Правозахисна діяльність – це як танго на краю прірви

– Бути публічною особою, займатися політичними справами – нелегкий вибір професійного шляху для адвоката. Маріє, як розпочиналася Ваша адвокатська практика, чи одразу цікавили резонансні справи та саме правозахисна діяльність, а не просто юрбізнес?

– Адвокатська практика розпочалась в Одесі, саме там я почала перші кроки із найкрутішою командою молодих колег – вчорашніх студентів юрфаку під керівництвом видатного та досвідченого адвоката.

Але симпатія до правозахисної діяльності почалась зароджуватися ще зі шкільної лави, із загостреного почуття справедливості. Сперечалась із вчителями про «істинний сенс» роману «Злочин та кара» Достоєвського, «справжність» історичних подій, «альтернативні варіанти» розв’язання математичних формул. Після чергового батлу за права своїх однокласників перед керівництвом школи та представниками відділку міліції по справах неповнолітніх друзі мене невпинно надихали: «Ти маєш бути адвокатом!».

Отже, юридичний факультет одеського вишу був безальтернативним вибором. Саме там я дізналася, що висловлювання власної думки може заохочуватися, нетиповий погляд на проблему – вітатися, а відстоювання інтересів групи – визнаватися.

Недовгу одеську адвокатську практику перервав досвід на державних посадах у Києві: у Вищій раді юстиції, Центральній виборчій комісії та Вищій кваліфікаційно-дисциплінарної комісії суддів України. На фундаменті отриманих знань та навиків старалася привнести в сухий ґрунт державницької системи живість мислення, нестандартні рішення, замінити шаблони відписок на змістовні відповіді. Благо, керівництво ніколи не ставило мене у обтяжливі рамки, давало волю у розв’язанні питань, наполегливості у висловленні правової позиції, прислуховувалось до думки команди юристів. Втім, державна служба мені не стала близькою.

Резонансні справи завжди самі мене знаходили. Я брала активну участь в Помаранчевій революції, перебуваючи на посаді начальника правового управління ЦВК. Це само по собі вже резонансно.

Вважаю, що чистий юридичний бізнес заради комерції позбавлений життєвої важливості, значущості, гостроти та яскравості. Тому намагаюся поєднувати адвокатську, пригодницьку практику із юрбізнесом та волонтерською діяльністю. Ідеально, коли справа поєднує в собі всі ці компоненти: коли по ходу вирішення складного резонансного кейсу ти розв’язуєш цікаву інтелектуальну проблему, отримуєш великі кошти та в інтересах клієнта одночасно допомагаєш нужденним людям.

– Чи траплялися погрози, загрози життю Вашому та близьких, у зв’язку з Вашою роботою?

– Як не дивно, ні. Зазвичай це я погрожую відповідальністю за невиконання норм закону та вимог адвоката. Але за мене завжди хвилюються і клієнти, і колеги, наполегливо пропонують допомогу. Спостерігають та розуміють, що активна правозахисна діяльність – це як танго на краю прірви.

– Мабуть, тому одним із Ваших напрямків діяльності є захист професійних прав адвокатів. Яка зараз ситуація у цій сфері?

– Порівняно з часом набрання чинності новим Законом України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність» у 2012 році, наразі ситуація відносно поліпшена та стабільна. Тоді лише набирали обертів норми про гарантії адвокатської діяльності та органи адвокатського самоврядування, до повноважень яких входив контроль за дотриманням закону в процесі обшуків та інших процесуальних діях стосовно адвокатів. Правоохоронці не зважали на імперативні законодавчі вимоги про попередження регіональних рад адвокатів та допуск їхніх представників до слідчих дій відносно захисників. Cтатистика жахала. Обшуки проводились без дозволу слідчих суддів, без запрошення незалежних спостерігачів від адвокатури, офіси трощились, гроші та документи зникали.

Безумовно, ситуація зараз зовсім не ідеальна, але як до закону, так і до органів адвокатського самоврядування почали прислуховуватися та поважати. Звісно, політичні та резонансні справи все одно диктують певне правоохоронне та суддівське беззаконня. Але проти адвокатів свавілля стало значно менше та слабше.

Більше п’яти років я присвятила захисту гарантій адвокатської діяльності в складі Комітету захисту регіональної ради адвокатів. Стояла біля витоків початку діяльності незалежних спостерігачів від адвокатури з 2012 року, створювала локальну нормативну базу роботи представників органів АС, розробляла алгоритми протидії незаконним слідчим діям.

Така діяльність в регіоні перейшла у професійну площину іншого рівня. Як заступник Голови Комітету НААУ наразі поєдную національну практику захисту прав адвокатів із європейським правовими тенденціями в світлі практики ЄСПЛ. На основі досвіду завершую аналітичну брошуру зі збірки матеріалів фундаментальних питань гарантій адвокатської діяльності, першою з яких буде збірка матеріалів про допит адвоката.

Наразі сферою моїх інтересів є протидія проявам неповаги до адвокатів з боку суддів, що спотворює позитивний імідж правника. Я навчаю колег не стояти осторонь власних проблем, активно протистояти цьому, заявляти відводи через упередженість суддів, подавати скарги до Вищої ради правосуддя, звертати увагу не лише на порушення процесуальних норм, а й правил суддівської етики.

– Основна цінність держави – людина. Україна – «людиноцентрична» держава?

– Теорія відносності і тут активно працює. Україна поступово наближається до цього високого звання, яке потрібно заслужити не державницькими гаслами, а реальними вчинками.

Україна – «політикоцентрична» держава. У нас все крутиться навколо політики та політичних діячів. Навіть гумор і побутові спори. Держава основну увагу приділяє не людині, а виборам і політичній опозиції. Звісно, ми суттєво відбігли від Росії та Білорусі, однак до європейських правових цінностей та принципу верховенства права, яким втілюється принцип соціальної справедливості, ще далеко.

Хоча, і в Європі не все і не завжди гладко. За твердженнями словами моїх колег, що практикують у м. Страсбург, невинна суперечка із французською митною поліцією цілком може бути кваліфікована як напад на правоохоронців, що створить значні проблеми, де презумпція невинуватості не спрацює. Також слід зауважити, такого ступеню свободи слова, як в Україні, немає в жодній державі світу. І це суспільне досягнення почалося із Помаранчевої революції, а не Фейсбуку. В свою чергу, Революція гідності ознаменувала привернення державницької уваги до потреб та інтересів пересічних людей.

Отже, все рухається у правильному напрямку. Шкода лише, що революційним, а не еволюційним шляхом.

– За час АТО та ООС в Україні сформувалась нова практика щодо військових злочинів, і Ви активно «в темі». Наскільки адекватно здійснюється розслідування подібних злочинів? Чи зважають суб’єкти розслідування на такі нюанси, як психіка військових тощо?

– Так, я значну увагу присвятила цій темі на волонтерських засадах, об’їздила майже весь Донецький регіон. За п’ять років активної правозахисної діяльності накопичилась різноманітна практика та цікаві кейси, напрацьовані аналітичні матеріали.

Досудове розслідування у військовій сфері не можна назвати адекватним, власне, як і судовий розгляд справи. Основну статистику військових злочинів складало так зване СЗЧ – самовільне залишення військової частини. Зазвичай слідство не було схильне з’ясовувати передумови цьому, визначати індивідуальні особливості справи та особистості порушника, не зважало на різницю між адміністративним та кримінальним правопорушенням. Нерідко бійців обвинувачували по надуманих підставах, з мотивів особистого підкорення та помсти за недостатню пошану військового командування. Нерідкими випадками такої провокації була так звана непокора. Штучно створювали умови, за якими боєць змушено відмовлявся виконувати наказ, в результаті чого його затримували за скоєння військового злочину. Одному з офіцерів призначили покарання у вигляді позбавлення волі строком на 5 років. Правозахисними зусиллями таке рішення було скасоване.

Також вела справу, де військова прокуратура намагалась кваліфікувати вбивство в стані необхідної оборони, як умисне вбивство. Однак сторона захисту домоглася укладення угоди про перевищення меж необхідної оборони із застосуванням службового обмеження строком на 1 рік.

Суб’єкти розслідування не зважають на ПТСР військових. Одна із яскравих справ – вбивство на зупинці ударом ножа в серце незнайомого перехожого за принизливі образи АТОвця. Військова прокуратура не провела повноцінну психолого-психіатричну експертизу, дочекавшись лише висновку про осудність. Стан сильного душевного хвилювання так і не був належно проаналізований експертами. Верховний Суд не підтримав касаційну скаргу, підкресливши, що він є судом права, а не факту, скинувши з себе відповідальність за халатне слідство та потурання цьому судів першої та апеляційної інстанції. Тому наразі працюємо над підготовкою заяви до ЄСПЛ за порушення права на справедливий суд.

Також існує проблема приховування злочинів командирами військових частин та іншими офіцерами, коли вбивство маскують під необережне поводження зі зброєю або самогубство. Є кейс, де ми з колегами представляєм потерпілу, коли після групового вбивства її сина виконавці злочину оголошують його в розшук як дезертира.

Проте, з деякими правоохоронними органами співпраця була позитивною. Так, завдяки співробітництву Військової служби правопорядку з адвокатами сформувалася практика вжиття запобіжних заходів у вигляді тримання військових під вартою не в СІЗО під впливом «в’язничної романтики», а на гауптвахті.

Нерідко ми об’єднували на круглих столах та робочих групах не лише адвокатів та науковців, а й опонентів з військової прокуратури, змістовні суперечки з якими ставали фундаментом для виправлення недолугого правозастосування.

– Що можете сказати про перманентне реформування судової системи? Чи змінюється свідомість суддів?

– Свідомість суддів, як маятник, хитнулась в позитивний бік після переформатування Верховного Суду, до оновленого складу якого зайшли адвокати та науковці. Хоча сам формат реформи залишає бажати кращого.

Остання реформа залишила на узбіччі професії сотні суддів, які здали кваліфікаційний іспит, пройшли всі етапи оцінювання, але після штучних змін до законодавства, не були призначені на посади. Це теж має бути сферою діяльності ЄСПЛ в контексті порушення Україною Європейської конвенції, зокрема про заборону дискримінації. Завдяки державним судовим реформам та, як наслідок, катастрофічної нестачі суддів, страждають пересічні українці, які не в змозі захистити власні інтереси в судах, де перше засідання у справі призначається майже через рік.

Як говорив Конфуцій: «Не дай вам Бог жити в епоху змін». Але разом з цим наша епоха є найбільш цікавою для всеохоплюючого професійного розвитку та самовдосконалення, можливості взяти участь в історичних подіях.

– З ким важче працювати – правоохоронними органами чи суддівськими?

– Останнім часом із суддівськими. Правоохоронні органи вже стали більш-менш дисциплінованими. Я вже згадувала про проблему створення перешкод процесуальній діяльності адвоката, недоречних висловлювань суддів стосовно правової позиції захисника в процесі розгляду справи. Так само важко працювати, коли перерва між засіданнями сягає півроку, коли справу за 10 хвилин до початку знімають з розгляду. А коли нарешті потрапляєш у храм Феміди, суддя дозволяє собі замріяно дивитися у вікно або занурюватися у смартфон, а твій наполегливий тон сприймає як неповагу до суду. Благо, їх дисциплінують відеокамери на засіданні і гострі публікації в блогах, де називають їхні прізвища.

– В НААУ Ви займаєтеся, зокрема, питаннями наближення системи адвокатури України до європейських правових стандартів. Чи можна взагалі порівнювати адвокатуру України та Європи, хіба це не принципово різні світи?

– Так, ми з колегами очолили цей профільний Комітет Національної асоціації адвокатів України в 2018 році після завершення навчання у Страсбурзі, відвідування Європейського Суду з прав людини та Постійного представництва України у Раді Європи. Звідти ми принесли ідеї підвищувати кваліфікацію українських адвокатів та інших правників в цьому напрямі, сприяти вдосконаленню національного законодавства і правозастосовної практики.

Україна зараз намагається бути схожою на Європу, тягнеться до її рівня у правових тенденціях, і ми активно це підтримаємо. Якщо Ви помітили, у Реєстрі судових рішень все більше документів, які за структурою та змістом нагадують рішення ЄСПЛ. Знов згадаю колег, які практикують у Страсбурзі і ділилися власним досвідом. Зокрема, демонстрували одну єдину книгу і стверджували, що це все, що їм потрібно знати про кримінальне право і процес, бо законодавство і практика усталені, логічні та недвозначні.

В Україні не найгірші закони. Проблема – із їхньою перманентною зміною, повагою до них та мотивацією до виконання.

– Про що Ви завжди нагадуєте собі, коли стає дуже важко?

– Мені стає дуже важко лише тоді, коли із близькими трапляється нещастя. В такі миті я нічого собі не нагадую, а намагаюсь якомога скоріше вирішити проблему. Це своєрідна професійна деформація.