Постанова про визнання речовим доказом як неписана підстава застосування арешту майна у кримінальному провадженні

Статтею 41 Конституції України закріплено право кожного володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Даною правовою нормою також регламентовано, що ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Норма подібного змісту, яка розкриває один з фундаментальних принципів кримінального провадження – недоторканість права власності (п. 9 ч. 1 ст. 7 КПК України), міститься також в ст. 16 КПК України, згідно якої позбавлення або обмеження права власності під час кримінального провадження здійснюється лише на підставі вмотивованого судового рішення, ухваленого в порядку, передбаченому КПК України.

Статтею 1 Протоколу 1 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод закріплено, що кожна фізична або
юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права. З огляду на закріплення як на національному, так і на міжнародному рівні високих стандартів охорони права власності особи, його обмеження потребує вагомого судового контролю.

Як правило, після проведення обшуку, за результатами якого мало місце вилучення бодай якогось майна особи, прокурор або слідчий (за погодженням з прокурором) звертається до суду з клопотанням про його арешт, дотримуючись 48-годинного строку (якщо обшук здійснювався на підставі ухвали слідчого судді) або не пізніше наступного робочого дня після його вилучення (якщо обшук проводився за умови існування невідкладних випадків визначених ч. 3 ст. 233 КПК України).

Арешт майна – різновид заходів забезпечення кримінального провадження, метою застосування якого, згідно положень ч. 1 ст. 131 КПК України, є досягнення дієвості кримінального провадження. Кримінальним процесуальним законодавством допускається накладення арешту на майно, зокрема, з метою забезпечення збереження речових доказів (п. 1 ч. 2 ст. 170 КПК України). Вказаний захід забезпечення кримінального провадження, із цієї правової підстави, підлягає застосуванню у разі визнання майна, про арешт якого просить слідчий чи прокурор, речовим
доказом у конкретному кримінальному провадженні. І на підтвердження того, що майно має доказове значення для конкретного кримінального провадження та є речовим доказом, сторона обвинувачення подає постанову про визнання його таким.

Тобто, хоча кримінальний процесуальний закон і не визначає обов’язку слідчого, прокурора приймати процесуальне рішення про визнання вилученого майна речовим доказом, така необхідність фактично зумовлена сталою судовою практикою з даного питання.

Відсутність постанови про визнання майна речовим доказом неодноразово ставало підставою для відмови у задоволені клопотання про арешт майна (ухвала Київського апеляційного суду від 25.01.2022 по справі 755/19132/21, пр. № 11-сс/824/304/2022 (https://reyestr. court.gov.ua/Review/102862447), ухвала Дніпровського апеляційного суду від 12.02.2024 по справі № 182/7380/23, пр. № 11-сс/803/277/24 (https://reyestr.court. gov.ua/Review/117006391), ухвала
Печерського районного суду міста Києва від 05.05.2023 по справі № 182/2323/23-к (https://reyestr.court.gov.ua/Review/110695776), ухвала Вишгородського районного суду Київської області від 29.07.2021
№ 363/2856/21 (https://reyestr.court. gov.ua/Review/98800199), залишена без змін за результатами апеляційного перегляду).

Можливість застосування вказаного заходу забезпечення кримінального провадження по відношенню до будь-якої особи (виходячи з ч. 3 ст. 170 КПК України), за відсутності у неї відповідного процесуального статусу у кримінальному провадженні, слугує підґрунтям для можливих зловживань з боку сторони обвинувачення при реалізації нею
процесуальних можливостей визначених ст. 170 КПК України.

З метою недопущення цього слід детально аналізувати процесуальне рішення слідчого, прокурора, яке власне і стає передумовою арешту з підстави, передбаченої п. 1 ч. 2 ст. 170 КПК України.
Слід зазначити, що законодавчі вимоги до постанови про визнання речовим доказом є загальними, як до будь-якого процесуального рішення слідчого, прокурора, і регламентовані вони ч. 5 ст. 110 КПК України.
Положеннями п. 2 ч. 5 ст. 110 КПК України закріплено, що постанова слідчого, прокурора повинна містити, серед іншого, відомості про мотиви її прийняття та їх обґрунтування.

При цьому з конструкції даної правової норми вбачається, що зазначення вказаних елементів у відповідному процесуальному рішенні слідчого, прокурора є саме їх обов’язком, а не правом. Однак, досить часто правоохоронці підходять до винесення процесуального рішення про визнання майна речовим доказом у кримінальному провадженні
формально, не дотримуючись імперативних вимог, передбачених ч. 5 ст. 110 КПК України, та не викладаючи належним чином його мотивувальну частину.

Ніхто не заперечує, що відповідно до положень ч. 5 ст. 40, ч. 1 ст. 36 КПК України слідчий та прокурор є самостійними у своїй процесуальній діяльності, зокрема і у прийнятті відповідних процесуальних рішень. Однак, законодавець неспроста визначив загальні обов’язкові вимоги, яким повинно відповідати будь-яке процесуальне рішення слідчого, прокурора у кримінальному провадженні. Очевидно, така визначеність мала на меті окреслити дозволені межі поведінки сторони обвинувачення та, в першу чергу, закріпити на законодавчому рівні ті стандарти, яких слідчий, прокурор повинні дотримуватися при прийнятті своїх процесуальних рішень.

Проте, на практиці трапляються непоодинокі випадки, коли виклад мотивувальної частини постанови про визнання речовим доказом обмежується виключно описом обставин, які слугували підставами для її прийняття, та цитуванням норм кримінального процесуального закону (як правило, одним лише дослівним перенесенням положень ч. 1
ст. 98 КПК України). За таких умов зміст процесуального рішення сторони обвинувачення унеможливлює розуміння того, яким же саме ознакам речового доказу та яким його критеріям, закріпленим ст. 98 КПК України, відповідає
той чи інший об’єкт. Тобто, воно, по суті, стає абстрактним шаблоном, у якому автор документу змінює лише обставини вилучення майна та його перелік. І можливо, питання недотримання слідчим, прокурором вимог ч. 5 ст. 110 КПК України при винесенні постанови про визнання майна речовим доказом не породжувало б такої прискіпливої уваги, якби це процесуальне рішення не ставало фактично передумовою для обмеження права власності особи на таке майно.

На практиці таке процесуальне рішення, на жаль, слугує свого роду «неписаною» підставою для арешту майна з метою забезпечення збереження речових доказів. До того ж, досить часто таке процесуальне рішення становить основу клопотання про арешт майна (або навпаки, залежно від того, який документ створювався раніше). За таких умов необґрунтована постанова призводить до написання необґрунтованого клопотання, яке завідомо є формальним та таким, що явно не відповідає вимогам ст. 171 КПК України. І саме тут власник майна або його представник чи захисник
(якщо вирішується питання про арешт майна особи, яка притягається до кримінальної відповідальності) стикається з ситуацією, коли така абстрактна та формальна постанова про визнання майна речовим доказом утворює «штучну» підставу для втручання у конституційне право особи (право власності).

Не є сталою судова практика стосовно достатності для накладення арешту на майно особи з підстави, передбаченої п. 1 ч. 2 ст. 170 КПК України, однієї лише постанови про визнання такого майна речовим доказом. І, на жаль, трапляються випадки, коли суди, вирішуючи питання про арешт майна з підстави, передбаченої п. 1 ч. 2 ст. 170 КПК України, задовольняють клопотання сторони обвинувачення, в яких до матеріалів, які обґрунтовують його доводи, долучаються виключно лише витяг з ЄРДР, ухвала про дозвіл на обшук, протокол обшуку і формальна постанова про визнання речовим доказом абстрактного змісту.
У таких випадках потурання стороні обвинувачення, виходячи лише з існування постанови про визнання майна речовим доказом, є настільки яскраво вираженим, що по суті нівелює законодавчо закріплений принцип змагальності (ст. 22 КПК України) та є проявом правового нігілізму, спричинює наслідки у вигляді необґрунтованого обмеження
конституційного права особи володіти, користуватися та розпоряджатися належним їй майном.

В контексті цього виключна проблема формальної постанови про визнання майна речовим доказом полягає, зокрема, і у тому, що дане процесуальне рішення слідчого, прокурора на стадії досудового розслідування не підлягає оскарженню. Виходячи з положень ч. 2 ст. 303 КПК України така можливість з’являється лише на стадії підготовчого провадження у суді, згідно з правилами ст.ст. 314-316 КПК України.

Таким чином, особа, майно якої формально визнано речовим доказом, за відсутності достатніх мотивів і належного обґрунтування такого процесуального рішення, змушена чекати щонайменше закінчення досудового
розслідування (яке може тривати роками у так званих «фактових» провадженнях). І лише після скерування до суду обвинувального акту у кримінальному провадженні зможе висловити свою незгоду з формальною постановою про
визнання речовим доказом, яка по суті стала єдиною підставою тривалого та необґрунтованого обмеження її конвенційного права на мирне володіння майном.

Відтак, період з моменту винесення слідчим, прокурором такої формальної постанови і до моменту появи реальної можливості її оскаржити може затягтися на роки. До того ж, оскарження на підготовчому провадженні даної постанови не тягне дієвих правових наслідків та не скасовує автоматично арешт такого майна.

Отже, ефективність оскарження на підготовчому провадженні постанови про визнання речовим доказом є доволі сумнівною. З огляду на це, було б доцільним внести зміни до кримінального процесуального закону в частині можливості оскарження до суду на стадії досудового розслідування процесуального рішення слідчого, прокурора про
визнання речовим доказом. Це б утворило передумови для реального дотримання принципу змагальності сторін кримінального провадження та позитивно б вплинуло на зменшення випадків винесення формальних постанов
про визнання речових доказів та, як наслідок, зменшення кількості необґрунтованих обмежень права власності.
Звісно, кримінальним процесуальним законом передбачена можливість оскарження в апеляційному порядку ухвали про арешт майна, накладений з метою збереження речових доказів, та можливість його скасування в порядку ст. 174 КПК України (у зв’язку з його необґрунтованим накладенням або якщо у подальшому його застосуванні відпала
потреба). Проте, реалізація таких можливостей не гарантує позитивний результат. Все залежить від здійсненої судом оцінки постанови про визнання речовим доказом на предмет її відповідності вимогам ч. 5 ст. 110 КПК України, яка базується виключно на внутрішньому переконанні судді.

Відсутність здійснення перевірки такого процесуального рішення сторони обвинувачення призводить до нівелювання
принципу змагальності сторін та надання невиправданих переваг одному учаснику провадження по відношенню до іншого. Це також сприяє формуванню хибного уявлення у суспільстві стосовно того, що розгляд клопотання про арешт майна є суто декларативним, оскільки сам факт винесення постанови про визнання речовим доказом без сумніву гарантує результат у вигляді його арешту (тобто, ніби не суд вирішує питання арешту майна, а сама сторона обвинувачення), що по суті нівелює функцію реального здійснення судового контролю слідчим суддею.

Прийняття судами за належне того, що постанова слідчого, прокурора є самодостатньою передумовою, яка підтверджує доказове значення такого майна для кримінального провадження, породжує ситуацію, коли реалізація особою, щодо майна якої вирішується питання про арешт, визначених КПК України прав стає лише безперспективною
формальністю.

Втім, за останні роки суди, відмовляючи в арешті майна з правової підстави, передбаченої п. 1 ч. 2 ст. 170 КПК України, притримуються позиції, що процесуальне рішення слідчого, прокурора про визнання вилученого майна речовим доказом не може бути єдиною умовою для його арешту, оскільки не є визначеною законом підставою для цього.
До прикладу: ухвала Київського апеляційного суду від 20.11.2019 по пр. № 11-сс/824/3893/2019 (https:// reyestr.court.gov.ua/Review/85868106), ухвала Голосіївського районного суду м. Києва від 27.01.2022 по справі
№ 752/11819/20 (https://reyestr.court. gov.ua/Review/103046291), ухвала Шевченківського районного суду м. Києва від 29.03.2023 по справі № 761/10011/23 (https://reyestr.court.gov.ua/Review/109978753), ухвала Шевченківського районного суду м. Києва від 23.09.2022 по справі № 761/19447/22 (https://reyestr.court. gov.ua/Review/106467407), ухвала Дніпровського районного суду м. Києва від 27.08.2021 по справі № 755/18137/19 (https://reyestr. court.gov.ua/Review/99253049), ухвала Київського апеляційного суду від 27.01.2022 по справі № 757/52607/21-к (https://reyestr.court.gov.ua/Review/103242136), ухвала Київського апеляційного суду від 24.04.2023 по справі
№ 757/6453/23-к (https://reyestr.court.gov.ua/Review/110768281 ).

Статтею 1 Конституції України регламентовано, що Україна є правовою державою. І, в першу чергу, представники виконавчої та судової гілок влади мають неухильно дотримуватися у своїй діяльності тих принципів, які покликані реалізовувати положення ст. 1 Основного Закону та сприяти тому, щоб воно не було суто декларативним.

В свою чергу, власникам майна, щодо якого вирішується питання про арешт, та їх представникам слід надавати особливу увагу процесуальному рішенню сторони обвинувачення про визнання такого майна речовим доказом, детально його аналізувати на предмет відповідності вимогам ч. 5 ст. 110 КПК України та перевіряти, чи дійсно у постанові відображено, яким же саме ознакам, визначеним ст. 98 КПК України, відповідає конкретний об’єкт, з метою уникнення необґрунтованого арешту такого майна та недопущення безпідставного обмеження фундаментального
права особи мирно володіти належним їй майном.

Аліна Давидова,

Адвокат, радник кримінальної практики
Attorneys at Law «Leshchenko,
Doroshenko & partners»