Порядок реалізації релігійною громадою права на зміну канонічної належності – постанова ВС

Зміна підлеглості в канонічних питаннях не залежить від схвалення ієрарха церкви, з-під підлеглості якій має намір вийти релігійна громада.

Рішення про зміну підлеглості та внесення відповідних змін до статуту ухвалюється не менш як двома третинами від кількості членів релігійної громади, необхідної для визнання повноважними загальних зборів релігійної громади відповідно до її статуту.

Законодавець визнав автономію релігійної громади у визначенні кількості її членів, необхідної для визнання повноважними її загальних зборів, а також у питаннях членства. За відсутності визначеного у статуті релігійної громади порядку прийняття до членів громади, фіксованого членства, беруться до уваги, зокрема, критерії, встановлені у статуті, яким мали відповідати члени релігійної громади, які брали участь у її загальних зборах та прийняли оспорюване рішення про зміну підлеглості в канонічних питаннях.

Такі висновки сформулювала Велика Палата Верховного Суду у справі щодо зміни канонічної належності релігійної громади – постанова ВП ВС від 3 квітня 2024 року у справі № 906/1330/21 (провадження № 12-38гс23).

Позивач у цій справі – настоятель релігійної громади – звернувся до суду з позовом про визнання недійсними протоколу загальних зборів та статуту релігійної громади, ухваленого на цих зборах у новій редакції. На вказаних зборах частина жителів села Калинівка Житомирського району Житомирської області вирішила, зокрема, змінити підлеглість релігійної громади в канонічних та організаційних питаннях шляхом входу до складу Православної Церкви України. На думку позивача, загальні збори були скликані неуповноваженими особами, а рішення про зміну канонічної підлеглості та внесення відповідних змін до статуту ухвалене особами, які не були членами релігійної громади.

Суди першої та апеляційної інстанцій у задоволенні позову відмовили.

Розглядаючи касаційну скаргу позивача, Велика Палата ВС вказала, що рішення про зміну підлеглості релігійної громади в канонічних та організаційних питаннях стосується права позивача на свободу віросповідання у його колективному вимірі.

У питанні наявності порушеного права, що є підставою для звернення до суду, необхідно враховувати, що право на свободу віросповідання охоплює забезпечення вільної можливості сповідувати свою релігію, дотримуватися релігійної практики та релігійних обрядів як одноособово, так і спільно з іншими єдиновірцями.

Законодавець установив механізм, за яким рішення про зміну підлеглості та внесення відповідних змін або доповнень до статуту ухвалюється не менш як двома третинами від кількості членів релігійної громади, необхідної для визнання повноважними загальних зборів релігійної громади, і такі збори можуть скликатися її членами.

Встановлений державою механізм реалізації цього права не може бути знівельований визначенням вимог про обов’язковість схвалення (згоди) ієрарха релігійної організації, з-під підлеглості якій громада має намір вийти і яка вочевидь такому її рішенню опирається.

Якби держава законодавчо закріпила цей порядок або суди, застосовуючи Закон України «Про свободу совісті та релігійні організації», визнавали б обов’язковість такої санкції ієрарха для того, аби зміна підлеглості в канонічних питаннях визнавалася державою, то мала б місце ситуація, у якій держава поставила б визнання релігійної громади в залежність від волі визнаної церковної влади, яка вочевидь такому визнанню громади опирається, що свідчило б про недотримання нею обов’язку бути нейтральною та неупередженою у відносинах із різноманітними релігіями, конфесіями та переконаннями.

У зв’язку із цим Велика Палата ВС зауважила, що самим визнанням державою права на вільну зміну релігійною громадою підлеглості в канонічних і організаційних питаннях з підстав, на які вказує позивач, не може порушуватися право настоятеля цієї громади чи її члена на свободу віросповідання.

В контексті цієї справи Велика Палата ВС відзначила, що законодавець лише в необхідних загальних рисах урегулював порядок реалізації релігійними громадами права на зміну підлеглості в канонічних і організаційних питаннях, зокрема щодо того, що рішення про зміну підлеглості та внесення відповідних змін до статуту ухвалюється не менш як двома третинами від кількості членів релігійної громади, необхідної для визнання повноважними її загальних зборів. При цьому законодавець визнав автономію релігійної громади у визначенні кількості її членів, необхідної для визнання повноважними загальних зборів релігійної громади, а також у питаннях членства.

У цій справі статут релігійної громади не встановлював будь-якого врегульованого порядку та чітких критеріїв щодо прийняття членів у релігійну громаду й порядку їх обліку та ведення реєстру, а також не містив поняття фіксованого членства, процедури прийняття в члени релігійної громади.

При визначенні критеріїв, яким мали відповідати члени релігійної громади, що брали участь у загальних зборах громади та прийняли оспорюване рішення про зміну підлеглості в канонічних питаннях, суд урахував установлені в статуті релігійної громади в редакції 1991 року критерії членів парафіяльних зборів – досягнення 18-річного віку й регулярне відвідування богослужіння.

З огляду на відсутність даних, на які б посилався позивач і які б дали змогу перевірити регулярне відвідування богослужіння, ВП ВС врахувала критерій територіального зв’язку, який також знайшов відображення в канонічному праві, тобто проживання в місцевості, де діє релігійна громада. Відповідність цьому критерію робить можливим виконання умови про регулярне відвідування богослужіння. ВП ВС керувалася тим, що в цій справі оспорюване рішення прийняли мешканці села Калинівка, які вважали себе членами релігійної громади.

Суди в цій справі розглянули всі заявлені позивачем вимоги по суті та відмовили в задоволенні позову, оскільки дійшли висновку про те, що немає підстав для висновку про порушення права позивача.

ВП ВС констатувала, що суди попередніх інстанцій ухвалили правильне по суті рішення про відмову в задоволенні позову, адже з огляду на надані сторонами докази не було підстав для висновку про порушення Закону України «Про свободу совісті та релігійні організації» при ухваленні оспорюваного рішення релігійної громади і, як наслідок, для втручання у справи релігійної громади шляхом визнання оспорюваного рішення недійсним.