Понад половину справ проти України у Європейському суді з прав людини стосуються війни: суддя Микола Гнатовський

Європейський суд з прав людини є одним з ключових в контексті притягнення Росії до відповідальності за скоєні проти українців злочини. Водночас у Суді є низка справ і проти самої України. Як проходить розгляд цих справ, які рішення вже ухвалені судом, та яких чекати найближчим часом?

Про це в інтерв’ю РБК-Україна розповів суддя ЄСПЛ від України Микола Гнатовський.

Притягнути Росію до відповідальності за здійснені злочини – це одне з ключових завдань для України на міжнародній арені. Ще з 2014 року, а тим більше, після початку повномасштабного вторгнення, українські юристи подали цілу низку позовів проти країни-агресора до Міжнародного кримінального суду та Європейського суду з прав людини. Ці справи є важливими не лише в плані покарання Росії, а і як підстава для більш активних дій з боку союзників України.

“Рішення ЄСПЛ сприяють створенню юридичної бази, без якої європейські держави далеко не підуть. Але коли вони мають цю основу, вони значно впевненіше почуваються. І вони завжди можуть своїм опонентам відповідати: “Ми так діємо, тому що необхідно відновити міжнародне право, а його порушення констатоване компетентним міжнародним судом, в даному випадку – ЄСПЛ”, – розповідає Микола Гнатовський.

До призначення суддею ЄСПЛ він був президентом Європейського комітету з питань запобігання катуванням, також працював експертом з прав людини у проєктах Ради Європи, ООН та ОБСЄ.

Поряд із прогресом щодо позовів проти Росії, в самій Україні залишається ціла низка застарілих, суто внутрішніх проблем, пов’язаних із порушенням прав людини. Що в цьому плані змінила війна, які нові справи можуть з’явитися проти України у ЄСПЛ та як просуваються позови проти Росії.

ЄСПЛ та російська церква

– Нещодавно Верховна Рада ухвалила закон про заборону РПЦ. Чи є тут ризики в плані позовів до ЄСПЛ з боку представників цієї церкви?

– Мені важко коментувати ризики, тому що ясно, що багато буде залежати від практичного застосування нового законодавства, і тим більше я не маю можливості оцінювати його, так би мовити, абстрактно. Треба подивитися на практиці, що це означає. Безумовно, в цьому перша і вирішальна роль, напевне, буде належати українським судам. Якщо проблеми залишаться після того, як українські суди ці питання будуть вирішувати, тоді вже настане черга Європейського суду з прав людини. Тому на цьому етапі зарано щось говорити.

Але можу сказати, що в принципі питання такого роду, які надходять з України, не є новими для ЄСПЛ. Дуже відомий прецедент свого часу було створено, і він має значення не лише для української практики, але і взагалі в Європі вважається важливим. Це рішення ЄСПЛ ще 2007 року у справі “Свято-Михайлівська парафія проти України”, де йшлося про відмову компетентних органів влади реєструвати зміни до статуту релігійної громади, яка переходила з Московського до Київського патріархату.

І там дуже багато цінної інформації. Як на мене, ЄСПЛ формулював щодо меж державного втручання у діяльність релігійних організацій і тих критеріїв, якими він в принципі буде керуватися в таких випадках. І в цій справі та й в низці інших справ дав дуже багато вказівок, і фахівці їх знають. Я сподіваюся, що вони їх враховують, коли ухвалюють як законодавчі рішення, так і рішення, пов’язані з подальшим використанням цього законодавства на практиці.

– Чи є вже справи за позовами РПЦ?

– Наразі комунікованих справ на цю тему я не знаю.Є скарги, які пов’язані з різного роду спорами всередині громад. Знову таки, виникають питання про переходи конкретної громади від однієї церковної юрисдикції до іншої, якісь майнові питання. Таке час від часу виникає.

– А як щодо тих позовів, в яких фігурує Росія своїми діями на окупованих територіях, зокрема щодо Криму?

– Все, що стосується дій Російської федерації на території України, це предмет розгляду в ЄСПЛ на двох рівнях.

Є міждержавні скарги і, відповідно, міждержавні справи. От ви згадали Крим: рішення по суті заявлених Україною скарг щодо Криму було вже постановлене Великою Палатою, тобто найбільшою і найважливішою судовою формацією ЄСПЛ, 25 червня цього року.

І там, серед іншого, фігурує адміністративна практика втручань у права, які гарантовані статтею 9 Конвенції, тобто у свободу релігії. Зокрема, йдеться про адміністративну практику переслідування релігійних лідерів, які не належать до російської православної церкви, різного роду напади на релігійні установи, конфіскація релігійної власності і так далі.

Щодо цього суд знайшов, що була така адміністративна практика з боку Російської Федерації, відповідно, практика, що суперечить Конвенції. А велика міждержавна справа “Україна і Нідерланди проти Російської Федерації”, як ви знаєте, зараз якраз на етапі розгляду по суті. Слухання відбулися і суд працює над обговоренням подальших кроків, зокрема рішення по суці у цій справі.

І є другий рівень, це індивідуальні заяви, яких насправді багато. Вони з розв’язанням міждержавних справ також, відповідно, будуть вирішуватися швидше, тому що у міждержавних справах суд відповідає на питання існування чи неіснування тієї чи іншої адміністративної практики. За підсумками міждержавних заяв, суду легше орієнтуватися і вирішувати питання індивідуальних заявників. Хоча я не гарантую, що всі питання, які виникають у індивідуальних заявників, охоплюються цими міждержавними справами. Завжди можуть бути якісь унікальні питання, які потребуватимуть більш ретельного перегляду ЄСПЛ.

– Тобто міждержавні справи – це такий свого роду прецедент для індивідуальних справ?

– Так, тому що коли держава подає міждержавну скаргу за статтею 33 Європейської конвенції з прав людини, вона скаржиться не на порушення своїх прав, а на порушення прав людей і недержавних організацій. І держава для них і виступає таким собі адвокатом. І коли ЄСПЛ, відповідає, що дійсно, є така системна практика порушення, ясно, що це – важливий прецедент і орієнтир для розв’язання індивідуальних скарг.

Справи у ЄСПЛ проти України

– А що до тих справ, які подають громадяни України проти держави Україна? Яка тут динаміка?

– Ясно, що був великий спад із кількістю скарг, які українці подають проти власної держави, із початком широкомасштабного вторгнення – з цілком зрозумілих причин. Наразі цей потік відновився загалом, тобто він досяг приблизно, я б сказав, відсотків вісімдесяти від цієї кількості скарг, які регулярно подавалися українцями проти України до широкомасштабного вторгнення.

Ну, якщо подивитися, скільки територій держави окуповано, то так десь більш-менше виходить. Так що, в принципі, рівень порівнюваний, скажімо так.

Зменшилася певною мірою загальна кількість скарг, які знаходяться на розгляді проти України. На сьогодні приблизно 7800, тоді як два роки тому було десь 10500.

На сьогодні понад 50% справ, які є проти України, з тих 7800, вони стосуються власне війни і всього, що пов’язано з війною. Причому це не тільки події 2022-го року. Це і події ще з 2014-го року. Багато справ було, те що називається, поставлено на паузу в очікуванні рішень Великої Палати ЄСПЛ. Як ми вже говорили, прецеденти мають бути відповідні.

А решта скарг достатньо традиційні. Скарги проти України, як я неодноразово говорив, є типовими, якщо не трафаретними. Вони пов’язані з тим, що у нас в державі є невирішені проблеми функціонування правової системи. І люди на них скаржаться.

ЄСПЛ з цього приводу висловлювався вже десятки і навіть сотні разів, з кожної з цих проблем. Відповідно, він змушений далі продовжувати це робити, але в такому, знаєте, максимально скороченому форматі.

– А зараз чи беруть ЄСПЛ до уваги реалії країни, яка знаходиться у воєнному стані та має відповідні обмеження прав людини?

– Безумовно. Кожна справа розглядається з огляду на ті обставини, в яких вона розгортається. Тому ясно, що тією мірою, якою це має значення для конкретної ситуації, це береться до уваги. Якщо ви маєте на увазі заяву України про відступ від деяких зобов’язань за Європейською Конвенцією з прав людини, так звана дерогація за статтею 15 Конвенції, то на сьогодні немає жодної справи, розглянутої ЄСПЛ, в якій ця дерогація вплинула на підсумок розгляду справи.

До цього часу такої потреби не було. Це не означає, що її і не буде, це не означає, що вона взагалі не братиметься до уваги. В кожній конкретній справі суд буде дивитися на це.

– У нас є практика, коли ми засуджуємо колаборантів, або навідників, випускати їх під заставу. Їхній захист, поки йде засідання щодо запобіжного заходу, посилається на практику ЄСПЛ у цьому випадку. Як ви думаєте, як сприймає ЄСПЛ, якщо ми у цих випадках не послуговуємося його практикою?

– Я не можу узагальнювати, і це було б дуже неправильно: десь, може, і ігнорують, а десь і не ігнорують. Практика за статтею 5 Конвенції щодо України є класичною, абсолютно добре відомою, вона врахована насправді в КПК України 2012 року, що побудований з огляду на практику суду значною мірою.

Інша справа, як він виконується, але знов-таки це дивимося в кожній конкретній справі. І Верховний Суд відповідні правові позиції формулює з огляду на практику ЄСПЛ, та власне це й український закон зобов’язує робити..

Взяття під варту як запобіжний захід за логікою Європейської конвенції справ людини є заходом крайнім, коли не можна цього не зробити в інтересах, відповідно, розслідування кримінальної справи і так далі. Кожне таке рішення має бути обґрунтованим. У цьому сенсі вимоги пункту 3 статті 5 конвенції є жорсткими.

В Україні завжди була системна проблема із недотриманням цих вимог. Вона зменшилася з часом, якщо дивитися просто на статистику. Але це не означає, що вона зникла, відповідні підходи, вони в ЄСПЛ вироблені і вони продовжуватимуть застосовуватися. Причини треба завжди давати, обґрунтовувати кожен перегляд, кожне продовження тримання під вартою. З кожним новим переглядом воно є дедалі складнішим для обґрунтування, тому що щоразу треба пояснювати, ну а тепер чому людина має залишатися під вартою?

Тут є момент, який дуже важко традиційно дається для розуміння суспільством, хоч усі правники його знають. У громадській свідомості є змішування покарання за злочин, провину у скоєнні якого доведено судом, із запобіжним заходом, в якому особа лише підозрюється і вину якої ще треба довести.

Тому коли злочин особливо є таким, що збурює наші емоції, – а таких злочинів багато, їх стало ще більше із війною, – то природна реакція перейти до стадії покарання без суду, без доведення вини. А так не можна. І тому в кожній конкретній справі необхідно обґрунтовувати, чому людина має залишатися під вартою в очікуванні на вирок.

Також, напевно, і я це додам вже не стільки як суддя, а як людина, яка багато працювала з місцями несвободи в Європі: ресурс місць, які придатні для тримання осіб під вартою, обмежений.

Це також завдання держави відповідально ставитися до його використання. Тобто резервувати ці місця для тих, хто реально там має знаходитися: бо інакше їхнє перебування на свободі унеможливить розслідування справи, чи поставить під загрозу свідків, чи особа може втекти. Є відомі причини. Це має оцінюватися реально і в кожен момент, коли воно переглядається. Просто всіх у слідчий ізолятор відправити, це абсолютно безперспективна історія.

Плюс, не забуваймо, що в Україні є ще і системна проблема із умовами тримання під вартою, з умовами в слідчих ізоляторах. У нас є невиконане пілотне рішення проти України у справі “Сукачов проти України”. Наскільки я можу бачити зі статистики скарг, що надходять саме на умови в місцях тримання під вартою, ситуація не виглядає так, що покращується.

Умови тримання під вартою – це стаття 3 Конвенції, це питання гідності людини. І щодо цього компромісів немає в Європі. Комусь може хочеться, щоб вони були, але їх немає і не буде.

І є питання навіть дуже прагматичні для України. Відомо, що є держави, які наразі мають, скажімо так, практику не задовольняти прохання України про екстрадицію людей, які підозрюються в дуже серйозних злочинах. Зокрема, посилаються на те, що їх в Україні відправлять в СІЗО, де погана ситуація, а європейська держава не має права допустити, щоб когось відправили в завідомо нелюдські умови.

– А щодо виконання справ, які виграли, зокрема громадяни України проти держави Україна. Чи є тут якісь дані, наскільки вони виконуються з державою?

– Насамперед таке застереження мушу зробити, що Європейська конвенція з прав людини дуже чітко розмежовує функцію Суду, який вирішує справу, і функцію Комітету міністрів Ради Європи, що наглядає за виконанням цих рішень. Тобто питання виконання рішень – питання не Суду, а Комітету міністрів. І тому вся інформація, яка в мене є з цього приводу, вона не є ексклюзивною – це публічна доступна інформація комітету міністрів Ради Європи з їхнього веб-сайту.

Виконання відбувається на кількох рівнях. Є дуже примітивний рівень виконання:от ЄСПЛ присудив якусь суму компенсації, те, що називається за Європейською конвенцією з прав людини, за статтею 41, справедливої сатисфакції. От є певна сума, от її виплатили.

Це один рівень. Чи це означає, що виконано рішення? Дуже часто зовсім цього не означає. Хоча це необхідна вимога і необхідна умова для виконання. Тому що кожне рішення може передбачати як індивідуальні заходи з виконанням, тобто безпосередньо зміну ситуації заявника, вирішення питання заявника, яке у нього виникло і яке його перевело до звернення до Страсбургу. І другий аспект – це загальні заходи.

Що треба теж зрозуміти: вся ця страсбурзька система, Європейський суд з прав людини, комітет міністрів Ради Європи, який займаються виконанням рішень, вони мають функцію доповнення національних органів, субсидіарну функцію. Вони не можуть замінити собою нормальне функціонування державних судів, державної виконавчої служби, наприклад, так і всієї системи юстиції країни.

Тобто завдання страсбурзьких органів – допомогти державі налагодити систему так, щоб вона працювала без необхідності звертатися до Страсбургу. І тому не може просто Страсбург тисячі і тисячі разів повторювати одне і те ж. Ну добре, держава буде платити якісь суми, але проблема не буде вирішуватися. Це не є задовільним.

Я ще не кажу, що гроші, які виплачуються, з точки зору державного бюджету, ці видатки – чиста втрата, чистий збиток. Тобто вони не йдуть на поліпшення ситуації, вони не вирішують, скажімо, питання покращення функціонування судів, чи поліпшення умов тримання під вартою, чи будь-яких інших інфраструктурних питань тощо.

Сказати, що це великі гроші? Я дивився сайт Комітету міністрів і їхній звіт за минулий рік. То є приблизно 2 мільйони євро з державного бюджету. Гроші наче і дуже великі, але в масштабах всієї держави – важко сказати. Але питання ж не в цьому.

Це ж не питання про те, що замість вирішення проблем від них можна відкупитися. Це питання про те, заради чого Україна взагалі бере в цьому участь. Щоб оплатити оці штрафи, дрібні чи не дрібні- вже які є? Ні, це для того, щоб держава краще функціонувала, справді дотримувалася прав людини. І тому роль Страсбургу – показати, де є ресурс для поліпшення, що треба виправити. От з цим у нас традиційно проблеми.

Що дала Україні ратифікація Римського статуту

– Нещодавно Україна ратифікувала Римський статут Міжнародного кримінального суду. Що в принципі це змінює для нас щодо міжнародних судів проти Росії?

– Змінює не так багато, скажімо так. З точки зору органу, де я працюю, це нічого не змінює – бо це зовсім інша установа з іншими функціями. Треба дивитися з точки зору, власне, міжнародного кримінального правосуддя, яке в Україні є надзвичайно затребуваним, тому що ясно, що українське суспільство цілком природно хоче справедливості, хоче покарання для тих, хто вчиняв злочини проти міжнародного права на території України і щодо українців. У цьому сенсі ратифікація дає Україні додаткові можливості співпраці з Міжнародним кримінальним судом.

Ідеться про можливість брати участь голосувати та впливати на порядок денний в Асамблеї держав-учасниць Римського статуту. Це орган, який, по суті, задає вектор розвитку всієї системи міжнародного кримінального правосуддя. Раніше Україна такої можливості не мала.

Процесуальні права для держави додалися завдяки ратифікації. Україна може передавати ситуації на розгляд Міжнародного кримінального суду. Поки вона не брала участь у Римському статуті, вона не могла цього робити. І навіть в ситуації із широкомасштабним вторгненням в 2022 році Україна залишалася в суто пасивній позиції прохача. Щоб Міжнародний кримінальний суд цим терміново займався, з відповідною вимогою звернулися 43 держави, які брали участь в Римському статуті. України серед них було.

Крім того, морально це трохи поліпшило ситуацію для української дипломатії. Адже Україна хоче правосуддя. І нашу державу публічно та, думаю, непублічно питають: “то чому тоді не берете в міжнародному кримінальному правосудді участь повноцінно?” Тобто Україна погодилася на юрисдикцію Міжнародного кримінального суду ще у 2015 році, але не було відповіді на питання, “а чому ви власне активно не хочете брати в цьому участь? Чому Україна обрала позицію об’єкта, а не суб’єкта по відношенню до Міжнародного кримінального суду? В чому ваша проблема?” Ніхто не міг зрозуміти, бо раціональних пояснень не було ніколи.

З ратифікацією буде більше підстав, щоб українців брали на роботу в секретаріат (“канцелярію”) Міжнародного кримінального суду. Колись і може, напевно, і суддю від України можуть обрати, хоч це і непросто. Суддів 18, держав-учасниць – 124. Зрозуміло, конкуренція неабияка.

Крім того, Україна же декларує бажання брати участь у розвитку міжнародного права. Україна розуміє, що, на жаль, не вистачило тих гарантій, які були в міжнародному праві, для того, щоб запобігти агресії Російської Федерації зокрема й широкомасштабному нападу 2022-го року.

У березні 2022 року Україна запропонувала відреагувати на широкомасштабний напад створенням спеціального трибуналу щодо злочину агресії. А держави, які скептично ставляться до цієї ідеї, кажуть: “Як ви можете таке пропонувати, якщо ви навіть до Римського статуту не приєдналися?”. Понад 120 держав приєдналися, а ви чомусь ні. Україну питали: “яке у вас моральне право пропонувати інші органи додатково до Міжнародного кримінального суду, якщо ви в ньому не берете участь”?

Зрештою, це ж відомо ще з угоди про асоціацію з Європейським Союзом, я не кажу вже про нинішній етап, коли йдеться про кандидатство в члени Європейського Союзу, що є зобов’язання України ратифікувати Римський статут, взяте перед ЄС та перед окремими державами. Важливі двосторонні безпекові угоди, що Україна підписала, теж містять це зобов’язання. Тому зрозуміло, що цей крок треба було зробити.

Покарання Путіна та РФ

– А от ситуація з Путіним, тут в принципі щось можна зробити і вийти з цього глухого кута? Коли фактично неможливо виконати ордер на арешт.

– Я не можу сказати, що його неможливо виконати. Є факт, що він приїхав у державу-учасницю Римського статуту, яка юридично була зобов’язана його заарештувати і передати в Гаагу. Ніхто не сперечається, що таке зобов’язання було. Ця держава сама, мені здається, не сперечається. Вони серйозно кажуть, що “ну так, а як же ми можемо, якщо ми від них залежимо”.

Тобто аргументи, м’яко кажучи, не правові. Це прикро. Це означає, що є порушення з боку цієї держави. Вона за нього обов’язково понесе яку-не-яку відповідальність. Але просто вона вважає, що їй ця відповідальність дешевше обійдеться, ніж правомірна відповідь на проблему.

Але, ну добре, знайшлася одна така держава, вона явно вчинила неправильно. Але це не означає, що цього зобов’язання немає в інших. І ми поки що не бачимо подорожей відповідного персонажа всім світом. Ну от зміг з’їздити в Монголію. Дуже пишається з цього приводу……

– А у випадку з ЄСПЛ якими можуть бути способи добитися хоч часткового виконання рішень проти керівництва Росії? Зокрема, у справах пересічних українців проти РФ?

– В ЄСПЛ йдеться тільки про відповідальність держав. ЄСПЛ за великим рахунком відповідає на одне питання: чи держава дотримувалася своїх зобов’язань за Європейською конвенцією з прав людини. Але з відповіді на це питання є багато різних наслідків.

Я вже казав, що питання вирішення справ, щодо яких суд має юрисдикцію та питання їх виконання, вони розведені в конвенції. Але які б не були негайні перспективи виконання цих рішень, це насамперед, припинення протиправної діяльності та гарантії її неповторення. Відповідальність передбачає реституцію, тобто відновлення стану, який існував перед порушенням, виплату відповідних компенсацій і так далі. Це все теж не вимагає міжнародне право за порушення зобов’язань.

Так от, не зважаючи на те, наскільки швидка ця перспектива, хоча вона завжди юридично існуватиме.

Ми знаходимося в Європі, наші основні союзники – європейці. Так звані “західні держави” в широкому сенсі слова. Держави, в яких існує верховенство права і які стверджують, що вони власне керуються верховенством права. Вони ухвалюють рішення про те, чи підтримувати Україну, як підтримувати Україну, які вживати дії.

І коли є відповідні рішення Європейського суду з прав людини, то для них це юридичне підґрунтя для ухвалення рішень про підтримку України, про військову підтримку України, як на мене. Хоча безпосередньо ЄСПЛ про це не говорить, але це є основа.

Держави, скажімо, ухвалюють рішення, пов’язані з заморожуванням та арештом російських активів і використанням їх для підтримки України. Рішення ЄСПЛ сприяють створенню юридичної бази, без якої європейські держави далеко не підуть.

Але коли вони мають цю основу, вони значно впевненіше почуваються. І вони завжди можуть своїм опонентам відповідати: “Ми так діємо, тому що необхідно відновити міжнародне право, а його порушення констатоване компетентним міжнародним судом, в даному випадку – ЄСПЛ”.

– Давайте поговоримо про міждержавні справи. ЄСПЛ нещодавно підтвердив, що у 2014 році російські війська були в Криму і на Донбасі. Як цей факт нам допомагає і чи може пришвидшити розгляд інших справ, які стосуються російської агресії?

– Міжнародні справи, ЄСПЛ, як правило, розглядаються кількома етапами. Перший етап – прийнятність, другий етап – скарги по суті, і третій ще буває етап, пов’язаний із визначенням суми так званої справедливої сатисфакції, тобто, фінансові моменти.

Вже на етапі рішень про прийнятність цих скарг, після першого етапу, в “кримській” справі, і в другій великій справі, яка стосувалася сходу України, і до якої також долучили скаргу про події 2022-го року, там дійсно були встановлені важливі факти, зокрема, з якого моменту були російські війська і так далі.

Це є найбільш визначальні параметри для розгляду індивідуальних скарг, які безумовно дуже пришвидшаться у наступний період. Період, який вже зараз розпочався.

Як просуваються великі справи проти Росії

– Якщо говорити загалом про справу “Україна та Нідерланди проти Росії” у ЄСПЛ. На якому вона етапі?

– Остання подія – це 12 червня цього року. Відбулися слухання, на яких була відсутня держава-відповідач, але були присутні держави, які звернулися до ЄСПЛ, а саме Україна та Нідерланди.

Вони заявляли свої вимоги та відповідали на питання суддів. 26 інших держав-учасниць Ради Європи, які увійшли в цю справу як треті сторони. Їхні представники також були присутні і теж обговорювали з судом відповідні правові позиції, відповідали на питання, робили заяви. Була спільна позиція 26 держав. Потім з окремими позиціями вирішили виступити Велика Британія і Польща, Судді почали обговорення. Як в українських судах кажуть, перейшли в нарадчу кімнату. Тобто обговорення того, яким має бути рішення в цій справі по суті, воно триває. І будемо сподіватися, що у максимально розумні строки буде вже це рішення, по суті.

Зрозуміло, що йдеться про величезну роботу, величезний обсяг доказів і матеріалів, дуже складні юридичні питання. І тому це не те рішення, яке можна ухвалити в форматі Великої палати з 17 суддів ЄСПЛ за дуже короткий час.

Але я хотів би бути оптимістом і думаю, що достатньо оперативно суд може це рішення ухвалити. Це будуть сотні і сотні сторінок, це буде дійсно рішення, яке матиме не лише юридичну, а я б сказав, історичну вагу.

– Щодо “кримської” справи. 25 червня ЄСПЛ виніс остаточне рішення у позові “України проти РФ” щодо Криму і встановив численні порушення Росією прав людини на окупованому півострові. Яка практична користь від такого рішення? І що далі?

– Для суду наступне завдання – це індивідуальні скарги. Їх багато сотень, вони вже комуніковані до Російської Федерації. Відповідно, той суд зобов’язаний дати їм час їх прокоментувати, будуть вони це робити чи ні, це вже їхня справа. От, і далі вже суд переходитиме до їхнього вирішення.

Плюс, “кримська” справа ще матиме на міждержавному рівні, з великою ймовірністю третій етап – вирішення питання за статтею 41-ї конвенції, тобто питання справедливої сатисфакції, фінансове питання. Тому що ЄСПЛ постановив у рішенні по суті, цьому червневому, що питання 41-ї статті не готове для того, щоб його розглянути разом із суттю справи. Там треба рахувати і я розумію, що рахувати, скажемо прямо, непросто.

– Тобто це теж може затягнутися?

– Міжнародне правосуддя загалом повільне. Це є проблема, зрозуміло. Нікому це не подобається. ЄСПЛ порівняно з тим, як він раніше розглядав міждержавні справи, ці справи розглядає значно інтенсивніше, тому що керівництво суду свого часу дуже чітко висловило позицію, яка власне була позиція пленарного засідання суду ще навесні 2022 року, що розгляд таких справ – це пріоритетне питання для всього так званого європейського публічного порядку. Тобто для Європи це пріоритет.