Чи може Україна експортувати зброю під час війни?, – експертна думка

Президент України Володимир Зеленський сказав, що більш ніж 40% зброї, яка застосовується на фронті ЗСУ – це зброя українського виробництва. Також наша країна постійно закликає міжнародних партнерів підтримувати український ОПК і виділяти на його розвиток 0,25% власного ВВП. Відповідно, зброї та боєприпасів національного виробництва з часом буде значно більше. Одночасно з цим, сталою буде ситуація, коли певної номенклатури зброї та боєприпасів все ще не буде вистачати в необхідному об’ємі і її потрібно буде постійно купувати, а по іншій – буде надлишок і вона залишиться незатребуваною.

Про це зазначає Ігор Гарбарук, віце-президент “Українського міжнародного інституту відновлення”, експерт ГС “Економічний дискусійний клуб”.

Як відмічає Гарбарук, з одного боку, – питання ніби беззмістовне, адже зброя потрібна на полі бою, нам. А з іншого боку, військові технології розвиваються настільки швидко, що “те що два-три місяці тому було затребуваним, – сьогодні може вже втратити свою першочергову актуальність для потреб нашого фронту, але при цьому бути інноваційним для потенційних замовників в Африці, на Близькому Сході чи в Латинській Америці”.

Власні виробничі потужності оборонно-промислового комплексу України, завдяки державним та міжнародним інвестиціям (тільки в 2025 р. це $43 млрд.), – розвиваються значно швидше ніж державні замовлення на озброєння та військову техніку підприємств що їх виготовляють.

“Уявімо ситуацію: на складах Сил безпеки й оборони вже знаходиться закуплений за державні кошти певний об’єм умовного осколково-фугасного боєприпасу для ударних БпЛА мультироторного типу (“камікадзе”) з певними технічними характеристиками, якісного, кодифікованого, що пройшов державні випробування і якому присвоєний код НАТО – NSN Code, але на який саме сьогодні відсутній запит від бойових підрозділів.

Відповідно “АОЗ” (“Агенція оборонних закупівель” МОУ), чи інший національний замовник (НПУ, НГУ, ДПСУ, СБУ, тощо), не будуть підписувати з виробником цієї продукції Державний контракт (ДК) на її постачання, а будуть закуповувати боєприпаси, які потрібні військовослужбовцям на передовій для виконання поставлених завдань, в іншого виробника чи постачальника (наприклад:  кумулятивно-фугасні, або просто осколкові для “скиду” з дронів – відповідних масо-габаритних параметрів чи ТТХ).

Що ж відбувається далі?

Якщо коротко: виробничі процеси на підприємстві зупиняються, комплектуючі в підрядників не закуповуються, висококваліфікований технічний персонал потенційно втрачає роботу, або мобілізується, а саме підприємство – втрачає необхідний статус критично важливого, а державний бюджет недоотримує весь перелік передбачених надходжень.  І навіть якщо через якийсь час, потреба в цьому боєприпасі виникне і держава його захоче закупити, – відновити виробничий процес буде вкрай складно, а подекуди неможливо”, – аргументує автор статті.

Питання відкриття експорту продукції військового та подвійного призначення дискутується в професійних колах систематично. При цьому, згідно заяв Міністра оборони України, експорт зброї в умовах війни, коли вона потрібна захисникам на полі бою, уявити неможливо.

“Повністю розумію і підтримую пана Міністра в усвідомленні того, що це перш за все вкрай складне політичне рішення яке потрібно буде пояснювати міжнародним партнерам що за власні кошти постачають готову зброю в Україну, або фінансують її виробництво для наших потреб. І це справді дилема для МОУ та Уряду в цілому.

Але, задаймось питанням – хто на державному рівні переймається проблемами українського приватного бізнесу який: на власний ризик почав займатись виробництвом ОВТ; вклав власні кошти в R&D, в технічну розробку виробу, у випробування тестових зразків на спеціалізованих полігонах; оплатив роботу інженерів та конструкторів; інвестував фантастичні кошти в створення технічної документації, а потім в придбання високовартісного обладнання і налагодив серійне виробництво; пройшов всі процедури погодження в МОУ під час кодифікації виробу та отримання NSN Code; узгодив все з підрозділами ВП МОУ (військове представництво) щодо питань контролю якості та приймання військової продукції і усвідомив вартість всіх видів демонстраційних, кваліфікаційних, приймально-здавальницьких випробувань і ризиків їх не проходження хоча б по якомусь одному з параметрів”, – справедливо відмічає експерт.

При цьому він підкреслює, що це все далеко не повний перелік питань які необхідно вирішити виробнику вказаної продукції.

“Уявімо, що все вдалось: він пройшов всі передбачені законодавством бюрократичні процедури, отримав код НАТО, йому вдалось переконати державного замовника в необхідності закупівлі його продукції, він підписав ДК, успішно і навіть раніше терміну все виготовив і поставив,  отримав схвальні відгуки від військових.

Але, одночасно з цим, отримав інформацію від замовника, що бюджетних призначень немає, фізичні кошти використані і коли наступного разу його продукція буде закуповуватись невідомо.

При цьому, під час міжнародних спеціалізованих виставок ОВТ вона викликала жвавий інтерес в представників інших країн та отримала запит на постачання”, – пише автор.

На думку Ігоря Гарбарука, саме дозвіл на відкриття експорту ОВТ з України може вирішити це питання.

Експорт озброєння, військової техніки, боєприпасів, БпЛА всіх типів, товарів подвійного призначення національного виробництва, а також військових технологій в цілому – вже на сьогодні дасть Україні можливість забезпечити:

• безперервність виробничого циклу підприємств ОПК України (як державних, так і приватних) та збереження робочих місць для висококваліфікованих працівників технічних спеціальностей;
• передбачуваність закупівель самої продукції та всього переліку комплектуючих необхідних для її виробництва – як в середині України так і в міжнародних постачальників, що дозволить купувати ці комплектуючі за значно нижчими цінами і що безпосередньо вплине на зниження кінцевої ціни продукції військового призначення для самих Сил безпеки й оборони України;
• передбачуваність роботи українських підприємств партнерів, пов’язаних з діяльністю компанії виробника (наприклад: що виробляють засоби ініціації, різноманітні плати донаведення, забезпечують спорядження боєприпасів вибуховою речовиною, тощо);
• якісну колаборацію з міжнародними компаніями виробниками ОВТ – які зацікавлені не тільки продавати у вигляді імпорту в Україну власну номеклатуру ОВТ, але й освоювати разом з українськими виробниками нові види озброєнь які народжуються на полі бою, там же випробовуються і підтверджують свою боєздатність, а за потреби швидко модернізуються і вдосконалюються;
• надходження справжніх інвестицій в розвиток українського ОПК, будівництво нових заводів, створення кваліфікованих та високооплачуваних робочих місць (що в подальшому забезпечить повернення хоча б частини українців які емігрували за кордон), збільшення надходжень до державного бюджету України і, що головне, кошти які виділяють партнери в рамках міжнародної допомоги будуть залишатись в нашій Країні, а не втікати за кордон формуючи надприбуток міжнародних корпорацій.

Щодо ризиків, експерт зазначає, що безумовно, вони є:

“Не виключено, що ворогом можуть бути запущені дискредитуючі кампанії (ІПСО), про те що під виглядом зброї українського виробництва на експорт буде відправлена зброя надана нам міжнародними партнерами в рамках програм допомоги, що потенційно може спровокувати безпідставні звинувачення і, як результат, призупинення \ зменшення вказаних програм допомоги. 

“Тонка грань”: кому з виробників буде дозволено здійснювати експорт, а кому ні –  і хто з експортерів, в результаті, буде отримувати за свою роботу державні нагороди, а хто підозри та кримінальні провадження.

Як правильно налагодити експорт зброї та безпечну передачу технічної документації на неї, щоб випадково чутлива інформація що містить державну таємницю не потрапила в руки ворога, а представники компанії виробника не отримали звинувачення в державній зраді?”

Серед іншого, автор статті відмічає, що більшість українських компаній-виробників ОВТ стикнуться з проблемами, під час підготовки документів для експорту власної продукції, оскільки існують жорсткі міжнародні стандарти.

“Зазначу, що практично всім національним виробникам ОВТ вже сьогодні потрібно готуватись до того, що після завершення війни більшості з них доведеться повторно пройти повноцінну процедуру сертифікації\кодифікації власної продукції, підтвердити її ТТХ (тактико-технічні характеристики) і повторно отримати NSN Code – враховуючи те, що зараз вони його отримують по спрощеній процедурі і тільки для продукції використання та реалізація якої дозволені під час воєнного стану на території України.

Вважаю, що вирішення цього питання має вже сьогодні брати на себе МОУ, допомагати виробникам ОВТ та цілеспрямовано відроджувати повноцінну діяльність спеціалізованих державних компаній – спецекспортерів.

Без експорту зброї ми не обійдемось, адже Україна вже на сьогодні сформувала абсолютно фантастичний експертний та експортний потенціал власного ОПК і його продукції, яка народжується не в умовах комфортних лабораторій, а на фронті – в жорстких умовах бойових дій.

Вирішуючи питання експорту потрібно дати відповідь лише на одне питання – або ми станемо одним з ключових постачальників інновацій на ринку зброї в Світі (паралельно створивши потужний оборонний технологічний щит на кордоні з російським агресором), або військові технології, окроплені кров’ю українських військових, будуть використані іноземними компаніями і на маркуванні цієї зброї ми тоді точно не побачимо напису “Made in Ukraine”.

Питання послаблення експортних обмежень в умовах війни вже точно на часі. Головне правильно розпорядитись тим що народилось на полях битв і щоб безпековий та економічний ефект від цього отримувала саме Україна і українці”, – резюмував експерт.