Критерії прийнятності індивідуальних заяв за ЄКПЛ: про що треба пам’ятати, подаючи скаргу до ЄСПЛ

У 2023 р. ЄСПЛ розглянув 2387 заяв проти України, з яких 1999 (84%) визнав неприйнятними або вилучив з реєстру справ, і лише 388 рішень (16%) прийнято по суті.

Щоб Суд визнав заяву прийнятною, вона має відповідати певним вимогам (умовам), у протилежному випадку скарги не розглядатимуться. Такі вимоги передбачені в статті 35 Конвенції.

Докладно про критерії прийнятності індивідуальних заяв розповів під час заходу з підвищення кваліфікації адвокатів, що відбувся у Вищій школі адвокатури НААУ, Ігор Караман, доктор права, юрист Секретаріату ЄСПЛ (2008-2012, 2017-2021) та співробітник РЄ, тренер програми РЄ «HELP», член НКР НААУ.

ЄСПЛ виділяє:

• процесуальні підстави неприйнятності;
• підстави неприйнятності, що стосуються юрисдикції Суду;
• неприйнятність, що ґрунтується на суті скарги.

1. Процесуальні підстави неприйнятності

1. Невичерпання національних засобів правового захисту

Роль ЄСПЛ є субсидіарною стосовно національних систем, якими забезпечуються права людини, і правильним є те, щоб спочатку саме національні суди мали можливість розглядати питання сумісності національного законодавства з вимогами Конвенції (A, В та С проти Ірландії).

Правило ґрунтується на тому, що національним органам – насамперед судам – повинна надаватися можливість попередити або виправити порушення Конвенції. У його основу закладене статтею 13 ЄКПЛ припущення того, що національна правова система надає ефективний засіб правового захисту в разі порушення Конвенції (Selmouni проти Франції).

Заявники зобов’язані вичерпати лише такі національні засоби правового захисту, до яких вони мають доступ самостійно, і які є ефективними в теорії та на практиці, тобто:

(1) є доступними,

(2) можуть поновити порушені права та

(3) мають розумну перспективу успіху (Molla Sali проти Греції).

Суд бере до уваги не лише формально наявні в державі засоби правового захисту, а й загальний правовий та політичний контекст, в якому вони функціонують, а також особисті обставини заявника. Заявник повинен показати, що зробив усе, що від нього розумно можна було очікувати, зважаючи на обставини, що склалися (D.H. та інші проти Чехії).

Заявника може бути звільнено від обов’язку щодо вичерпання національних засобів правового захисту у разі наявності особливих обставин. Наприклад, повна пасивність державних органів при наявності серйозних тверджень про порушення (не розслідування, ненадання допомоги).

Правило також не поширюється в разі наявності адміністративної практики, яка допускає неодноразові дії, несумісні з Конвенцією, при толерантному ставленні державних органів до таких явищ, і характер явищ такого роду призводить до безрезультатного та неефективного провадження (Україна проти Росії (щодо Криму); Україна та Нідерланди проти Росії – статті 2, 3, 4, 5, 9, 10, 14, Протокол № 1 до Конвенції, Протокол № 2 до Конвенції).

Також обов’язок вичерпання не застосовується:

• до вимог за ст. 41 Конвенції;
• до скарг за Протоколом № 1 до Конвенції у справах щодо скасування права власності, але факт вичерпання береться до уваги Судом при оцінці пропорційності та підрахунку матеріальної шкоди за ст. 41, якщо встановлено порушення Протоколу № 1 до Конвенції (Фонд «Батьківська Турбота» проти України).

2) Недотримання строку звернення

Встановлення на рівні статті 35 Конвенції чотиримісячному строку для звернення до Суду здійснено з метою забезпечення правової визначеності та розгляду справ в розумний час.

Початок відліку від остаточного рішення:

• • відлік розпочинається з моменту ухвалення остаточного рішення використаним національним засобом правового захисту (Paul and Audrey Edwards проти СК). Заявник повинен використати лише ефективні та доступні засоби (Moreira Barbosa проти Португалії);
• • беруться до уваги лише звичайні та ефективні національні засоби правового захисту (не потрібно звертатися до органів, які не мають ані функцій, ані повноважень надати ефективне поновлення прав (Fernie проти СК), до органів з дискреційними повноваженнями (Williams проти СК) тощо);
• • якщо заявник подав клопотання про повторне відкриття провадження, чотиримісячний строк не подовжується (Berdzenishvili проти Росії), а в разі подання заяви до Суду протягом чотирьох місяців після винесення ухвали про відхилення клопотання заяву буде визнано неприйнятною. Однак у разі успішного клопотання та повторного відкриття провадження відносно тих питань Конвенції, які стали підставою для повторного відкриття та предметом розгляду надзвичайним органом, Суд може продовжити чотиримісячний строк (Sapeyan проти Вірменії);
• • відлік строку розпочинається з моменту, коли заявник/його представник достатньою мірою ознайомилися з остаточним рішенням (Koc та Tosun проти Туреччини).
• • якщо держава стверджує про недотримання заявником чотиримісячного строку, вона повинна довести дату, в яку заявник ознайомився з остаточним рішенням (Бєлозоров проти Росії та України).
• • якщо національне законодавство передбачає повідомлення про остаточне рішення шляхом вручення його копії заявникові, відлік починається з моменту вручення його копії (Worm проти Австрії).

Що стосується вручення адвокату, як відзначив лектор, відлік розпочинається з моменту, коли про остаточне рішення дізнається адвокат, навіть якщо заявник дізнається про таке рішення пізніше (Celik проти Туреччини).

Якщо національним законодавством вручення не передбачається, чотиримісячний строк починається в день складення повного тексту рішення – момент, коли сторони точно могли ознайомитися з його змістом (Papachelas проти Греції). Заявник чи його адвокат повинні вжити належних заходів для отримання копії рішення, переданого на зберігання до канцелярії суду (Olmez проти Туреччини).

Якщо від початку очевидно, що ефективних національних засобів правового захисту немає, відлік чотирьох місяців починається з того дня, коли мав місце факт оскаржуваної дії, або з того дня, коли заявника безпосередньо торкнулися наслідки такої дії, або коли він дізнався про цю дію чи дізнався про її негативні для нього наслідки (Dennis та інші проти СК).

Якщо ж заявник скористався реально наявним та ефективним засобом правового захисту і лише згодом дізнався про обставини, якими нівелюється його ефективність, чотиримісячний строк може розпочатися в той день, коли заявник вперше дізнався або мав дізнатися про такі обставини (Варнава та інші проти Туреччини, Полях та інші проти України).

У разі триваючої ситуації та за відсутності національних засобів правового захисту чотиримісячний строк починається з моменту припинення триваючої ситуації (Ulke проти Туреччини).

3) Анонімні та ідентичні заяви

Якщо особа з тих чи інших підстав бажає, аби її заява була анонімною, вона має подати до Суду відповідне клопотання. За відсутності такого клопотання, заява буде визнана неприйнятною. Що стосується псевдонімів, таке використання допускається, особливо під час воєнних дій (Shamayev та ін. проти Грузії та Росії).

Неприйнятними також визнаються ідентичні заяви, тобто заява:

(1) ідентична до заяви, яка вже була розглянута Судом (в т.ч. дружнє врегулювання, визнання неприйнятною, рішення по суті). Серед критеріїв, що свідчать до ідентичність заяв: ті самі особи, ті самі факти, ті самі скарги.

Однак це не стосується передчасно поданих скарг, які були визнані неприйнятними за невичерпання національних засобів правового захисту, відповідно нова скарга може бути подана після закінчення провадження на національному рівні протягом 4 місяців з моменту прийняття остаточного рішення.

(2) ідентична до заяви, яка була подана на розгляд до іншого міжнародного органу розслідування чи врегулювання (наприклад, Комітет ООН з прав людини). Такий орган повинен бути судовим або квазісудовим, може встановити відповідальність держави та надати юридичне виправлення ситуації, інституційні та процесуальні гарантії.

4) Зловживання право на подачу скарги

Прикладом зловживання може бути:

• • введення Суду в оману: зазначення фальшивих ПІБ, фальсифікація документів, неповідомлення про нові/важливі факти чи події (Бескрила проти України, Збираник і Сметанін проти України);
• • вживання образливих висловлювань, погроз, провокацій (Chernitsyn проти Росії);
• • умисне розголошення конфіденційної інформації під час дружнього врегулювання (Hadrabová проти Чехії);
• • явно сутяжницька заява (звернення до ЄСПЛ з кожного приводу) або така, що вочевидь суперечить праву на подання заяви (Zambrano проти Франції);
• • подача скарги шляхом порушення прав інших осіб за Конвенцією (Koch проти Польщі).

2. Підстави неприйнятності, що стосуються юрисдикції Суду

• Ratione personae (суб’єктна несумісність):

(1) хто може подавати?

(2) проти кого можна подавати?

• Ratione materiae (предметна несумісність):

• чи підпадає та чи інша скарга у сферу застосування відповідної статті?
• чи гарантується право, про порушення якого стверджує заявник, положеннями Конвенції чи протоколів до неї)?

– Ratione temporis (часова несумісність):

• чи мав місце факт оскаржуваної дії чи бездіяльності після ратифікації Конвенції або Протоколу державою-відповідачем?

• Ratione loci (територіальна несумісність):

• чи підпадає стверджуване порушення під юрисдикцію держави-відповідача?
• чи було воно на її території або під її ефективним контролем)?

3. Неприйнятність, що ґрунтується на суті скарги

1. Явна необґрунтованість заяви

Навіть за умови дотримання процесуальних критеріїв неприйнятності та сумісності заяви з Конвенцією, вона може бути визнана неприйнятною через відсутність порушення по суті.

Будь-яка заява, за результатами розгляду якої не будуть виявлені ознаки порушення гарантованого Конвенцією права, вважатиметься «явно необґрунтованою». Ігор Караман зазначив, що це є найбільш поширеною причиною відхилення заяв.

Типи явно необґрунтованих скарг:

• скарги по типу «четвертої інстанції»;
• скарги, де явно або вочевидь відсутнє порушення;
• недоведені доказами (непідтверджені документально) скарги;
• заплутані/надумані скарги.

ЄСПЛ може:

• розглядати «процесуальну» справедливість судового провадження на предмет її сумісності з вимогами статті 6 ЄКПЛ.
• процесуальна справедливість: право заявника на змагальне провадження; можливості на різних етапах провадження викладати аргументи та пред’являти докази; можливості відповісти на доводи та докази, надані чи пред’явлені протилежною стороною; об’єктивний розгляд відповідних аргументів і їх урахування в рішенні у справі; докладного викладу фактичних та правових аргументів оскарженого рішення; та, відповідно, справедливості провадження «в цілому» (Garcia Ruiz проти Іспанії).
• окремі порушення національного процесуального законодавства автоматично не є порушенням ст. 6;

ЄСПЛ не може:

• бути подальшим апеляційним/касаційним судом;
• скасовувати рішення національних судів;
• повторно розглядати справи, що розглядалися ними;
• встановлювати вину/невинуватість;
• зменшити призначене національними судами покарання;
• змінити національне судове рішення чи вирок;
• задовольнити позов заявника, відхилений на національному рівні;
• переглядати матеріальну справедливість результату розгляду справи;
• ставити під сумнів висновки національних судів щодо фактів справи чи застосовного права, допустимості та оцінки доказів, окрім якщо вони не містять «явну помилку в оцінці» або не є «свавільними або явно необґрунтованими».

«Явна помилка» – помилка, яку жоден розумний суд ніколи не допустить.

«Явно необґрунтоване» рішення – відсутній зв’язок між фактами, застосовним правом та результатом розгляду справи; висновки судів суперечать справедливості та здоровому глузду.

Таким чином, просто стверджувати, що національний суд помилився у встановленні фактів чи застосуванні права, або не погоджуватися з такими висновками, недостатньо.

Явна чи очевидна відсутність порушення:

• відсутність ознак свавілля чи несправедливості = процес ухвалення рішення, результатом якого стало подання заяви, був справедливим і не свавільним, зокрема справа була належним чином розглянута компетентним органом з дотриманням процесуальних вимог та з ухваленням достатньо обґрунтованого рішення (Маковецький проти України);

• відсутність проблем з пропорційністю у скаргах за статтями 8-11 ЄКПЛ, Протоколом № 1 до Конвенції, Протоколом № 4 до Конвенції та статті 6 з питань доступу до суду (Шинкаренко проти України), + свобода розсуду держави;

• скарга не досягла «мінімального рівня суворості» (Сукачов проти України щодо конвоювання, Ткаченко проти України щодо розслідування сімейної бійки; Романова щодо допиту дитини);

• наявність встановленої практики в схожих справах, виходячи з якої Суд може дійти висновку про відсутність порушення у справі, що розглядається. Навіть за відсутності попередніх рішень із зазначеного питання Суд може дійти висновку про відсутність ознак порушення, виходячи зі своєї загальної практики (mutatis mutandis).

2. Відсутність суттєвої шкоди

Критерій відсутності суттєвої шкоди було додано до статті 35 Конвенції Протоколом № 14. Цей критерій дає можливість Суду відхиляти усі справи, які вважаються «незначними», відповідно до принципу, що міжнародний суд не повинен розглядати такі справи (de minimis non curat praetor).

Він складається з самого критерію прийнятності та гарантії-застереження (чи вимагає повага до прав людини розгляду справи по суті).

Критерій відсутності суттєвої шкоди не застосовний до статей 2, 3 та 5 Конвенції.