Відмова від служби військовозобов’язаним, який належить до релігійної організації, є ухиленням від призову

Обставини справи

військовозобов’язаний, придатний до військової служби, перебував на військовому обліку в ТЦК і права на відстрочку від привозу на військову службу за мобілізацією, передбаченого ст. 23 ЗУ від 21.10.1993 № 3543-XII «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію», не мав. 09.09.2022 останній за місцем свого проживання особисто отримав повістку з вимогою прибути 11.09.2022 до ТЦК для відрядження у складі команди для проходження військової служби у ЗСУ за призовом під час мобілізації на особливий період як водій за відповідною військово-обліковою спеціальністю. Однак у вказаний час обвинувачений, не маючи правових підстав на відстрочку від призову на військову службу під час мобілізації, без поважних причин до ТЦК не прибув, про причини своєї неявки не повідомив і вільний час проводив на власний розсуд, тобто ухилився від призову на військову службу під час мобілізації.

Позиції судів першої та апеляційної інстанцій

місцевий суд визнав невинуватою та виправдав особу за ст. 336 КК через відсутність у її діях складу кримінального правопорушення.

Апеляційний суд скасував цей вирок і ухвалив новий, яким визнав винуватою та засудив особу за ст. 336 КК.

У касаційній скарзі захисник стверджує, що обвинувачений правомірно відмовився від військової служби, яка є несумісною з його релігійними переконаннями, що не може оцінюватися як прояв ухилення від призову за мобілізацією та бути підставою для кримінальної відповідальності.

Позиція ККС

залишено без зміни вирок апеляційного суду.

Обґрунтування позиції ККС

ККС вказує, що згідно із ст. 17 ЗУ від 06.12.1991 № 1932-XII «Про оборону України» захист Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України є конституційним обов’язком громадян України. Громадяни України чоловічої статі, придатні до проходження військової служби за станом здоров’я і віком, а жіночої статі – також за відповідною фаховою підготовкою, повинні виконувати військовий обов’язок згідно із законодавством.

Відповідно до положень ЗУ від 12.12.1991 № 1975-XII «Про альтернативну (невійськову) службу» право на альтернативну службу згідно зі ст. 2 мають
громадяни України, якщо виконання військового обов’язку суперечить їхнім релігійним переконанням і ці громадяни належать до релігійних організацій, віровчення яких не допускає користування зброєю.

Право на свободу совісті та віросповідання гарантовано як одне з конституційних прав людини, та закріплено у ст. 35 Конституції України. Одним з аспектів зазначеного права є можливість сумлінної відмови від військової служби. Зокрема, у разі якщо виконання військового обов’язку суперечить
релігійним переконанням громадянина, виконання цього обов’язку має бути
замінене альтернативною (невійськовою) службою.

Право сповідувати свою релігію або переконання не є абсолютним і може бути обмежене за таких умов, як: законність; легітимна мета – інтереси громадської безпеки, необхідність охорони публічного порядку, здоров’я чи моралі, а також захист прав і свобод інших осіб; пропорційність, що окреслює межі правомірного втручання у право і дозволяє здійснення його лише тією мірою, в якій це необхідно для досягнення зазначених законних цілей.

Досягнення справедливого балансу між правом людини закріпленого в ст. 9 Конвенції та ст. 35 Конституції України в аспекті можливості сумлінної відмови від військової служби та інтересами захисту суверенітету, територіальної цілісності України, прав і свобод інших осіб вимагає забезпечення об’єктивної перевірки тверджень особи про несумісність її релігійних переконань з військовою службою і підтвердження доказами наявності відповідних релігійних переконань. Це не означає, що можливість здійснення права на сумлінну відмову від військової служби обмежується членством у зареєстрованих релігійних організаціях, зміст віровчення яких передбачає безумовну неприпустимість такої служби, носіння та використання зброї.

Водночас ККС наголосив, що призов обвинуваченого на військову службу по мобілізації не означає автоматично, що він був зобов’язаний брати до рук зброю, адже з огляду на його релігійні переконання та конституційний обов’язок із захисту Вітчизни під час несення служби він міг бути залучений у ремонті техніки, будівництві укріплень, вивезенні поранених, перевезенні вантажів та виконанні інших функцій, не пов’язаних із використанням зброї.

Таким чином, жодні релігійні переконання не можуть бути підставою для ухилення громадянина України, визнаного придатним до військової служби, від мобілізації з метою виконання свого конституційного обов’язку із захисту територіальної цілісності та суверенітету держави від військової агресії з боку іноземної країни.

Постанова колегії суддів Першої судової палати ККС ВС від 13.06.2024 у справі №601/2491/22 (провадження № 51-6732км23) https://reyestr.court.gov.ua/Review/120029741