полягає в наявності в особи зазначеного побоювання. Побоювання є оціночним судженням, яке свідчить про психологічну оцінку особою ситуації, що склалася навколо неї. Об’єктивна сторона пов’язана з наявністю обґрунтованого побоювання переслідування і означає наявність фактичних доказів того, що ці побоювання є реальними.

Проаналізував суддя і постанову КАС ВС від 25 січня 2024 року у справі № 160/1521/23, відповідно до якої при вирішенні питання про примусове повернення особи суб’єкт владних повноважень має дотримуватися вимог ст. 3 Конвенції проти катувань. Згідно з нею жодна держава не може вислати або видати особу, якщо є обґрунтовані підстави вважати, що їй загрожує застосування катувань. Міграційний орган зобов’язаний провести оцінку ризиків такого повернення навіть у разі, якщо особа не зверталася за захистом. Така оцінка є обов’язковим елементом процедури примусового повернення, зазначив спікер.

Говорячи про обставини, які передують примусовому видворенню іноземця чи особи без громадянства, Андрій Жук навів як приклад постанову КАС ВС від 25 квітня 2024 року у справі № 461/2622/23. У цій справі Суд вказав, що для застосування цієї процедури передують дві обставини: 1) прийняття рішення відповідним компетентним органом про примусове повернення; 2) ухилення від виїзду після прийняття рішення про повернення або наявність обґрунтованих підстав вважати, що іноземець або особа без громадянства ухилятимуться від виконання такого рішення.

Також доповідач звернув увагу на постанову КАС ВС від 27 лютого 2025 року у справі № 589/2960/23, у якій Суд вказав, що, застосовуючи процедуру примусового повернення або видворення, органи ДМС зобов’язані перевірити дотримання принципу заборони вислання. Така оцінка ризиків має проводитися «ex nunc» (на момент прийняття рішення) і фокусуватися на наслідках повернення з урахуванням як загальної ситуації в країні походження, так і особистих обставин заявника. Лише після підтвердження підстав, визначених ст. 26 Закону України «Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства», та аналізу особистої ситуації особи можна встановити пропорційність між заходами примусу та правом заявника на повагу до приватного і сімейного життя, гарантованого ст. 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.

Людмила Єресько зосередилася на судовій практиці у справах щодо забезпечення прав заявників процедури визнання особою без громадянства.

Під час виступу спікерка детально проаналізувала постанову КАС ВС від 8 лютого 2024 року у справі № 500/3925/22, предметом розгляду в якій стала відмова міграційної служби в оформленні посвідки на тимчасове проживання. Колегія суддів зазначила, що в межах спірних правовідносин відповідач як суб’єкт владних повноважень мав лише два законодавчо визначені варіанти дій: видати позивачу посвідку на тимчасове проживання або відмовити у її видачі. Матеріали справи свідчать, що відповідним рішенням відповідач відмовив у видачі посвідки на підставі підпункту 2 п. 61 Порядку оформлення, видачі, обміну, скасування, пересилання, вилучення, повернення державі, визнання недійсною та знищення посвідки на тимчасове проживання, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 25 квітня 2018 року № 322 (Порядок). Суд наголосив, що механізм відновлення порушеного права має бути ефективним і унеможливлювати подальші протиправні дії чи бездіяльність суб’єкта владних повноважень. З огляду на це позовні вимоги підлягають задоволенню.

Розповіла суддя і про постанову КАС ВС від 17 грудня 2024 року у справі № 640/15163/22 щодо механізму реалізації прав осіб без громадянства. У цій справі оскаржувалася протиправна бездіяльність Кабінету Міністрів України, яка полягає в неприведенні підпункту 2 п. 61 Порядку у відповідність до Закону України «Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства» (з урахуванням змін, внесених Законом України від 16 червня 2020 року № 693-IX «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо визнання особою без громадянства»).

Закон України «Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства» гарантує право на процедуру визнання особою без громадянства усім особам, незалежно від законності їхнього перебування на території Україні. Закон визнає особливий правовий статус осіб без громадянства, оскільки недокументовані особи можуть тривалий час перебувати в ситуації правової невизначеності через відсутність документів чи громадянства будь-якої держави. Тому цей Закон надає їм право звертатися до процедури визнання статусу особи без громадянства і дозволяє легалізувати їх перебування в Україні, незалежно від попереднього правового становища.

Верховний Суд наголосив, що недосконалість підзаконного регулювання не може бути перешкодою для реалізації прав, закріплених законом. Зазначений Порядок як нормативно-правовий акт, який прийнятий для виконання Закону України «Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства», не може звужувати обсяг прав або встановлювати додаткові обмеження, не передбачені Законом України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо визнання особою без громадянства». З прийняттям змін Закон України «Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства» надав можливість звертатися шляхом процедури визнання осіб без громадянства особам незалежно від законності чи не законності перебування на території України.

Суд зазначив, що такі обмеження не тільки суперечать основним положенням відповідних законів, але й фактично позбавляють осіб без громадянства доступу до механізмів легалізації їхнього перебування в Україні.