Міжнародний механізм для захисту прав дітей уже дев’ять років лишається недоступним в Україні

В Україні діти вже дев’ять років мають право поскаржитися до Комітету ООН з прав дитини, якщо їхні права порушила держава і українські суди не допомогли. Це передбачає Факультативний протокол про процедуру повідомлень, який наша країна ратифікувала ще у 2016 році. Проте за цей час у Комітет не надійшло жодного звернення з України, йдеться в аналітичному огляді ГО «Стаття 3».

У чому проблема?

Правозахисниця та голова ГО «Стаття 3» Поліна Кликова пояснює: проблема в тому, що держава упродовж цих років не зробила нічого, щоб цей механізм запрацював.

Україна, ратифікувавши протокол, так і не визначила орган, відповідальний за його імплементацію, не створила інструкцій, не пояснила, як працює процедура, і не оцінила, чи може дитина взагалі пройти національні інстанції, що є етапом перед зверненням до Комітету ООН.

«Цей протокол унікальний тим, що він не додає дитині нових прав, а дає спосіб захистити ті, які вже існують. По суті, це перший міжнародний механізм, яким дитина потенційно може скористатися самостійно — хоча на практиці бар’єри мови, досвіду й уміння викласти докази все ще роблять це складним. Найважливіше те, що звернення до Комітету дозволяє поновити право конкретної дитини, а водночас вказує державі на системні проблеми», — зазначає Поліна Кликова.

За її словами, коли держава усуває такі прогалини, вона не лише виправляє помилку в одній справі, а запобігає повторенню порушень у майбутньому. У цьому сенсі процедура повідомлень є інструментом впливу на державу: вона нагадує про взяті зобов’язання і спонукає їх виконувати, змінюючи практику та законодавство.

Яке рішення?

Найперше — державі потрібно визначити орган, який відповідатиме за імплементацію протоколу. Усі інші кроки з’являться тільки після цього.

«Без відповідального органу не буде ні плану, ні інструкцій, ні зрозумілої інформації. Це технічний, але ключовий крок. Якщо його не зробити, механізм і далі залишатиметься лише формальною можливістю», — пояснює Поліна Кликова.

Другим кроком має стати розроблення й ухвалення плану імплементації. Це документ, який має пояснювати, як саме дитина чи її батьки можуть пройти національні інстанції, куди звертатися по допомогу, як довести, що національний шлях вичерпано, і як правильно подати звернення до Комітету ООН.

Такий план може бути окремим документом або частиною оновленої державної стратегії з виконання Конвенції про права дитини.

Як це працює?

Щоб механізм став реальним інструментом, потрібно побудувати зрозумілий процес. Він починається з того моменту, коли дитина стикається з порушенням: наприклад, її не беруть до школи, справа в суді роками не рухається, або розслідування насильства не просувається. Спершу держава має забезпечити доступ до національних механізмів: судів, адміністративних процедур, служб у справах дітей. Якщо вони виявилися неефективними або недоступними, дитина має право звернутися до Комітету ООН.

Комітет розглядає скаргу, аналізує аргументи та визначає, чи було порушено права дитини. Якщо так, він ухвалює рішення, у якому не тільки описує порушення, а й спонукає державу змінити практику, яка до нього призвела. Саме так із часом змінюються правила зарахування до шкіл, підходи до реагування на насильство або адміністративні процедури.

Поліна Кликова наголошує, що значення процедури не обмежується вирішенням окремого спору. У випадках, коли порушення прав дитини спричинені прогалинами в системі — а так стається найчастіше — рішення Комітету сприяють змінам, які не дозволяють повторюватися таким ситуаціям.

Для України це означало б удосконалення адміністративних процедур, підготовку спеціалістів, розширення можливостей для дітей отримувати правничу допомогу, а головне — відновлення прав дітей, які постраждали від бездіяльності або неправильних рішень держави.

Поки цього не сталося, дитина має право, яке існує лише на рівні міжнародного договору, але не в реальності.