Неефективність способу захисту порушеного права як підстава для відмови в позові: роз’яснення адвоката

Кожен має право на захист свого цивільного права у разі його порушення. Суд може захистити його у спосіб, визначений Цивільним кодексом, або в інший спосіб, що встановлений договором, законом чи самим судом. Водночас існують і неефективні способи, правові наслідки застосування яких пропонуємо проаналізувати.

Критерії ефективності

Особа, права якої порушено, може скористатися не будь-яким, а цілком конкретним способом захисту свого права (п. 5.6 постанови Великої Палати Верховного Суду від 22.08.2018 у справі № 925/1265/16). Під способами захисту суб’єктивних цивільних прав розуміють закріплені законом матеріально-правові заходи примусового характеру, за допомогою яких проводиться поновлення (визнання) порушених (оспорюваних) прав і вплив на порушника.

Цивільні права або інтереси захищаються у спосіб, який передбачений законом або договором, та є ефективним для захисту конкретного порушеного або оспорюваного права чи інтересу позивача. Якщо закон або договір не визначають такого ефективного способу захисту, суд відповідно до викладеної в позові вимоги позивача може визначити у рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону.

Велика Палата неодноразово зазначала, що застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить від виду та змісту правовідносин, які виникли між сторонами, змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа та характеру його порушення, невизнання або оспорення.

Такі право чи інтерес мають бути захищені судом у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам (див. напр. постанови ВП ВС від 05.06.2018 у справі № 338/180/17, від 11.09.2018 у справі № 905/1926/16, від 30.01.2019 у справі № 569/17272/15-ц, від 11.09.2019 у справі № 487/10132/14-ц, від 06.04.2021 у справі № 925/642/19).

Ефективний захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів позивача у цивільному процесі можливий за умови, що такі права, свободи чи інтереси справді порушені, а позивач використовує цивільне судочинство саме для такого захисту, а не з іншою метою.

Застосування судом того чи іншого способу захисту має приводити до відновлення порушеного права позивача. Тож під час розгляду справи суд має з’ясувати:

• чи передбачений обраний позивачем спосіб захисту законом або договором;
• чи передбачений законом або договором ефективний спосіб захисту порушеного права/інтересу позивача;
• чи є спосіб захисту, обраний позивачем, ефективним для захисту його порушеного права / інтересу у спірних правовідносинах.

Проте, якщо обраний позивачем спосіб захисту не передбачений законом або договором, але є ефективним та не суперечить закону (а закон або договір зі свого боку не визначають іншого ефективного способу захисту), то порушені право чи інтерес позивача підлягають захисту обраним ним способом.

Неправильно обраний спосіб захисту зумовлює прийняття рішення про відмову в задоволенні позову незалежно від інших встановлених судом обставин (див. постанови ВП ВС від 29.09.2020 у справі № 378/596/16-ц, від 15.09.2022 у справі № 910/12525/20).

Достатність підстав

Вирішуючи спір по суті, суд повинен встановити наявність в особи, яка звернулася з позовом, суб’єктивного матеріального права або охоронюваного законом інтересу, на захист якого подано позов, тобто встановити, чи є особа, за позовом якої (або в інтересах якої) порушено провадження у справі, належним позивачем.

Відсутність права на позов у матеріальному розумінні тягне за собою прийняття рішення про відмову у задоволенні позову, незалежно від інших встановлених судом обставин. Оскільки лише наявність права обумовлює виникнення у інших осіб відповідного обовʼязку перед особою, якій таке право належить і яка може вимагати виконання такого обовʼязку (вчинити певні дії або утриматись від їх вчинення) від зобовʼязаних осіб.

Тобто лише встановивши наявність в особи, яка звернулася з позовом, суб`єктивного матеріального права або охоронюваного законом інтересу, на захист яких подано позов, суд зʼясовує наявність чи відсутність факту порушення або оспорення і відповідно приймає рішення про захист порушеного права або відмовляє позивачу у захисті, встановивши безпідставність та необґрунтованість заявлених вимог.

Порушенням вважається такий стан субʼєктивного права, за якого воно зазнало протиправного впливу з боку правопорушника, внаслідок чого субʼєктивне право особи зменшилося або зникло як таке, або порушення права повʼязане з позбавленням можливості здійснити, реалізувати своє право повністю або частково.

При цьому позивач самостійно визначається з порушеним, невизнаним чи оспорюваним правом або охоронюваним законом інтересом, які потребують судового захисту.

Обґрунтованість підстав звернення до суду оцінюється судом у кожній конкретній справі за результатами розгляду позову.

Розглянемо важливість обрання ефективного способу захисту прав на прикладі справ про оскарження дій державного реєстратора.

Визначення належного способу

У 2016 році до Управління Держгеокадастру було подано позов про визнання недійсним і скасування державного акта на право постійного користування земельною ділянкою на підставі рішення міської ради, і державного акта на право постійного користування земельною ділянкою на підставі того ж рішення міської ради.

Суди першої та апеляційної інстанцій стали на бік відповідача, а Вищий господарський суд скасував їх рішення, визнав недійсним і скасував державний акт на право постійного користування земельною ділянкою та державний акт на право постійного користування земельною ділянкою на підставі того ж рішення міської ради. Тоді відповідач звернувся до Великої Палати із заявою про перегляд постанови ВГС.

Високі судді виходили з того, що захист земельних прав – це передбачені законом способи охорони цих прав у разі їх порушення чи реальної небезпеки такого порушення.

Під способами захисту суб’єктивних земельних прав розуміють закріплені  законом матеріально-правові заходи правоохоронного характеру, за допомогою яких проводиться поновлення (визнання) порушених (оспорюваних) прав і вплив на правопорушника. Загальний перелік таких способів захисту земельних прав наведено в ч. 3 ст. 152 ЗК.

Як правило, власник порушеного права може скористатися не будь-яким, а цілком конкретним способом захисту свого права, зокрема визначеним цією нормою. Або ж іншим способом, який передбачено законом.

Власник земельної ділянки або землекористувач може вимагати усунення будь-яких порушень його прав на землю, навіть якщо ці порушення не пов’язані з позбавленням права володіння земельною ділянкою, і відшкодування завданих збитків.

Захист прав громадян та юридичних осіб на земельні ділянки здійснюється шляхом:

• а) визнання прав;
• б) відновлення стану земельної ділянки, який існував до порушення прав, і запобігання вчиненню дій, що порушують права або створюють небезпеку порушення прав;
• в) визнання угоди недійсною;
• г) визнання недійсними рішень органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування;
• ґ) відшкодування заподіяних збитків;
• д) застосування інших передбачених законом способів.

Нижчі суди також не врахували, що відповідно до п. 1 ч. 1 ст. 2 Закону «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» державна реєстрація речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень – це офіційне визнання і підтвердження державою фактів набуття, зміни або припинення речових прав на нерухоме майно, обтяжень таких прав шляхом внесення відповідних відомостей до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно. Отже, право або інтерес позивача, який вважає себе постійним користувачем земельної ділянки, може бути порушене внесенням до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно відомостей про наявність права власності (користування) іншої особи.

При цьому рішення суб’єкта державної реєстрації прав про державну реєстрацію прав із внесенням відповідного запису до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно вичерпує свою дію.

Тому належним способом захисту права або інтересу позивача у такому разі є скасування не рішення суб’єкта державної реєстрації прав про державну реєстрацію прав, а запису про проведену державну реєстрацію права власності або користування (ч.2 ст. 26 Закону «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень») – постанова Великої Палати Верховного Суду України від 22.08.2018 у справі № 925/1265/16.

Можливість відновлення прав

Власники майнових прав на паї та власники частки майна пайового фонду КСП звернулися до окружного адміністративного суду з позовом до реєстраційної служби, третіх осіб про визнання протиправним і скасування рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень на нерухоме майно.

Судом першої інстанції у задоволенні позову було відмовлено. Апеляція, яку підтримав Вищий адміністративний суд позов задовольнили. Рішення держреєстратора було визнано протиправним і скасоване. Але згодом державним реєстратором було прийнято рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, відповідно до якого знову зареєстровано право власності на нерухоме майно, а саме на будівлю складу за відповідачем.

Підставою виникнення права власності у витягу з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності були зазначені свідоцтво, протокол загальних зборів членів спілки, акт приймання-передачі майна, виділеного в натурі у власність та технічний паспорт.

Надалі при зверненні позивача до суду провадження у справі до державного реєстратора, за участю третіх осіб, про визнання протиправним і скасування рішення, було закрито із тих підстав, що спір підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства (п. 1 ч. 1 ст. 238 КАС). І відповідна ухвала суду була залишена апеляцією без змін.

Надалі позивачі звернулися до місцевого районного суду з позовом до сектору державної реєстрації та відповідача про визнання протиправним рішення загальних зборів членів спілки, визнання протиправним і скасування рішення про державну реєстрацію права власності на нерухоме майно, але у позові було відмовлено у звʼязку з пропуском позовної давності.

Суд апеляційної інстанції скаргу позивача задовольнив частково: рішення суду першої інстанції скасував та постановив нове. У задоволенні позову позивачів до сектору державної реєстрації та відповідача про визнання протиправним рішення загальних зборів членів спілки, визнання протиправним і скасування рішення про державну реєстрацію права власності на нерухоме майно відмовлено, оскільки такий позов пред`явлений до неналежного кола відповідачів.

Відмовляючи позивачам, судом було встановлено, що підставою виникнення у відповідача права власності на спірне майно є конкретні документи, вказані у витязі з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно.

Предʼявлення позивачами вимог про скасування рішення про державну реєстрацію права власності за відповідачем не відновить прав позивачів, які вони вважають порушеними, оскільки залишається чинною підстава набуття особою права власності.

Колегія суддів уважала, що позивачі пред`явили цей позов, обравши неефективний спосіб захисту своїх прав, оскільки заявлена позовна вимога не призведе до відновлення прав позивачів, а потребуватиме нового звернення до суду з реальним відновленням порушених прав.

Про неефективність обраного позивачами судового захисту їх прав свідчило і те, що після попереднього скасування судом в адміністративній справі рішення державного реєстратора 2016 року про державну реєстрацію права власності останній повторно зареєстрував у 2017 році за собою право власності на спірний обʼєкт, що й стало предметом позову у цій справі (постанова Верховного Суду від 20.03.2024 у справі № 134/154/20).

Мотиви відмови

Орендар подав позов про усунення перешкод, які, на його думку, чинив орендодавець у користуванні земельною ділянкою.

Пізніше орендодавець в іншому позові просив визнати протиправним і скасувати рішення про державну реєстрацію права оренди земельної ділянки. Вважав, що договір оренди землі не набрав чинності, бо не був зареєстрованим згідно з його умовами та законодавством, чинним до 1 січня 2013 року. Тому не було підстав для державної реєстрації права оренди. А на додаткову угоду 2016 року орендодавець згоди не надавав, бо не підписував її (його підпис підробили).

Важливо, що у 2018 році орендодавець подав також позов про визнання недійсними договору оренди землі та додаткової угоди 2016 року, а також про зобов`язання голови, членів селянського (фермерського) господарства-орендаря та будь-яких інших осіб не перешкоджати власникові у користуванні його земельною ділянкою. За цим позовом суд відкрив провадження у справі, де експерт у висновку судово-почеркознавчої експертизи підтвердив, що від імені орендодавця підпис на додатковій угоді 2016 року виконала інша особа.

Суди першої й апеляційної інстанцій задовольнили позов орендаря та відмовили у задоволенні позову орендодавця. Констатували, що підписаний у 2011 році договір оренди землі набрав чинності після державної реєстрації права оренди у 2014 році та діє до 2021 року. На думку судів, орендодавець визнав укладення цього договору, бо підписав його, отримував орендну плату, не заперечував тривалий час проти користування орендарем земельною ділянкою та погодив умови додаткової угоди 2016 року про збільшення орендної плати та продовження строку дії договору оренди землі. Оскільки орендодавець розпочав господарювати на земельній ділянці до закінчення цього строку, суди вважали, що вимога орендаря про усунення перешкод у користуванні нею є обґрунтованою.

Велика Палата Верховного Суду, розглядаючи касаційну скаргу орендодавця на рішення судів обох інстанцій, звернула увагу на те, що вимога зобов`язати орендодавця не чинити орендареві перешкоди у користуванні земельною ділянкою має стосуватися перешкод, які існували та підтверджені дослідженими судами доказами. Беручи до уваги обставини справи, питання про визнання відсутнім права оренди не можна вирішувати за вимогою про визнання протиправним і скасування рішення 2014 року про державну реєстрацію цього права на підставі договору оренди 2011 року.

З огляду на це, були скасовані судові рішення у частині задоволення вимоги орендаря, ухвалено нове рішення про відмову у задоволенні цієї вимоги. Також колегія суддів погодилася з відмовою у задоволенні вимоги орендодавця, але з інших мотивів, ніж навели суди попередніх інстанцій.

Орендодавець просив визнати протиправним і скасувати рішення про державну реєстрацію права оренди від 4 квітня 2014 року. Проте згідно з витягом з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно первісний запис про право оренди земельної ділянки надалі був змінений у частині строку дії договору оренди з 7 на 10 років. Орендар стверджував, що після укладення сторонами додаткової угоди № 2 строк оренди був продовжений на 10 років. Однак орендодавець заперечив підписання з його боку цієї угоди. Надав суду висновок судово-почеркознавчої експертизи, в якому експерт виснував, що підпис від імені орендодавця на тій додатковій угоді виконала інша особа.

Велика Палата Верховного Суду неодноразово звертала увагу на те, що рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень є підставою для внесення відомостей (записів) про речові права, обтяження речових прав до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно; після початку відображення таких відомостей (записів) у цьому реєстрі рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень вичерпують свою дію (див. постанову ВП ВС від 23.11.2021 у справі № 359/3373/16-ц).

Тому належним способом захисту прав орендодавця, який у цих спірних правовідносинах вважає, що зареєстроване право оренди відсутнє, є його вимога до особи, за якою зареєстроване право оренди, про визнання відсутнім права оренди. Судове рішення про задоволення такої вимоги є підставою для внесення до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно відомостей про припинення права оренди відповідача (див. близький за змістом підхід щодо інших правовідносин у постанові ВП ВС від 19.01.2021 у справі № 916/1415/19). З огляду на вказане суди попередніх інстанцій правильно відмовили у задоволенні позову орендодавця, хоч і з інших мотивів.

В ухвалі від 21 лютого 2022 року Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду звернув увагу на наявність виключної правової проблеми, що полягає у необхідності формування єдиної правозастосовної практики у спорах щодо визначення моменту укладення та набрання чинності договором оренди землі, який сторони відразу не зареєстрували, тривалий час належно виконували, а після зміни правового регулювання зареєстрували право оренди, а також на необхідність відступу від висновків Великої Палати, сформульованих у постановах від 23.06.2020 у справі № 696/1693/15-ц, від 15.01.2020 у справі № 322/1178/17 та від 16.06.2020 у справі № 145/2047/16-ц (постанова ВП ВС у від 29.11.2023 у справі № 513/879/19).

Сама собою державна реєстрація не є окремою підставою набуття особою права власності, а є офіційним засвідченням державою набуття особою права власності (див. п. 123 постанови ВП ВС від 21.12.2022 у справі № 914/2350/18 (914/608/20).

Державна реєстрація права власності не породжує права власності, з огляду на державну реєстрацію право власності не виникає, вона визначає лише момент, з якого право власності виникає, за наявності інших юридичних фактів, передбачених законом як необхідних для виникнення права власності.

Факт набуття права власності має передувати державній реєстрації, оскільки юридичний зміст державної реєстрації полягає у визнанні і підтвердженні державою цього факту.

ВП ВС вже звертала увагу, що пред`явлення власником нерухомого майна вимоги про скасування рішень, записів про державну реєстрацію права власності на це майно за незаконним володільцем не є необхідним для ефективного відновлення його права. Після початку відображення таких відомостей (записів) у цьому реєстрі рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень вичерпують свою дію (див. постанови ВП ВС від 07.11.2018 у справі № 488/5027/14-ц, від 30.06.2020 у справі № 19/028-10/13, від 23.11.2021 №359/3373/16-ц, від 29.11.2023 у справі № 513/879/19).

Неодноразово судами було встановлено, що підставою виникнення в особи права власності на спірне майно є конкретні документи, вказані у витязі з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно.

Пред`явлення позивачами вимог про скасування рішення про державну реєстрацію права власності за відповідачем не відновить прав позивачів, які вони вважають порушеними, оскільки залишається чинною підстава набуття особою права власності.

Тож колегія суддів уважала, що позивачі пред`явили цей позов, обравши неефективний спосіб захисту своїх прав, оскільки заявлена позовна вимога не призведе до відновлення прав позивачів, а потребуватиме нового звернення до суду з реальним відновленням порушених прав (постанова ВС від 20.03.2024 у справі № 134/154/20). З цього можемо зробити висновок, що не просто наявність права на захист, а й ефективний і належний спосіб його реалізації відіграють важливе значення для відновлення становища, яке існувало до порушення.

Узагальнення

Проаналізувавши зазначені судові рішення, слід виокремити деякі аспекти, на які варто орієнтуватися при виборі належного та ефективного способу захисту порушеного права:

1. обчислювати строки позовної давності у кожному конкретному випадку;
2. обов’язково звертати увагу на суб’єктний склад учасників майбутнього судового  провадження;
3. з’ясовувати підстави виникнення того чи іншого юридичного факту або права;
4. розмежовувати факт і засвідчення цього факту (у вказаному випадку право власності як факт, а державна реєстрація – як засвідчення факту);
5. чітко розуміти за правилами якого судочинства буде здійснюватися захист у суді;
6. аналізувати чи після застосування способів захисту своїх прав не відбулося їх повторне порушення тими самими суб’єктами, з тих самих підстав.

Анастасія Якімова, член Комітету НААУ з питань цивільного права та процесу, член Центру трудового права та соціального забезпечення Вищої школи адвокатури НААУ для Національної асоціації адвокатів України.