Похорон журналістики: чому право на думку перетворилося на право на брехню

Існує фраза, яку знає кожен, хто хоч раз брав участь у судовому провадженні щодо захисту репутації: «Це було моє оціночне судження». Вона функціонує як юридичний щит. Вимовив — і обвинувачення у наклепі розсипається. Суд розводить руками: оціночні судження не підлягають перевірці на предмет відповідності дійсності.

Але що відбувається, коли особа публічно заявляє «він передавав інформацію злочинцям», а потім у судовому засіданні стверджує, що «це була лише моя оцінка»? Вона бреше? Маніпулює? Чи користується правом, яке їй гарантує закон? Щоб відповісти на це питання, необхідно з’ясувати, що таке думка, де її межі і чому система перетворила право на думку на ліцензію на безвідповідальність.

Факт і думка: межа, яка розмивається

Розмежування здається очевидним. Факт — це те, що піддається верифікації. Думка — те, що верифікації не підлягає. «Температура повітря — 20 градусів» — факт.

• «Сьогодні гарна погода» — думка.
• «Він вилучив кошти з каси» — факт.
• «Він нечесна людина» — думка, бо об’єктивного критерію чесності не існує.

Проблема полягає в тому, що переважна більшість суспільно значимих висловлювань перебуває десь посередині. «Він систематично зловживав службовим становищем» — це факт чи думка? З одного боку, зловживання є юридичною категорією, що встановлюється судом. З іншого — описом конкретних дій, які або мали місце, або ні. Закон України «Про інформацію» визначає оціночні судження як «висловлювання, які не містять фактичних даних». Але фраза «він передавав службову інформацію фігурантам справ» містить конкретного суб’єкта, конкретну дію та конкретних адресатів. Це опис факту чи оцінка? Суди вирішують це питання по-різному — і тут відкривається простір для маніпуляції.

Звідки взялося право на думку

Право на думку — не винахід українських юристів. Це фундаментальний принцип свободи слова, закріплений у статті 10 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. Логіка така: у демократичному суспільстві особи повинні мати можливість критикувати владу, обговорювати суспільні проблеми, висловлювати незгоду. Якщо за кожне критичне висловлювання можна ініціювати судове провадження і вимагати надання доказів, свободу слова буде знищено. Ніхто не ризикне заявити «цей політик є корумпованим», якщо йому доведеться доводити це в суді.

Саме тому Європейський суд з прав людини поділив висловлювання на дві категорії: фактичні твердження, що підлягають верифікації, і оціночні судження, що верифікації не підлягають. Однак ЄСПЛ додав важливе застереження, яке українські суди вважають за краще ігнорувати: оціночне судження повинно мати достатнє фактичне підґрунтя. Не можна просто заявити «він злодій» і сховатися за «це моя оцінка» — необхідно продемонструвати, на підставі чого зроблено такий висновок. Це застереження є ключовим. Без нього право на думку перетворюється на право на наклеп.

Як це функціонує в Україні

Українська судова практика обрала шлях найменшого спротиву. Суди не прагнуть розбиратися у складних питаннях: чи має висловлювання фактичне підґрунтя, наскільки воно обґрунтоване, чи діяв автор добросовісно. Простіше кваліфікувати висловлювання як «оціночне» — і закрити провадження.

У результаті склалася система, за якої публічно можна говорити що завгодно: називати людей злодіями, корупціонерами, зрадниками, вживати категоричні формулювання, що не залишають сумнівів. Юридично все це — «лише думка». Автор не стверджував фактів. Він висловлював суб’єктивну оцінку. Сприймати її буквально не слід. Це породжує абсурдну ситуацію: аудиторія сприймає висловлювання як звинувачення у вчиненні конкретного злочину, репутація особи зруйнована, кар’єра під загрозою — але суд констатує, що звинувачення не було, була лише думка.

Журналіст, активіст, маніпулятор

Тут необхідно провести чітке розмежування між трьома ролями, які часто змішують.

Журналіст-інформатор працює з фактами. Його завдання — з’ясувати, верифікувати, повідомити. Думка журналіста в новині — це професійний брак. Стандарти BBC, Reuters, Associated Press є однозначними: факти окремо, коментарі окремо. Журналіст-аналітик має право на думку — колумніст, автор розслідування, ведучий авторської програми аналізують факти і роблять висновки, але ці висновки повинні бути обґрунтованими. Не можна написати «чиновник Х — злодій» без пояснення, на підставі чого зроблено такий висновок.

Активіст — взагалі не журналіст. Він використовує медійні інструменти для досягнення цілей своєї організації. Його завдання — не інформувати, а впливати. Проблема виникає, коли активіст видає себе за журналіста. Коли організація, що фінансується для просування певного порядку денного, представляється незалежним голосом громадянського суспільства. Коли звинувачення подаються як результат журналістського розслідування, а в суді виявляється, що це «просто думка». Це не журналістика. Це маніпуляція з використанням журналістських інструментів.

Коли думка стає зброєю

Розглянемо конкретний механізм. Особа публічно заявляє: «Чиновник Х зливав інформацію злочинцям». Це звучить як звинувачення у вчиненні конкретного злочину — розголошенні даних досудового розслідування (ст. 387 КК України). Аудиторія сприймає це буквально. ЗМІ цитують. Репутація зруйнована. Кар’єра під загрозою. Чиновник звертається до суду — і тут з’ясовується, що автор висловлювання не стверджував факту вчинення злочину. Він лише висловив суб’єктивне судження, засноване на його особистому сприйнятті ситуації. Суд погоджується. Провадження закрито.

Тепер найважливіше. Припустімо, чиновник дійсно зливав інформацію. Автор говорив правду. Але в суді він захищався не правдою — він захищався запереченням власних слів. Він не сказав: «Так, я звинуватив його у злочині, і ось мої докази». Він сказав: «Я нікого ні в чому не звинувачував — це була лише моя думка». Чи є це чесним?

Проблема добросовісності

ЄСПЛ застосовує поняття добросовісності — good faith — як ключовий критерій допустимості висловлювання. Добросовісний автор має підстави для своїх висновків, готовий їх пояснити, не спотворює факти свідомо і визнає обмеженість власних знань. Недобросовісний автор знає, що його висловлювання буде сприйнято як звинувачення, формулює його максимально категорично задля медійного ефекту, у суді відмовляється від власних слів і ховається за «оціночне судження» як за щит.

Різниця — не у змісті висловлювання. Різниця — у намірі. Добросовісний автор скаже: «На підставі наявних даних у мене є серйозні підстави вважати, що чиновник Х міг бути причетний до витоку інформації. Це потребує розслідування». Недобросовісний скаже: «Чиновник Х зливав інформацію злочинцям» — а в суді додасть: «Але це була лише моя думка». Перший варіант — журналістика. Другий — маніпуляція.

Чому система це дозволяє

Механізм «оціночних суджень» є вигідним для всіх учасників системи. Активістам він дозволяє атакувати опонентів без ризику відповідальності: можна зруйнувати репутацію, а потім заявити «це була лише моя оцінка». Медіа отримують яскравий контент: «чиновник — злодій» — це заголовок, а «є підстави вважати, що чиновник міг бути причетний» — вже ні. Судам не потрібно розбиратися у складних питаннях: кваліфікував як «оціночне» — і провадження закрито. Політикам це також зручно, оскільки механізм працює в обидва боки.

Єдиний, хто програє, — суспільство. Тому що межа між правдою і брехнею розмивається, люди перестають розуміти, чому вірити, а слово «корупціонер» знецінюється, коли ним називають усіх підряд без жодних наслідків.

Де має проходити межа

Якщо ми прагнемо зберегти і свободу слова, і відповідальність за слова, межа повинна проходити за критерієм добросовісності та прозорості намірів. Думка є допустимою, коли автор чітко позначає, що це його інтерпретація, а не встановлений факт, пояснює, на чому ґрунтується його висновок, допускає можливість іншої інтерпретації і готовий відповідати за свої слова. Думка є недопустимою, коли автор формулює висловлювання як твердження про факт, свідомо створює враження, що говорить про доведене, у суді відмовляється від змісту власних слів і використовує «оціночне судження» як спосіб уникнути відповідальності.

Це не питання юридичної кваліфікації. Це питання чесності.

Право на думку — це не право на безвідповідальність

Журналістика — це не просто поширення інформації. Це професія з етичними стандартами, які існують не для того, щоб обмежити свободу слова, а для того, щоб слово мало вагу. Коли будь-яке звинувачення можна відкликати як «лише думку», слово цю вагу втрачає. Коли ніхто не несе відповідальності за сказане, довіра до слів зникає. Коли межа між фактом і думкою стирається свідомо, зникає сама можливість суспільної дискуссії. Система, яка це дозволяє, не захищає свободу слова — вона її знищує. Тому що свобода слова без відповідальності — це не свобода. Це хаос, у якому перемагає той, хто голосніше кричить і краще ховається від наслідків.

Людина сказала правду про іншу людину — але в суді заявила, що це була «лише її оцінка». Суд погодився. Формально — все законно. Фактично — відбулося два обмани: перший, коли публічна заява була сформульована як факт без наявних доказів, і другий, коли в суді автор відмовився від змісту власних слів. Те, що він виявився правим по суті, не робить цей метод чесним — бо метод працює однаково і коли говорять правду, і коли брешуть.

І в цьому головна проблема. Механізм, створений для захисту свободи слова, перетворився на інструмент, який дозволяє говорити що завгодно без наслідків. Це не журналістика. Це її похорон.