Суди в епоху “реформації” у пошуках успіху

Епель Оксана

д.ю.н., Суддя Шостого апеляційного адміністративного суду

У 2020 році Президент України Володимир Зеленський не раз називав судову реформу в числі пріоритетів державної політики. Згодом в інтерв’ю The New York Times він знову заявив, що в 2021 році Україна чекає судова реформа. І МВФ, і Євросоюз начебто вимагали провести її невідкладно, проте реальних кроків, які б дали змогу оцінити, що насправді буде втілено в словах «масштабна і смілива реформа», й дотепер немає.

На мою думку, міжнародні партнери згідно ж з тими ж європейськими стандартам можуть мати виключно дорадчу функцію у формуванні державних органів. Саме на це вказала Венеціанська комісія у своєму висновку щодо змін до законодавчих актів, які регулюють статус Верховного Суду та органів суддівського врядування.

Якщо відкрити сайт Вищої ради правосуддя, то ми побачимо, що кожна друга новина починається зі слів «В умовах тотального недофінансування перебуває суд…». За минулий рік до ВРП надійшло більше 100 звернень від судів різних інстанцій та юрисдикцій. У них йшлося про проблеми з оплатою праці працівників апаратів судів, нестачу коштів на поточні видатки для здійснення правосуддя тощо. Упродовж поточного року станом на початок лютого до ВРП надійшло ще 28 звернень щодо проблем із фінансуванням (у січні – 16 звернень, у лютому – 12 звернень).

За такої динаміки через півроку не буде жодного суду, здатного якісно відправляти правосуддя.  Натомість, вже й саму ВРП пропонується реформувати,  провести перевірку діючих членів за участю міжнародних експертів.  Однак, маючи ряд невирішених проблем у судовій системі, про яку реформаторську сміливість і доцільність можна говорити за таких умов?

Президент Консультативної ради європейських суддів, голова Верховного Суду Хорватії Джуро Сесса якось зазначив, що «судді не працюють на когось, вони служать лише Закону, тож не мають отримувати жодних інструкцій, обмежень чи втручання до їх діяльності будь-яких органів».

На мою думку,  недостатнє фінансування  судової системи з боку держави – це  є різновид  «обмеження». А процес реформування  не може бути перманентним, він має передбачати вирішення проблем, а не повну руйнацію судової влади.

Від реформи до реформи

Для будь-якого правника є аксіомою той факт, що гармонійний розвиток людини в країні та гарантованість її конституційних прав та загальнолюдських цінностей можливі лише за умови, коли існуватимуть справедливі суди.  І те, що реформування судово-правової системи України вже кільканадцять років є головним пріоритетом кожної нової влади в державі, можна було б вітати. Якби не одне «але».

Перші розмови про нагальність докорінних змін в судовій системі  розпочались ще далекого 1992 року. Тобто 29 років життя людей українська влада витратила лише на розмови, дискусії, розробку нових концепцій судової реформи, втілити які повною мірою досі не вдалося!

Кожна нова влада анонсувала свою реформу. Але все, що робилось, – було фрагментарним і не доводилось  до логічного завершення.  Ніхто не займався аналітикою, науковим аналізом доцільності певних заходів, не досліджував, а також не визнавав власних помилок, перекладаючи провину на «попередників».

Врешті-решт, у 2001 році було схвалено пакет законів, якими вносилися зміни до низки інших законів, що регулювали питання судоустрою, статусу суддів та судочинства. Ці зміни дістали назву так званої  «малої судової реформи» і створили передумови для прийняття у 2002 році нового Закону про судоустрій. Наступних суттєвих  змін цей закон зазнав у період 2005-2008 років, зокрема в частині притягнення судді до дисциплінарної відповідальності. Також, у цей же період був прийнятий Закон «Про доступ до судових рішень», нові кодекси України й інші кодифіковані акти матеріального права. З 1 вересня 2005 року почала створюватися система адміністративних судів.

Чи важливі ці кроки для судової влади? Безперечно. Чи можна було їх провести швидше і якісніше? Напевне. Але розбудова незалежної судової влади чомусь завжди підводиться під різні концепції, аналізується з точки зору відповідності чомусь і комусь… Водночас ККД цих змін у кращі часи ледь дотягував до 50%.

Наприклад, суттєвим  кроком на шляху судової реформи стало схвалення Концепції вдосконалення судівництва для утвердження справедливого суду в Україні відповідно до європейських стандартів, яка затверджена ще Указом Президента Віктора Ющенка 10.06.2006. Ця Концепція ще тоді дістала загалом вельми схвальні оцінки Венеціанської комісії.

У Концепції зазначено, що українські суди ще не стали дієвим інститутом захисту прав людини через такі причини: 1) відсутність системного бачення здійснення судової реформи; 2) перевантаженість судів справами; 3) наявність багатьох перешкод для незалежності судді; 4) недостатнє фінансування судової влади; 5) неефективність системи виконання судових рішень тощо.

Так що змінилося за 15 років? З кожною реформою проблеми тільки загострювалися. З моєї точки зору, ці проблеми породжені перманентістю  і  відсутністю виваженого, системного підходу.

Всі ми спостерігаємо, що з приходом кожного нового Президента, зі зміною влади ці проблеми тільки заглиблюються. І кожна нова влада вважає, що лише і виключно через судову реформу можна подолати ту чи іншу кризу. І справа навіть не в «інструкціях з Заходу». Бо можна оновлювати закони, вводити прогресивні судові проекти, впроваджувати штучний інтелект, залучати міжнародних експертів, як то пропонується зараз, перевіряти всіх по десять разів на доброчесність, але найважче в процесі модернізації – змінити мислення, сприйняти судову владу як  владу! І в цьому ніякі міжнародні експерти нам не допоможуть.

Справедливість для усіх

Мені здається дивною ситуація, коли успішність будь-якої реформи в країні ставиться  у залежність від  правосуддя, реформування якого теж ніяк не завершиться. І добре, що пересічні громадяни, не політики, вже  починають це розуміти.  Суспільство  вже усвідомило, що не суди встановлюють громадянам тарифи,  соціальні пільги, пенсійний вік тощо.   І саме до суду люди  звертаються у пошуках справедливості.

Останні дослідження вказують, що   «понад 50% українців вважають, що жодна реформа в Україні не є успішною», – про це сказала директор Фонду «Демократичні ініціативи» Ірина Бекешкіна, презентуючи не так давно результати опитування «Реформи в Україні: громадська думка населення». Очевидно, що намагання звинуватити судову гілку влади у всіх існуючих проблемах у державі, навіть у відсутності притоку інвестицій не є обґрунтованими.

Для того, щоб реформаторський запал не вщухав, суспільству цілеспрямовано нав’язують кліше про «поганих» суддів.  Стріли в бік судів і органів суддівського врядування летять не тільки в Твітері від послів G7 (до речі, нещодавно МЗС повідомив, що жодного офіційного звернення щодо судової реформи дипломатичними каналами так і не надходило), а й від політиків, державних органів, так званих експертів тощо.

Чи є це шляхом до європейських стандартів судочинства?  Очевидно, що ні.  При цьому, хочеться згадати слова  Голови Федерального суду Канади, члена Ради суддів Канади Пола Кремптона: «Якщо політики переходять межу у стосунках із суддями, то йдуть у відставку».

Ми всі прагнемо до   високих  європейських стандартів судочинства, але для того, щоб це стало реальністю, гілки  влади  мають поважати  одна одну. Законодавча та виконавча гілки влади  не мають висловлювати публічну критику стосовно діяльності судів, судових рішень тощо. Так само як і судді не можуть робити політичних заяв.  «Будь-яка публічна заява представника виконавчої влади, яка дискредитує судову владу, є втручанням в її незалежну діяльність», – так  вважає експерт Ради Європи Лорена Бахмайер Вінтер.   Треба нарешті проявити належну повагу до носіїв судової влади, згадавши про рівність всіх ії гілок, а не робити суддів винуватцями усіх неприємностей в державі.

Також хочу підкреслити, що під час ухвалення нових законів, стратегій та концепцій  щодо судової влади  іншими гілками влади чомусь ігнорується думка самих суддів. Вони не залучаються до фахового обговорення.  Всі нововведення у законотворчості  впроваджуються без глибинного аналізу попередніх результатів реформ, причин і прогалин, без наукового  підгрунтя. На мою думку,  наразі вкрай необхідно не здійснювати реформи заради реформи, а  злагоджено  розпочати  розвивати правову систему в державі.

Зверну увагу, що право людини на судовий захист – основоложне, конституційне право. І саме на державі лежить обов’язок забезпечити своїм громадянам ефективний засіб юридичного захисту та права на справедливий суд. Без вирішення першочергових проблем у судовій системі, як то кадровий голод і недофінансування, неможливо стверджувати, що таке право громадян може бути реалізовано.

Почути голос суддів

Зважаючи на вищевказану ситуацію, розвиток інституту суддів-спікерів  є    важливим, як ніколи. На жаль судова влада не має  власного інформаційного майданчика, тому при кожному суді діє суддя-спікер.

Суспільству вкрай необхідно чути голос суддів і черпати інформацію з першоджерела.  Якщо взяти європейську практику, то у країнах із розвинутою демократією суди створені та функціонують для того, щоб належно здійснювати правосуддя з прагненням до відкритості та достатньої прозорості у функціонуванні, поважаючи право громадськості на отримання публічної інформації. Адже довіра до судової влади залежить від упевненості громадськості в чесності, незалежності, неупередженості, справедливості суду та поваги до судових рішень як мірила ефективності відновлення порушеного права.

Так, у Рекомендації № (2010) 12 Комітету Міністрів Ради Європи «Щодо суддів: незалежність, ефективність та обов’язки» від 17 жовтня 2010 року підкреслюється, що неможливо здійснювати правосуддя ефективно без довіри громадськості, яка є частиною суспільства, якому служать судді. Їм варто бути обізнаними щодо очікувань громадськості від судової системи та скарг на її функціонування.

Саме тому в демократичному суспільстві суди не можуть залишатися поза межами громадської дискусії щодо ефективності органів влади. Громадськість має бути в належний спосіб поінформована про стан речей у судовій системі. В Україні всі ці аспекти гіпертрофовані, бо з вуст політиків весь час лунає публічна  критика судових рішень, що саме через суддів і судові рішення  у державі певні проблеми.

Тому, інститут спікерства насамперед, покликаний  відстоювати авторитет судової влади  через налагодження відкритого діалогу із суспільством.

Водночас, незважаючи на вимогу дотримуватися максимальної відкритості в діяльності суддів, етичні норми обмежують можливість суддів публічно захищати свої рішення.

Ст. 12 Кодексу суддівської етики прямо забороняє українським суддям робити публічні заяви, коментувати в засобах масової інформації справи, які перебувають у провадженні суду, та піддавати сумніву судові рішення, що набули чинності. Суддям не дозволяється розголошувати інформацію, що стала їм відома у зв’язку з розглядом справи.

Але й мовчати судді не можуть. Тож саме за допомогою суддів-спікерів  не тільки можна, а й необхідно  налагоджувати  комунікацію зі ЗМІ та громадськістю.

«Прозорість і відкритість – це двосічна зброя», – так ми навчаємо студентів у Школі судової журналістики, яку, до речі, одним з перших на теренах України започаткував саме Шостий апеляційний адміністративний суд. Лекції читають як судді, так і працівники апарату. Ми навчаємо  майбутніх  журналістів оперувати  юридичними термінами,  розумітися у процесуальних кодексах,  висвітлюємо проблеми судової влади, ділимося прикладами з практики.

Підсумовуючи, зазначу, що проводити судову реформу можливо  лише комплексно, відокремивши гучні заяви в пресі від реальних кроків та конкретних законодавчих змін, на підставі аналізу  результатів усіх попередніх спроб,  з врахуванням думки професійного середовища та наукової спільноти, зваживши на усі аспекти матеріально-технічного забезпечення судової влади в умовах сьогодення.

Наразі треба відновити роботу Вищої кваліфікаційної комісії суддів України, вирішити питання щодо кандидатів у судді з відборів різних років, завершити кваліфікаційне оцінювання   суддів, яке триває з 2016 року і не завершено для всіх,  вирішити питання  з ліквідацією вищих спеціалізованих судів, двох верховних судів,  кадрового голоду  і катастрофічного недофінансування, запуску електронного суду.

Існує об’єктивна необхідність у виправленні старих помилок попередніх реформ, а не у реалізації нових реформаторських ініціатив.