Обов’язкова медіація в Україні: бар’єр до правосуддя чи фільтр від сутяжництва?

Українська судова система переживає складні часи. Справи розглядаються місяцями, призначення слухань відбувається з істотними затримками, виконання судових рішень залишається проблемою. На цьому тлі медіація дедалі частіше згадується як можливий інструмент розвантаження судів. У листопаді 2021 року Україна прийняла Закон “Про медіацію” № 1875-IX, який визначив медіацію як добровільну процедуру. Але дискусія не вщухає: чи варто зробити медіацію обов’язковою хоча б у деяких категоріях справ? Хто виступає за обов’язковість і чому? Скільки насправді коштує медіація для звичайної людини? І як знайти баланс між необхідністю розвантажити суди та правом кожного на судовий захист?

Законопроєкти про обов’язкову медіацію: хто лобіює і чому

Від добровільності до обов’язковості: суть дискусії

Закон України “Про медіацію”, який набрав чинності 15 грудня 2021 року, закріпив медіацію як добровільну, конфіденційну процедуру. Ніхто не може бути примушений до участі в медіації — це фундаментальний принцип. Сторони самі вирішують, чи звертатися до медіатора, чи продовжувати процес, чи домовлятися. Суд може рекомендувати медіацію, але не може наказати.

Однак уже під час обговорення законопроєкту, і особливо після його прийняття, дедалі голосніше лунають заклики запровадити обов’язкову медіацію принаймні в окремих категоріях справ. Йдеться не про примус домовлятися, а про обов’язок спробувати медіацію перед зверненням до суду або про обов’язкову інформаційну зустріч з медіатором, де сторонам пояснюють суть процесу.

Ідея проста: якщо люди не знають про медіацію або ставляться до неї скептично, вони ніколи не спробують. А якщо їх зобов’язати принаймні послухати медіатора, багато хто зрозуміє переваги і вирішить продовжити. Таким чином формується культура мирного врегулювання конфліктів, а суди розвантажуються.

Хто виступає за обов’язковість

Ідею обов’язкової медіації підтримують кілька груп зацікавлених сторін, і у кожної свої мотиви.

Судді бачать у медіації можливість зменшити навантаження. Українські судді перевантажені, часто ведуть сотні справ одночасно. Якщо частина спорів вирішуватиметься через медіацію, у суддів з’явиться час для складних справ, які дійсно потребують судового розгляду. Господарський суд Києва ще у 2019 році провів круглий стіл, присвячений медіації, що показало: судді готові підтримувати цей інститут.

Спільнота медіаторів природно зацікавлена в розширенні практики медіації. Національна асоціація медіаторів України, Український центр медіації, професійні об’єднання активно просувають ідею, що медіація має стати невід’ємною частиною правової системи. Вони вважають, що без елементів обов’язковості медіація залишатиметься маргінальною практикою, відомою лише вузькому колу посвячених.

Частина адвокатів та юристів також підтримує обов’язковість. Вони розуміють, що медіація може стати новим напрямком їхньої професійної діяльності. Супровід клієнта на медіації — це послуга, за яку платять. Крім того, є юристи, які поєднують адвокатську практику з медіацією, і для них розширення медіації означає розширення можливостей.

Держава розглядає медіацію як спосіб заощадити кошти. Розширення судової системи потребує величезних інвестицій: нові суди, зарплати суддям, персонал, інфраструктура. Медіація не потребує таких витрат — медіатори працюють як приватні професіонали, їхні послуги оплачують клієнти. Парадокс у тому, що держава водночас залежить від судових зборів як джерела доходів. Тому державна підтримка медіації часто залишається на рівні декларацій.

Євроінтеграційний імпульс

Україна взяла на себе зобов’язання наближати законодавство до стандартів ЄС, і медіація — частина цього процесу. Директива 2008/52/ЄС встановила загальні рамки для медіації в цивільних та комерційних справах у країнах-членах. Багато європейських країн запровадили елементи обов’язковості: десь це інформаційна зустріч, десь — повноцінна обов’язкова медіація в певних категоріях справ.

Приєднання України до Сінгапурської конвенції про міжнародні угоди про врегулювання спорів за результатами медіації також створює імпульс. Конвенція робить медіаційні угоди виконуваними в міжнародних спорах, що підвищує привабливість медіації для бізнесу.

Міжнародний контекст створює тиск на українських законодавців: якщо всі розвинені країни рухаються в бік медіації, чому Україна має залишатися осторонь? Євроінтеграційний курс — це не лише економіка і безпека, це й правосуддя, і медіація стає частиною цього пакета.

Після війни: медіація як інструмент постконфліктного врегулювання

Одним з найвагоміших аргументів на користь розвитку медіації є передбачувана ситуація після завершення війни. Україна зіткнеться з величезною кількістю спорів: про відшкодування збитків від воєнних дій, трудові права демобілізованих, про ділові зобов’язання, які неможливо виконати через війну.

Традиційна судова система просто не впорається з таким потоком справ. Навіть зараз суди перевантажені, а після війни навантаження зросте в рази. Медіація може стати ключовим інструментом мирного врегулювання цих конфліктів. Але для цього потрібна інфраструктура, підготовлені медіатори, довіра до процесу. І саме тому дискусія про обов’язковість набуває особливої актуальності: можливо, потрібно прискорити впровадження медіації, щоб до завершення війни вона стала звичною практикою.

Скільки коштує “безкоштовна” медіація для пересічного українця

Міфи і реальність про вартість медіації

Коли говорять про медіацію, часто лунає аргумент: вона дешевша за суд. Це правда, але з застереженнями. Медіація дійсно може заощадити кошти, але вона не безкоштовна. І для багатьох українців питання вартості стає критичним.

На сьогодні в Україні немає усталених стандартів ціноутворення на медіаційні послуги. Кожен медіатор встановлює власні ставки залежно від досвіду, репутації, складності справи, регіону. Початківці можуть брати символічну плату або навіть працювати безкоштовно, набуваючи досвіду. Досвідчені медіатори з хорошою репутацією встановлюють ставки на рівні кваліфікованих адвокатів.

Можливі різні моделі оплати: погодинна (від кількох сотень до кількох тисяч гривень за годину), за сесію (одна зустріч може коштувати від тисячі до десятків тисяч гривень), пакетна оплата за весь процес, відсоток від суми спору у комерційних справах. Зазвичай сторони діляться вартістю порівну, але можливі й інші домовленості.

Медіація для бізнесу: вигідна інвестиція

У комерційних спорах медіація справді економічно ефективна. Для компаній, які сперечаються через невиконання договору, корпоративний конфлікт чи партнерські розбіжності, вартість медіації залишається значно нижчою за вартість тривалого судового процесу.

Судовий процес у господарських справах включає не лише судовий збір (який може сягати мільйонів гривень залежно від суми позову), а й послуги адвокатів, які ведуть справу місяцями чи роками, експертизи, збір доказів, можливі апеляції та касації. Додайте сюди непрямі витрати: втрачений час керівників, які відвідують судові засідання замість ведення бизнесу, репутаційні ризики через публічність процесу, погіршення відносин з партнерами.

Медіація обходиться в рази дешевше. Кілька зустрічей протягом місяця, оплата медіатора, можливо мінімальний супровід адвоката — і справа вирішена. При цьому конфіденційність захищає репутацію, а домовленості часто дозволяють зберегти ділові відносини. Для бізнесу медіація — це вигідна інвестиція, а не витрата.

Порівняння з вартістю суду: медіація дешевша, але не безкоштовна

Об’єктивне порівняння вартості судового процесу та медіації показує переваги медіації, але з важливою застережкою про початкову доступність.

Судовий процес включає:

• Судовий збір (від кількох сотень до мільйонів гривень залежно від позову)
• Послуги адвоката (найбільша стаття витрат — від десятків тисяч до мільйонів)
• Експертизи, якщо потрібні (вартість залежить від виду експертизи)
• Транспортні витрати на відвідування засідань
• Витрати на апеляцію та касацію, якщо справа програна

Додайте непрямі витрати: втрачений робочий час (засідання в робочий час), емоційний стрес, репутаційні ризики через публічність, погіршення стосунків. Судовий процес може тривати роками, і все цей час людина живе з конфліктом.

Медіація обходиться дешевше: вартість послуг медіатора (зазвичай у рази менше за послуги адвоката на весь процес), можливий супровід адвоката на зустрічах (менший обсяг роботи), кілька зустрічей замість багатомісячного процесу, конфіденційність замість публічності.

Де держава: питання безоплатної медіації

Ключове питання — чи має держава фінансувати медіацію для тих, хто не може собі дозволити її оплатити? Міжнародний досвід однозначно показує: так, має.

В Австрії обов’язкова медіація у сімейних справах за участю дітей частково субсидується державою. Батьки, які не можуть дозволити собі оплатити медіатора, отримують державну підтримку. Це гарантує, що обов’язковість не стає економічним бар’єром.

У США Федеральна служба медіації та примирних процедур (FMCS) надає безкоштовні послуги медіації в трудових спорах з 1947 року. Фінансування йде з федерального бюджету. Щороку проводяться тисячі медіацій, і більшість завершуються успішно. Держава інвестує в медіацію, розуміючи, що це дешевше за страйки, судові процеси, соціальні конфлікти.

Україна поки не має системи безоплатної медіації. Закон “Про медіацію” не передбачає державного фінансування. Система безоплатної правової допомоги не включає медіацію. Це означає, що для малозабезпечених громадян медіація може бути недоступною.

Якщо Україна запровадить обов’язкову медіацію без механізмів державної підтримки, це створить економічний бар’єр для найбільш вразливих категорій населення. Мати, яка сперечається з колишнім чоловіком про опіку над дитиною і не має доходів, просто не зможе оплатити медіатора. Звільнений працівник, який хоче оскаржити незаконне звільнення, опиниться перед вибором: або платити медіатору (на що немає коштів), або чекати місяцями судового розгляду.

Економіка медіації з боку медіаторів

Варто розглянути ситуацію і з боку медіаторів, щоб зрозуміти, чому встановлюються такі ціни і чому медіація не може бути дешевою.

Підготовка медіатора потребує інвестицій: базове навчання (мінімум 90 годин згідно із законом), додаткові тренінги, супервізія, постійне підвищення кваліфікації. Це коштує коштів і часу. Перші 6-12 місяців практики зазвичай не приносять стабільного доходу — це період набуття досвіду, створення репутації, часто роботи безкоштовно або за символічну плату.

На відміну від роботи за наймом, дохід медіатора непередбачуваний. Можуть бути місяці з кількома справами і місяці без жодної справи. Потрібна “подушка безпеки”, фінансове планування. Багато медіаторів поєднують медіацію з основною роботою — адвокатською практикою, консультуванням, викладанням.

Щоб медіація стала прибутковим основним заняттям, потрібні роки (3-5 років активної практики), стабільна репутація, спеціалізація на певних типах спорів, інвестиції в маркетинг. Тільки тоді медіатор може встановлювати високі ставки і мати достатньо клієнтів.

Якщо держава хоче, щоб медіація була доступною для всіх, вона має або субсидувати послуги медіаторів у соціально важливих справах, або створювати державні центри медіації, де медіатори працюють на зарплаті. Інакше медіація стане привілеєм заможних.

Розвантаження судів vs блокування доступу до правосуддя

Суди на межі: чому розвантаження критично необхідне

Українська судова система перебуває у складному стані. Навантаження на суддів величезне, термини розгляду справ розтягуються на довгий час, виконання судових рішень залишається проблемою. Люди роками чекають на захист своїх прав, і часом до моменту вирішення справи ситуація вже втрачає актуальність.

Проблема має об’єктивні причини: недофінансування судів, складності із залученням кваліфікованих кадрів (зарплати суддів, хоч і непогані за українськими мірками, не конкурують з приватним сектором для топових юристів), недосконала система виконання рішень, брак довіри до судової системи з боку населення.

Розширення судової системи потребує величезних інвестицій. Побудувати нові суди, найняти нових суддів, забезпечити їм зарплати, найняти персонал, забезпечити інфраструктуру — все це вимагає мільярдів гривень. У держави таких коштів немає, особливо в умовах війни.

Медіація розглядається як можливий вихід: якщо частина спорів вирішуватиметься через медіацію, навантаження на суди зменшиться. Судді зможуть зосередитися на складних справах, які дійсно потребують судового розгляду. Термін очікування скоротиться. Якість судових рішень зросте, адже судді матимуть більше часу на кожну справу.

Обов’язкова медіація: фільтр від сутяжництва

Прихильники обов’язкової медіації наводять вагомі аргументи, чому це може бути корисно як для судової системи, так і для громадян.

Подолання бар’єру недовіри. Багато людей не звертаються до медіації просто тому, що не знають про неї або не довіряють. Вони вважають, що тільки суддя може “справедливо” вирішити спір. Обов’язкова інформаційна зустріч з медіатором дозволить людям дізнатися про медіацію, зрозуміти її переваги, прийняти інформоване рішення. Багато хто після такої зустрічі вирішить продовжити медіацію, зрозумівши, що вона може бути ефективніше за суд.

Фільтр від безперспективних справ. Не всі позови обґрунтовані. Частина людей звертаються до суду з емоцій, не розуміючи перспектив справи. Медіація може стати своєрідним фільтром: медіатор допоможе сторонам реалістично оцінити ситуацію, побачити сильні та слабкі сторони своїх позицій. Частина людей після цього відмовиться від безперспективного судового процесу.

Захист вразливих груп. У певних категоріях справ медіація об’єктивно краще захищає інтереси вразливих груп, ніж судовий процес. У сімейних спорах за участю дітей, коли батьки сперечаються про опіку або побачення, діти менше травмуються, якщо батьки домовляються самостійно. Судове рішення, яке одна зі сторін сприймає як несправедливе, часто призводить до подальших конфліктів, порушення умов, нових судових процесів. Медіація дозволяє знайти рішення, яке влаштовує обидві сторони, а отже має більше шансів на виконання.

Формування культури діалогу. Обов’язкова медіація може стимулювати зміну правової культури. Замість конфронтаційного підходу “виграти будь-якою ціною” формується культура діалогу, пошуку взаємоприйнятних рішень, відповідальності за свої домовленості. Це довгостроковий ефект, який виходить далеко за межі конкретних справ.

Економія державних ресурсів. Держава економить на судовій системі, не створюючи додаткового фінансового тягаря для бюджету (за умови, що послуги медіаторів оплачують сторони). Звільнені ресурси можна спрямувати на інші потреби: медицину, освіту, безпеку.

Ризики обов’язковості: бар’єр до правосуддя

Проте обов’язкова медіація несе суттєві ризики, які не можна ігнорувати. Італійський досвід служить застереженням про те, що може піти не так.

Додаткові витрати часу та коштів. Медіація потребує часу. Навіть якщо вона завершується безрезультатно, сторони витратили тижні на організацію зустрічей, самі зустрічі, переговори. Якщо медіація платна, вони також втратили кошти. А потім усе одно йдуть до суду. Для людини, яка з самого початку переконана, що їй потрібне судове рішення, обов’язкова медіація — це втрачений час і гроші.

Економічний бар’єр для бідних. Це найбільш критичний ризик. Якщо медіація обов’язкова і платна, а механізмів державної підтримки немає, вона стає економічним бар’єром для малозабезпечених. Людина, яка не може дозволити собі оплатити медіатора, фактично позбавлена доступу до суду, бо не може пройти обов’язковий етап. Це пряме порушення принципу рівності та доступу до правосуддя.

Ризик формалізації: уроки Італії. У 2010 році Італія запровадила обов’язкову медіацію у широкому колі справ. Запровадження відбулося поспішно, без належної підготовки. Медіаторів було недостатньо, населення не розуміло суті процесу, адвокати активно протестували. Результат: медіація перетворилася на формальність. Сторони приходили на одну зустріч, констатували неможливість домовитися, отримували довідку для суду — і все. Справжньої роботи з конфліктом не відбувалося.

У 2012 році Конституційний суд Італії визнав обов’язкову медіацію неконституційною (хоча через процедурні порушення при прийнятті закону, а не через саму суть обов’язковості). Кількість медіацій різко впала. У 2013 році обов’язковість запровадили знову, але вже з урахуванням помилок: вужче коло справ, перша зустріч безоплатна, податкові пільги, масштабна інформаційна кампанія.

Італійський досвід показує: обов’язкова медіація може працювати, але потрібна ретельна підготовка, достатня кількість медіаторів, механізми фінансової доступності, підтримка професійних спільнот.

Порушення принципу добровільності. Медіація ефективна саме тому, що сторони беруть участь добровільно. Вони налаштовані на пошук рішення, готові до компромісу. Примусова участь підриває цю основу. Людина, яка прийшла на медіацію “для галочки”, не налаштована на конструктивний діалог. Медіатор може витратити час і зусилля, але результату не буде.

Як знайти баланс: моделі з різних країн

Світовий досвід демонструє різні підходи до співвідношення добровільності та обов’язковості в медіації.

Повністю добровільна модель (чинна в Україні зараз, також у деяких штатах США, у Великій Британії у більшості справ): сторони самі вирішують, чи звертатися до медіації. Суд може рекомендувати, надати інформацію, але не може примусити. Переваги: повага до автономії, відсутність примусу, вища мотивація учасників. Недоліки: нижчий рівень використання медіації, збереження високого навантаження на суди.

Обов’язкова інформаційна зустріч (деякі юрисдикції в Канаді, Австралії): сторони зобов’язані відвідати першу зустріч з медіатором, де їм пояснюють суть процесу, відповідають на питання, оцінюють перспективи медіації. Подальша участь залишається добровільною. Переваги: знайомство з медіацією, інформоване рішення, зниження бар’єру недовіри. Недоліки: додатковий час, можливість формального підходу.

Обов’язкова медіація в окремих категоріях справ (Австрія у сімейних справах, деякі штати США в трудових чи споживчих спорах): у певних типах спорів медіація є обов’язковим етапом перед судом. Переваги: значне розвантаження судів у цих категоріях, захист вразливих груп. Недоліки: ризик створення бар’єру, необхідність державного фінансування, потреба у великій кількості медіаторів.

Стимули замість примусу (деякі країни ЄС): держава створює позитивні стимули для медіації: повернення частини судового збору у разі успішної медіації, податкові пільги, скорочення термінів розгляду у суді, якщо сторони спочатку спробували медіацію. Переваги: заохочення без примусу, збереження добровільності. Недоліки: менша ефективність у розвантаженні судів, ніж обов’язковість.

Пошук оптимального шляху для України

Для України питання балансу між розвантаженням судів та збереженням доступу до правосуддя є критичним. Поспішні рішення можуть призвести до італійського сценарію, коли обов’язкова медіація стає формальністю і дискредитує сам інститут.

Критично важливою є державна підтримка медіації у соціально важливих справах: сімейні спори за участю дітей, трудові спори, спори малозабезпечених громадян. Без фінансування обов’язковість стане економічним бар’єром для найбільш вразливих. Приклади Австрії та США показують: коли держава інвестує в медіацію, вона окупається через зменшення соціальних витрат, запобігання конфліктам, розвантаження судів.

Інтеграція медіації в судову систему має відбуватися природно: судді інформують сторони про медіацію, надають контакти медіаторів, зупиняють провадження на час медіації. Стимули, такі як повернення частини судового збору при успішній медіації, створюють позитивну мотивацію без примусу.

Висновки: медіація — не панацея, а корисний інструмент

Обов’язкова медіація в Україні — це складне питання без простої відповіді. З одного боку, судова система справді потребує розвантаження, і медіація може допомогти. З іншого боку, обов’язковість несе ризики створення бар’єрів до правосуддя, особливо для найбільш вразливих категорій населення.Економічний аналіз показує, що медіація дійсно дешевша за судовий процес для багатьох категорій справ, особливо комерційних. Але вона не безкоштовна, і без державної підтримки може бути недоступною для малозабезпечених. Міжнародний досвід однозначно показує: якщо держава хоче, щоб медіація працювала для всіх, вона має інвестувати в неї.

Ризики обов’язковості — це не аргумент проти медіації, а аргумент за обережність. Італійський досвід застерігає від поспішності. Австрійський та американський досвід показує, що обов’язковість може працювати за умови державного фінансування, високих стандартів підготовки медіаторів, підтримки професійних спільнот.

Для України оптимальний шлях — це поступовість, обережність, інвестиції в підготовку медіаторів та інформаційні кампанії. Спочатку потрібно сформувати культуру медіації, накопичити досвід, створити інфраструктуру. Лише потім, якщо емпіричні дані покажуть необхідність, можна обережно запроваджувати елементи обов’язковості у вибраних категоріях справ з обов’язковим державним фінансуванням.

Медіація — це не бар’єр до правосуддя і не фільтр від сутяжництва. Це альтернативний спосіб вирішення спорів, який має свої переваги і обмеження, свою сферу застосування. Успіх медіації залежить не від обов’язковості, а від якості медіаторів, довіри до процесу, розуміння його переваг, доступності для всіх верств населення.

Після завершення війни Україна стикнеться з величезною кількістю спорів, і медіація може стати ключовим інструментом їх мирного врегулювання. Але для цього вже зараз потрібно інвестувати в розвиток медіації, готувати медіаторів, формувати довіру. Закон прийнято — тепер час для ретельної, послідовної імплементації, без поспіху, з урахуванням міжнародного досвіду та реалій України.