Міжнародна медіація для України: уроки капітуляції

Теорія медіації побудована на фундаментальній передумові: сторони конфлікту приблизно рівні за силою, мають легітимні інтереси та добровільно шукають взаємоприйнятне рішення. Але що відбувається, коли ці умови не виконуються? Коли замість двох сторін спору є агресор і жертва агресії? Коли “медіація” стає інструментом легітимізації захоплення чужих територій під виглядом компромісу? Досвід України з так званими “міжнародними медіаціями” останнього десятиліття дає болючі, але критично важливі уроки про те, коли медіація перестає бути інструментом справедливості і перетворюється на механізм капітуляції.

Ця стаття не є критикою медіації як методу — медіація залишається ефективним інструментом вирішення спорів за умови дотримання її фундаментальних принципів. Це аналіз того, як концепція медіації може бути викривлена та використана для досягнення цілей, що суперечать самій суті мирного врегулювання конфліктів.

Мінськ-1, Мінськ-2 та інші “медіації”: коли сильніший змушує слабшого “домовитися”

Теоретичні межі медіації: коли процес неможливий

Професійні стандарти медіації у всьому світі визначають чіткі межі застосовності цього методу. Медіація не є універсальним рішенням для всіх конфліктів. Існують ситуації, коли медіація не просто неефективна — вона може бути шкідливою, оскільки легітимізує несправедливість під виглядом компромісу.

Головна специфічна риса, яка робить конфлікт немедіабельним, полягає в значному дисбалансі сил між сторонами. Коли одна сторона має переважаючу силу — економічну, військову, інформаційну, психологічну — і може домогтися своїх цілей без переговорів, медіація перетворюється на фарс. Сильніша сторона не має стимулу йти на справжній компроміс, а “медіація” стає інструментом примушення слабшої сторони прийняти умови під виглядом добровільної угоді.

Медіатор у справжній медіації має вживати спеціальних заходів для вирівнювання дисбалансу сил: давати слабшій стороні більше часу для консультацій, проводити більше індивідуальних зустрічей, активніше перевіряти, чи справді слабша сторона розуміє і добровільно погоджується на умови. Але якщо дисбаланс занадто великий — коли одна сторона тримає іншу під дулом автомата в буквальному сенсі — медіатор має припинити процес і рекомендувати звернутися до суду, де є процесуальні гарантії.

Ситуації насильства створюють небезпечну асиметрію, при якій жертва не може вільно приймати рішення в присутності кривдника. У контексті домашнього насильства всі професійні кодекси медіаторів у світі прямо забороняють медіацію. Чому? Тому що жертва насильства перебуває під психологічним контролем агресора, відчуває страх, не здатна вільно висловлювати свою позицію, легко піддається тиску. Будь-яка “угода”, досягнута в таких умовах, не є справжньою угодою — це капітуляція під тиском.

Мінськ-1: перші спроби легітимізації агресії

Мінський протокол від 5 вересня 2014 року став першою спробою представити результат російської збройної агресії проти України як “компроміс”, досягнутий через переговори. Контекст був чіткий: після анексії Криму у лютому-березні 2014 року Росія розпочала збройну агресію на сході України, створивши маріонеткові квазідержавні утворення на окупованих територіях Донецької та Луганської областей.

Переговори в Мінську проходили в умовах, коли українські збройні сили зазнавали поразок від регулярних російських військ, хоча Росія категорично заперечувала свою пряму участь у конфлікті. “Медіаторами” виступали представники ОБСЄ, але фактично угода була результатом прямого тиску Росії, яка мала військову перевагу на полі бою.

Чи була це медіація у справжньому розумінні слова? Для відповіді на це питання варто проаналізувати основні принципи медіації та перевірити, чи дотримувались вони.

Принцип добровільності передбачає, що сторони беруть участь у медіації з власної волі, без примусу. У випадку Мінська-1 Україна опинилася за столом переговорів не тому, що обрала медіацію як спосіб вирішення спору, а тому що не мала військової спроможності зупинити російську агресію. Це не добровільний вибір — це вимушене рішення під загрозою ескалації насильства.

Принцип рівності сторін вимагає, щоб сторони мали приблизно рівні можливості впливати на результат. У Мінську-1 одна “сторона” мала регулярну армію, яка фактично окупувала частину території іншої сторони. Говорити про рівність у такій ситуації абсурдно. Це не переговори рівних — це диктування умов сильнішим слабшому.

Принцип нейтральності медіатора передбачає, що медіатор не має власних інтересів у результаті конфлікту. ОБСЄ намагалася виконувати роль нейтрального посередника, але фактично угода була результатом тиску з боку західних партнерів України, які прагнули “заморозити” конфлікт, і Росії, яка прагнула закріпити свої територіальні захоплення. Справжньої нейтральності не було.

Мінськ-2: інституціоналізація капітуляції

Мінські домовленості від 12 лютого 2015 року (“Мінськ-2”) стали ще більш проблематичними з точки зору теорії медіації. Після поразки українських збройних сил під Дебальцевим, знову ж таки від регулярних російських військ, Україна була змушена підписати угоду, яка фактично легітимізувала російські територіальні захоплення та створювала механізм для подальшої дестабілізації України.

Ключові елементи Мінська-2 демонструють, як “медіація” може бути використана для досягнення цілей агресора. Угода передбачала проведення виборів на окупованих територіях за українським законодавством, але під контролем озброєних формувань, створених та контрольованих Росією. Це як пропонувати жертві домашнього насильства “домовитися” з кривдником про правила їхнього спільного проживання, при цьому залишаючи кривдника озброєним і контролюючим ситуацію.

Угода вимагала внесення змін до Конституції України, які б надали “особливий статус” окупованим територіям. Фактично це означало вбудовування механізму російського впливу в українську правову систему. Уявіть собі медіацію в сімейному спорі, де одна сторона вимагає, щоб інша змінила свій статут, щоб дати першій стороні право вето на всі майбутні рішення. Це не компроміс — це капітуляція.

Закріплювався принцип амністії для бойовиків — тобто тих, хто брав участь у збройній агресії проти України. Це як вимагати від жертви злочину простити і забути злочинця як умову “мирного врегулювання”. Справедливості в цьому немає.

Чому це не була справжня медіація

Аналіз Мінських угод через призму теорії медіації виявляє фундаментальні порушення всіх базових принципів.

По-перше, відсутність справжньої добровільності. Україна не “обрала” медіацію як спосіб вирішення конфлікту. Вона була поставлена перед вибором: або підписати ці угоди, або зіткнутися з ескалацією військового тиску. Коли одна сторона каже “або підпишеш, або я застосую силу”, це не переговори — це вимагання під загрозою насильства.

По-друге, структурна нерівність сторін. Росія як ядерна держава з регулярною армією, яка вже довела свою готовність застосовувати силу, і Україна, яка на той момент не мала адекватної військової спроможності протистояти цій агресії, не є рівними сторонами в переговорах. Це як медіація між дорослим чоловіком і дитиною — формально можна сказати, що вони “домовились”, але справжня рівність неможлива.

По-третє, відсутність справедливого результату. Справжня медіація має призводити до рішення, яке задовольняє легітимні інтереси обох сторін. Але в ситуації збройної агресії у агресора немає легітимних інтересів. Захоплення чужих територій, вбивство громадян іншої держави, порушення міжнародного права — це не “інтереси”, які можуть бути легітимними предметом компромісу. Не існує “справедливого балансу” між правом держави на територіальну цілісність і бажанням агресора захопити частину цієї території.

По-четверте, примус під виглядом консенсусу. Мінські угоди були представлені світові як результат “переговорів” і “компромісу”. Але коли одна сторона змушує іншу підписати угоду під загрозою застосування сили, це не консенсус — це капітуляція, задрапірована мовою дипломатії.

Уроки для теорії медіації

Досвід Мінських угод дає критично важливі уроки для розуміння меж застосовності медіації.

Урок перший: медіація неможлива в умовах активного насильства. Поки одна сторона застосовує силу проти іншої, говорити про добровільні переговори абсурдно. Жертва агресії не може вільно приймати рішення, поки агресор тримає її під дулом автомата. Спочатку має припинитися насильство, агресор має відвести війська, і тільки тоді можна говорити про переговори.

Урок другий: медіація вимагає приблизної рівності сил. Якщо дисбаланс занадто великий, медіатор не може його компенсувати. У міжнародних конфліктах, де одна сторона має переважаючу військову силу і готовність її застосовувати, “медіація” стає інструментом легітимізації диктату сильнішого.

Урок третій: не всі “інтереси” є легітимними предметами компромісу. Справжня медіація працює з легітимними інтересами сторін і шукає способи задовольнити ці інтереси. Але бажання захопити чужу територію, поневолити інший народ, порушити міжнародне право — це не “інтереси”, які можуть бути предметом медіації. Це злочини, які мають бути припинені і покарані.

Урок четвертий: мова медіації може бути використана для маскування агресії. Коли міжнародна спільнота називає результат збройної агресії “компромісом”, “врегулюванням”, “мирною угодою” — вона легітимізує насильство. Використання мови медіації (“діалог”, “порозуміння”, “баланс інтересів”) для опису ситуації примусу створює небезпечну ілюзію справедливості там, де її немає.

Зернова угода як кейс медіації: хто виграв насправді?

Контекст та структура угоди

Чорноморська зернова ініціатива (так звана “зернова угода”), підписана 22 липня 2022 року в Стамбулі за посередництва ООН та Туреччини, на перший погляд виглядає як успішний приклад міжнародної медіації. Угода мала на меті відновити експорт українського зерна морськими шляхами з портів Одеси, Чорноморська та Південного, заблокованих російськими військовими кораблями після початку повномасштабної війни 24 лютого 2022 року.

Формально угода складалася з двох паралельних документів: один між Україною та ООН/Туреччиною, інший між Росією та ООН/Туреччиною. Росія відмовилася підписувати документ безпосередньо з Україною, що вже саме по собі є показовим — агресор не хоче визнавати легітимність жертви як рівноправного учасника переговорів.

Механізм роботи передбачав створення Об’єднаного координаційного центру в Стамбулі з представниками України, Росії, Туреччини та ООН для координації безпечного проходження суден. Кожне судно мало проходити інспекцію, щоб підтвердити, що воно везе лише зерно і не використовується для контрабанди зброї.

Чи була це справжня медіація?

Аналіз зернової угоди через призму теорії медіації виявляє складну картину. З одного боку, угода мала деякі ознаки медіації: нейтральні посередники (ООН та Туреччина), структурований процес переговорів, угода, яка формально задовольняла інтереси обох сторін (Україна отримувала можливість експортувати зерно, Росія — зняття частини санкцій на експорт своїх добрив і сільськогосподарської продукції).

Але глибший аналіз показує фундаментальні проблеми. По-перше, асиметрія сил залишалася абсолютною. Росія контролювала Чорне море своїм військовим флотом і могла в будь-який момент порушити угоду без жодних наслідків для себе. Україна не мала такої опції. Угода працювала лише до того моменту, поки Росія була в ній зацікавлена.

По-друге, сама необхідність угоди була результатом російської агресії. Україна не мала проблем з експортом зерна до 24 лютого 2022 року. Проблема виникла, тому що Росія заблокувала українські порти в рамках збройної агресії. “Медіація” для вирішення проблеми, створеної самим агресором, — це як викрадач, який вимагає викуп за заручника, а потім “домовляється” про умови звільнення при посередництві поліції, яка чомусь називає це “компромісом”.

По-третє, Росія використовувала угоду як інструмент маніпуляції та шантажу. Кожні кілька місяців звучали російські погрози вийти з угоди, якщо не будуть виконані якісь додаткові умови. Це не поведінка сторони, яка добросовісно виконує досягнуті домовленості — це поведінка шантажиста, який використовує “угоду” як інструмент тиску.

Хто виграв від зернової угоди?

Поверхневий аналіз може створити враження, що угода була взаємовигідною: Україна експортувала зерно, Росія отримала часткове зняття санкцій, світовий ринок отримав стабільність поставок продовольства, бідні країни Африки та Азії — доступ до дешевшого зерна. Win-win ситуація, чи не так?

Але глибший аналіз показує інше. Україна дійсно змогла експортувати мільйони тонн зерна, але при цьому була змушена погодитися на умови, які дозволяли Росії інспектувати українські судна та фактично контролювати процес. Кожне проходження судна вимагало погодження з Об’єднаного координаційного центру, де Росія мала право вето. Україна платила страхові премії, які зросли у десятки разів через воєнні ризики. Швидкість проходження суден була значно нижчою, ніж до війни, через складні процедури інспекції.

Росія отримала те, що хотіла: легітимізацію свого контролю над Чорним морем, часткове зняття санкцій на експорт своєї сільськогосподарської продукції, міжнародне визнання як “рівноправної сторони” переговорів, можливість шантажувати Україну та світ загрозами виходу з угоди. І найголовніше — Росія отримала можливість представити себе не як агресора, який створив проблему, а як “конструктивного партнера”, який допомагає вирішити “складну ситуацію”.

Міжнародні посередники могли б стверджувати, що вони досягли успіху, бо угода працювала кілька місяців і допомогла експортувати українське зерно. Але яка ціна цього “успіху”? Легітимізація агресора, створення ілюзії, що з Росією можна домовитися, відтермінування реального вирішення проблеми (припинення агресії та відновлення контролю України над своїм узбережжям).

Закінчення угоди та її уроки

17 липня 2023 року Росія вийшла з зернової угоди, пославшись на те, що її умови щодо експорту російських добрив нібито не виконувалися. Це був передбачуваний результат: агресор використав “медіацію” для досягнення тактичних цілей (легітимізація, часткове зняття санкцій, шантаж), а потім відкинув угоду, коли вона перестала бути йому вигідною.

Ця історія ілюструє фундаментальну проблему “медіації” з агресором. Угода має силу лише доти, доки сильніша сторона зацікавлена в її дотриманні. У справжній медіації угода виконується, тому що обидві сторони добровільно на неї погодилися і мають стимули її дотримуватися. Але коли одна сторона має переважаючу силу і не визнає верховенство права, жодна угода не є стійкою.

Урок зернової угоди: “медіація”, яка не усуває коренів проблеми (агресію та окупацію), може дати лише тимчасове полегшення, за яке доводиться платити легітимізацією агресора. Справжнє вирішення проблеми експорту українського зерна можливе лише через припинення російської агресії та відновлення повного контролю України над своєю територією, включно з узбережжям Чорного моря.

Чому Україні пропонують медіацію, а не правосуддя (Гаага, трибунал)

Парадокс міжнародної реакції

Після початку повномасштабної російської агресії 24 лютого 2022 року міжнародна спільнота зіткнулася з очевидними фактами воєнних злочинів, злочинів проти людяності, геноциду. Масові вбивства цивільних у Бучі, Ірпені, Маріуполі. Систематичні обстріли цивільної інфраструктури. Депортація десятків тисяч українських дітей. Катування військовополонених. Список продовжується.

Здавалося б, логічна реакція міжнародної спільноти має бути однозначною: засудження агресора, міжнародний трибунал, покарання винних, відшкодування збитків, відновлення справедливості. Саме так світ відреагував на агресію нацистської Німеччини — Нюрнберзьким трибуналом. Саме так відреагував на геноцид у Руанді та колишній Югославії — створенням міжнародних трибуналів.

Але замість чіткого курсу на правосуддя значна частина західної дипломатії фокусувалася на пропозиціях “переговорів”, “діалогу”, “посередництва”. Україні регулярно пропонують “сісти за стіл переговорів” з агресором, “шукати компроміс”, “йти на поступки заради миру”. Чому?

Зручність медіації для Заходу

Відповідь лежить в площині геополітичних інтересів та ризиків, які західні держави не хочуть на себе брати.

По-перше, медіація дозволяє уникнути чітких моральних оцінок. Коли ти називаєш ситуацію “конфліктом” з “двома сторонами”, які мають “свої інтереси”, ти уникаєш необхідності назвати речі своїми іменами: це не конфлікт — це агресія; це не дві сторони з інтересами — це агресор і жертва агресії; це не складна ситуація, яка вимагає компромісу — це злочин, який вимагає покарання.

По-друге, медіація дозволяє уникнути необхідності реально протистояти агресору. Справжнє правосуддя вимагало б рішучих дій: масивних військових поставок Україні для забезпечення її здатності відбити агресію, жорстких економічних санкцій проти Росії без винятків і лазівок, міжнародної ізоляції Росії, арешту російських активів за кордоном для компенсації збитків Україні. Але все це вимагає готовності нести витрати, ризики, дискомфорт.

Медіація натомість дозволяє створити ілюзію “ми щось робимо” без реальних зобов’язань. Можна призначити посередника, організувати раунди переговорів, видавати заяви про “позитивну динаміку”, “конструктивну атмосферу”, “наближення позицій” — і при цьому не робити нічого, що реально змінило б баланс сил на користь жертви агресії.

По-третє, медіація дає можливість тиснути на жертву. Коли західні партнери говорять Україні “вам треба бути готовими до компромісу”, “не можна воювати до кінця”, “треба врахувати інтереси всіх сторін” — вони фактично тиснуть на жертву агресії, щоб вона погодилася на умови агресора. Це зручно, бо дозволяє досягти “миру” (насправді — примирення з агресією) без необхідності реально протистояти агресору.

Чому не Гаага?

Міжнародний кримінальний суд (МКС) у Гаазі видав ордер на арешт Володимира Путіна за злочин депортації українських дітей. Це важливий символічний крок, але чому він залишається радше символічним, ніж реальним інструментом правосуддя?

По-перше, МКС не має власних правоохоронних органів. Суд може видати ордер, але виконання цього ордеру залежить від держав-учасниць. І жодна з країн, які підтримують відносини з Росією, не поспішає арештовувати російського президента, якщо він відвідає їхню територію. Правосуддя без механізмів виконання — це декларація намірів, не більше.

По-друге, МКС обмежений у своїй юрисдикції. Він може розглядати лише справи про злочини, вчинені на території держав-учасниць або громадянами цих держав. Росія не є учасницею Римського статуту, що створює юридичні складнощі, хоча Україна прийняла юрисдикцію суду.

По-третє, МКС працює повільно. Розслідування та судові процеси тривають роками. Для порівняння: Нюрнберзький трибунал розпочав роботу менш ніж через рік після закінчення Другої світової війни. Токійський трибунал працював паралельно. Світ тоді розумів: правосуддя має бути швидким, інакше воно втрачає сенс.

Чому не спеціальний трибунал?

Історія знає приклади створення спеціальних міжнародних трибуналів для розгляду конкретних злочинів: Нюрнберзький трибунал для покарання нацистських злочинців, Токійський трибунал для покарання японських військових злочинців, трибунал для бойовиків влаштувавших військові злочини під час кривавого розпіду Югославії. Чому світ не створив спеціальний трибунал для покарання російських воєнних злочинів?

Офіційна відповідь: це складно юридично, потрібен консенсус, Росія має право вето в Раді Безпеки ООН. Але це технічні перешкоди, які можна подолати.

Справжня причина — відсутність політичної волі. Створення спеціального трибуналу означало б чітке визнання: Росія є агресором, російське керівництво — воєнними злочинцями, їх дії — злочинами, які вимагають покарання. Це б вимагало від західних країн рвати всі відносини з Росією, максимально ізолювати її, робити все можливе для перемоги України, бо інакше яке правосуддя?

Але західні країни не готові до цього. Вони хочуть зберегти опцію “повернення до нормальних відносин” з Росією після закінчення війни. Вони хочуть зберегти економічні зв’язки, енергетичну залежність, дипломатичні канали. Створення трибуналу закрило б ці опції.

Подвійні стандарти правосуддя

Порівняння міжнародної реакції на різні конфлікти виявляє тривожні подвійні стандарти.

Коли Саддам Хусейн вторгся в Кувейт у 1990 році, міжнародна спільнота відреагувала рішуче: військова операція під егідою ООН, повне визволення Кувейту, жорсткі санкції проти Іраку. Не було розмов про “медіацію” між Іраком та Кувейтом, про “врахування інтересів обох сторін”, про “компроміс”. Агресора примусили залишити окуповану територію.

Коли Сербія проводила етнічні чистки в Боснії та Косово в 1990-х, світ спочатку намагався “медіацію”, що призвело до затягування конфлікту та тисяч додаткових жертв. Але врешті-решт було застосовано силу (операція НАТО проти Сербії), створено міжнародний трибунал, покарано винних.

Чому Україні пропонують “медіацію”, а не правосуддя? Відповідь лежить не в міжнародному праві, яке однакове для всіх. Відповідь у тому, що Росія — ядерна держава з величезними природними ресурсами, від якої Захід економічно залежний. І це створює спокусу пожертвувати принципами заради зручності, замінити правосуддя імітацією “переговорів”.

Наслідки відмови від правосуддя

Коли міжнародна спільнота пропонує “медіацію” замість правосуддя в ситуації явної агресії, вона створює небезпечні прецеденти.

По-перше, вона легітимізує агресію. Коли агресора запрошують за стіл переговорів як “рівноправну сторону”, коли його інтереси обговорюються як легітимні, коли йому пропонують “компроміси” — це посилає сигнал: агресія працює, можна захоплювати чужі території, а потім “домовлятися” про умови, на яких ти їх залишиш частково.

По-друге, вона знищує довіру до міжнародного права. Якщо норми міжнародного права (заборона агресії, територіальна цілісність держав, захист цивільного населення) можна порушувати безкарно, якщо порушник досить сильний — навіщо взагалі існує це право? Воно перетворюється на декларацію намірів, яку дотримуються лише слабкі, бо сильні можуть її ігнорувати.

По-третє, вона заохочує майбутніх агресорів. Коли потенційний агресор бачить, що Росія захопила чужі території, вбила десятки тисяч людей, і при цьому її запрошують на переговори, пропонують “компроміси”, не створюють справжній трибунал — він робить висновок: можна спробувати. У гіршому випадку тебе попросять “домовитися”, у кращому — ти залишиш частину захопленого.

Висновки: межі медіації та необхідність правосуддя

Медіація є ефективним інструментом вирішення спорів, коли виконуються її фундаментальні передумови: приблизна рівність сторін, добровільність участі, легітимність інтересів, готовність до компромісу. У таких умовах медіація може бути кращим вибором, ніж судовий процес: швидше, дешевше, менш конфліктно, з можливістю зберегти відносини.

Але медіація має чіткі межі застосовності. Вона неможлива і шкідлива, коли: одна сторона застосовує насильство проти іншої; існує величезний дисбаланс сил, який неможливо компенсувати процедурними механізмами; “інтереси” однієї сторони насправді є злочинами (захоплення територій, вбивства, геноцид); жертва перебуває під тиском агресора і не може вільно приймати рішення.

У таких ситуаціях потрібне не “посередництво”, а правосуддя: чітке визнання злочину, покарання винних, відновлення попереднього стану, компенсація жертві. Спроби замінити правосуддя “медіацією” призводять не до миру, а до легітимізації агресії, створення небезпечних прецедентів, руйнування довіри до міжнародного права.

Досвід України з Мінськими угодами показав: “медіація”, яка не усуває агресію, а намагається її “врегулювати”, не працює. Агресор використовує переговори для закріплення захопленого, підготовки до наступного етапу агресії, шантажу жертви та міжнародної спільноти.

Досвід зернової угоди показав: навіть “успішна медіація” з агресором дає лише тимчасові результати, за які доводиться платити легітимізацією агресора. Агресор порушує угоду, щойно вона перестає йому підходити.

Міжнародна спільнота пропонує Україні “медіацію” замість правосуддя не тому, що медіація є кращим інструментом у цій ситуації, а тому, що правосуддя вимагало б рішучих дій, витрат, ризиків, які Захід не готовий на себе взяти. Легше тиснути на жертву, щоб вона “йшла на компроміс”, ніж реально протистояти агресору.

Але історія показує: відмова від правосуддя заради зручності “переговорів” не веде до справжнього миру. Вона веде до легітимізації агресії, заохочення майбутніх агресорів, руйнування міжнародного порядку. Справжній мир можливий лише через правосуддя: визнання злочину, покарання винних, відновлення справедливості, гарантії неповторення.