Дитина з інвалідністю підгрупи А: аспекти невизначеності законодавства

Конституція України найвищою соціальною цінністю визнає людину, її життя та здоров’я. Життя та здоров’я дітей — це найбільша цінність людства. Особливої турботи та уваги з боку держави та суспільства загалом потребує дитина з інвалідністю, однак спостерігається неоднозначність прийнятих лікарсько-консультативними комісіями рішень під час надання дитині із цукровим діабетом І типу категорії «дитина з інвалідністю підгрупи А». Це відбувається, позаяк відсутній чіткий перелік підстав для надання дитині із цукровим діабетом І типу категорії «дитина з інвалідністю підгрупи А».

Законодавче врегулювання

Абзацами 3, 4 п 21 Порядку встановлення лікарсько-консультативними комісіями інвалідності дітям, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 21112013 р № 917 «Деякі питання встановлення лікарсько-консультативними комісіями інвалідності дітям», визначено, що  підставою для  встановлення дитині категорії «дитина з  інвалідністю підгрупи А» є виключно висока міра втрати здоров’я та надзвичайна (повна) залежність від постійного стороннього догляду, допомоги або диспансерного нагляду та фактична нездатність до самообслуговування.

До числа дітей із виключно високою мірою втрати здоров’я належать діти, які мають будь-які основні види порушень функцій організму III і  IV ступеня їх вираження (виражені та значно виражені порушення) і обмеження життєдіяльності будь-якої категорії II, III і IV ступеня їх вираження (які оцінюються відповідно до вікової норми).

Проблематика правового врегулювання

Проблематика правового врегулювання полягає у тому, що означені вище норми права є законодавчо не врегульованими, оскільки законодавчо не визначено, на підставі якого встановленого переліку діагнозів, показань, вад приймається рішення відповідними лікарсько-консультативними комісіями про відсутність у дитини обмежень життєдіяльності за критерієм самообслуговування або наявність цих обмежень, яка кількість і неповнота цих обмежень відповідають кожній категорії I, II, III, IV ступеня їх вираження, на якій підставі є приналежність до кожної категорії, у результаті чого лікарсько-консультативні комісії приймають рішення визначити саме ту чи іншу категорію життєдіяльності: I, II, III, IV ступеня їх вираження, чи мають бути додаткові обстеження, документи та які ці документи мають містити дані, про наявність або відсутність означених підстав.

Будь-який перелік може бути не достатнім для членів лікарсько-консультативної комісії, бо відсутні законодавчо визначені критерії, і, як результат, різні лікарсько-консультативні комісії приймають різні висновки для дітей із однаковим тяжким перебігом хвороби та вікової категорії.

Цукровий діабет 1 типу (інсулінозалежний Код Е10) міститься в Переліку тяжких захворювань, розладів, травм, станів, що дають право на одержання державної допомоги на догляд за тяжкохворою дитиною, якій ще не встановлено інвалідність.

Відповідно до постанови Кабінету Міністрів України від 27122001 №  1751 «Про затвердження Порядку призначення і  виплати державної допомоги сім’ям з  дітьми» допомога на  догляд за  інсулінозалежною дитиною (цукровий діабет I типу), якій ще не встановлено інвалідність, виплачується державою в розмірі, що дорівнює соціальній допомозі на догляд за дитиною з інвалідністю підгрупи А.

Таким чином, законодавець не допускає віднесення важкохворої дитини до числа дітей з помірною та середньою мірою втрати здоров’я та встановлення їй статусу «дитина з інвалідністю» без підгрупи А, позбавивши тим самим її відповідних виплат на догляд, позаяк такій дитині надається категорія «дитина з інвалідністю», виплата на  яких відповідно є  меншою, аніж на  дитину з  категорією «дитина з  інвалідністю підгрупи А».

Очевидно, діти ставляться у нерівні умови, що, зі свого боку, породжує несправедливість і законодавчу невизначеність.

Отже, невизначеність і неврегульованість у чинному законодавстві дає волю для інтерпретації норм права кожному члену лікарсько-консультативної комісії на його внутрішнє розуміння, що не є допустимим Законодавство має бути визначеним, зрозумілим і  чітким, щоб абсолютно виключити різне його тлумачення.

Нормативне врегулювання

Вважаю, законодавець в абз 3, 4 п 21 Порядку встановлення лікарсько-консультативними комісіями інвалідності дітям, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 21112013 р № 917 «Деякі питання встановлення лікарсько-консультативними комісіями інвалідності дітям», встановив причинно-наслідковий зв’язок між дітьми, які мають види порушень функцій організму III і IV ступеня їх вираження та обмеженням життєдіяльності II, III і IV ступеня їх вираження.

Законодавець чітко визначив, що при встановленні порушень функцій організму III і IV ступеня їх вираження можливо оцінити обмеження життєдіяльності дитини будь-якої категорії II, III і IV ступеня їх вираження.

Текстуальний виклад означених норм права дозволяє зробити висновки, що встановлення І ступеня обмеження життєдіяльності при порушенні функцій організму III і IV ступеня у абз 3, 4 п 21 Порядку встановлення лікарсько-консультативними комісіями інвалідності дітям, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 21112013 р № 917 «Деякі питання встановлення лікарсько-консультативними комісіями інвалідності дітям», не передбачено.

Указані вище обґрунтування були досліджені Верховним Судом, зокрема, Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду у постанові від 13122023 р у справі № 160/17003/22 (провадження № К/990/22966/23) дійшов такого висновку: «Колегія суддів не може заперечувати того, що під час медико-соціальної експертизи можуть виникати (і виникають) проблеми з правильним визначенням ступеня вираження порушень функцій організму та/або обмеження основних категорій життєдіяльності. Під проблемами колегія суддів має на увазі, зокрема, складнощі з оцінюванням цих порушень / обмежень (за відповідними класифікаціями основних видів порушень функцій організму дитини та основних категорій життєдіяльності) в медичному аспекті, з якими можуть стикатися члени лікарсько-консультативних комісій».

З огляну на викладене, слід зауважити, що колегія Верховного Суду у постанові від 13122023 р у справі № 160/17003/22 (провадження № К/990/22966/23) не  заперечувала того, що  вищевикладені доводи можуть слугувати підставою для створення чи зміни нормативних актів, які регулюють ці питання, зокрема, встановивши, що проблеми нормативного регулювання, а також наслідки, які вони спричиняють, не можуть бути усунені у судовому порядку.

Резюмуючи вищевикладене, необхідним є констатування того, що  чинне законодавство України потребує таких змін, якими був би визначений перелік підстав, що можуть підтвердити надзвичайну повну або часткову залежність дитини від стороннього догляду, допомоги або диспансерного нагляду та фактична нездатність до самообслуговування у дитини, порівняно зі здоровою, які породжували б для лікарсько-консультативної комісії вчинення тільки визначеного кола дій, які б унеможливлювали посягання на  фундаментальні права дитини з  інвалідністю  — право на належну медичну, фінансову допомогу та на життя й здоров’я.

Недосконале законодавство не може бути підставою для порушення прав дітей, а особливо дітей із цукровим діабетом І типу.

ВІСНИК НААУ № 10 (105)

Юлія Орлова, адвокат, член Ради Комітету НААУ з питань захисту прав осіб з інвалідністю