Постійне користування землями лісогосподарського призначення: проблеми регулювання і судова практика

Коли законодавець допускає колізію норм у межах одного нормативно-правового акта, практика їх застосування неодмінно призводить до спорів, які вимушені розв’язувати суди. Іноді вони тягнуться роками і навіть десятиліттями Це завдає шкоди не лише учасникам відносин, але й державі, – зазначає Віктор Кобилянський, голова Комітету НААУ з питань аграрного, земельного та довкілевого права

Секрети популярності

Спори щодо постійного користування землями лісогосподарського призначення останнім часом набули популярності. І цьому є кілька причин.

Перша — законодавча. Ще в 2006 році, затверджуючи нову редакцію Лісового кодексу України, Парламент вписав у Прикінцеві положення п. 5 про те, що «до одержання в установленому порядку державними лісогосподарськими підприємствами державних актів на право постійного користування земельними лісовими ділянками, документами, що підтверджують це право на раніше надані землі, є планово-картографічні матеріали лісовпорядкування».

Він явно суперечив чинній на той час редакції ч. 1 ст. 125 Земельного кодексу, згідно з якою «право власності та право постійного користування на земельну ділянку виникає після одержання її власником або користувачем документа, що посвідчує право власності чи право постійного користування земельною ділянкою, та його державної реєстрації».

Друга — практична. Попри те, що сумнівний п. 5 Прикінцевих положень діє з певними змінами понад 18 років, державні лісгоспи не змогли (чи радше не захотіли) ним скористатися. Величезна кількість земельних ділянок, які вони вважають своїми (а це далеко не завжди відповідає дійсності), досі не оформлена належним чином.

Третя — організаційна. Після створення державної монополії на лісове господарство ДП «Ліси України», схоже, обрало стратегію екстенсивного розвитку і докладає чималих зусиль для збільшення площі земель у своєму користуванні. При цьому часто йдеться про те, що таке збільшення зводиться до того, щоб відібрати землі комунальної або приватної власності. У багатьох випадках успішно, адже органи прокуратури із задоволенням допомагають державному підприємству в судах, уміло обходячи заборону представляти інтереси державних компаній.

Практика Верховного Суду із цих питань, хоча вже є кілька правових висновків, ще формується. Тому прискіплива увага правників до кожної «лісогосподарської» справи, яку розглядають касаційні суди, цілком зрозуміла.

Рішення чинне, отже, має бути виконане

Однією з них є справа №910/9909/23, у якій опонентами були два лісгоспи: позивач — комунальне підприємство «Лісове господарство» Віньковецької селищної ради — та відповідач — Державне спеціалізоване господарське підприємство «Ліси України».

Позивач просив суд визнати за ним право постійного користування низкою земельних ділянок та скасувати розпорядження облдержадміністрації (другий відповідач) щодо передачі цих ділянок у постійне користування одному із попередників ДП «Ліси України».

Перша інстанція в позові відмовила, друга — задовольнила. Касаційний господарський суд (постанова від 13 серпня 2024 року) підтримав апеляцію.

Правова позиція касаційної інстанції у цій справі цікава тим, що на неї, поза сумнівом, посилатимуться представники сторін в інших справах. Крім того, як би це дивно не виглядало, найбільше від цього виграє сторона, яка в цій справі програла.

Відмовляючи у задоволенні позову, Господарський суд м. Києва виходив з того, що рішення обласної ради про припинення права користування та надання земельних ділянок лісового фонду у постійне користування не є документом, що посвідчує право постійного користування. Це лише підстава для набуття позивачем права постійного землекористування земельними ділянками лісового фонду. Відповідно відсутність у матеріалах справи державного акта, який би посвідчував право постійного користування позивача спірними земельними ділянками, унеможливлює висновок про набуття останнім такого права.

Здавалося б, аргументація безперечна. Адже на момент видачі згаданого розпорядження ст. 22 старого ЗК передбачала, що право власності на землю або право користування наданою земельною ділянкою виникає після встановлення землевпорядними організаціями меж ділянки в натурі й одержання документа, що посвідчує це право. Приступати до використання землі, зокрема на умовах оренди, до встановлення меж ділянки в натурі й одержання документа, що посвідчує право власності або право користування землею, забороняється.

Не змінилася принципово ситуація і з набранням чинності новим ЗК. Первинна редакція ч. 2 ст. 125 установлювала, що право власності та право постійного користування на земельну ділянку виникає після одержання її власником або користувачем документа, що посвідчує право власності чи право постійного користування земельною ділянкою, та його державної реєстрації. Сьогодні вона виглядає так: «Право власності на земельну ділянку, а також право постійного користування та право оренди земельної ділянки виникають з моменту державної реєстрації цих прав».

Як не дивно, із цим не погодився суд апеляційної інстанції, який ухвалив нове рішення у справі. Позов було задоволено, оскільки, на думку суду, КП «Лісове господарство» набуло права постійного користування ділянками на підставі рішення облради, яке є чинним, а тому підлягає виконанню.

Дійсно, якщо рішення не визнавалося незаконним і не скасовувалося, воно підлягає виконанню. Але хіба це не означає, що речове право на підставі цього рішення вже виникло до виконання самого рішення?

Незавершена процедура

У зв’язку з цим у КГС зауважили, що хоча рішення облради не є документом, що посвідчує право постійного користування, водночас воно є підставою для набуття позивачем права постійного землекористування земельними ділянками лісового фонду.

Відсутність у позивача державного акта на право постійного користування земельною ділянкою свідчить про те, що визначена законом процедура набуття землекористувачем такого права не завершена. Законодавство як на момент прийняття обласною радою рішення, так і на час розгляду цієї справи не містить граничного строку виконання такого рішення. Тому відповідно до положень ст. 144 Конституції воно підлягає обов’язковому виконанню.

У п. 1 розд. Х Прикінцевих положень ЗК передбачено, що рішення про надання в користування земельних ділянок, а також про вилучення (викуп) земель, прийняті відповідними органами, але не виконані на момент введення у дію цього Кодексу (1 січня 2002 року), підлягають виконанню відповідно до вимог цього Кодексу.

Отже, зробили висновок у КГС, рішення облради є чинним і підлягає виконанню відповідно до вимог цього Кодексу.

Тобто позивач є носієм права постійного користування земельних ділянок лісогосподарського призначення. І хоча він не отримав державний акт на спірні земельні ділянки та не здійснив державну реєстрацію цього права, це не спростовує тієї обставини, що він є землекористувачем спірних земельних ділянок.

Також колегія суддів погодилася з апеляцією, що відсутність у позивача державного акта на право постійного користування спірними землями не може свідчити про відсутність у останнього такого права з огляду на триваючий характер оформлення землекористування. На сьогодні державний акт взагалі не вимагається, а відповідне право вважається набутим у зв’язку з прийняттям радою рішення та подальшою державною реєстрацією такого права. При цьому державна реєстрація лише підтверджує наявність у особи такого права.

Враховувати контекст

Лісогосподарські підприємства (найчастіше, звісно, «Ліси України») та прокурори, звертаючись до суду в подібних справах, зазвичай посилаються на п. 5 Прикінцевих положень ЛК: «До здійснення державної реєстрації, але не пізніше 1 січня 2027 року, державними та комунальними лісогосподарськими підприємствами, іншими державними і комунальними підприємствами та установами права постійного користування земельними ділянками лісогосподарського призначення, які надані їм у постійне користування до набрання чинності Земельним кодексом України, таке право підтверджується планово-картографічними матеріалами лісовпорядкування».

Маючи лише матеріали лісовпорядкування, при цьому вони чомусь «забувають», що ця норма стосується лише земельних ділянок, «які надані їм у постійне користування до набрання чинності Земельним кодексом України». І якщо рішення про надання земельної ділянки в користування відсутнє, то й підстав для застосування цієї норми немає.

А тепер спробуємо спрогнозувати, як лісгоспи використовуватимуть проаналізовану нами постанову КГС. Очевидно, що вони візьмуть на озброєння тільки одну цитату про те, що «відсутність у позивача державного акта на право постійного користування спірними землями лісогосподарського призначення не може свідчити про відсутність у останнього такого права, враховуючи триваючий характер оформлення землекористування».

Але ж застосування саме цього висновку Верховного Суду (якщо не звертати уваги на інші обставини справи, а саме на наявність рішення про надання земельної ділянки в постійне користування) може призвести до формування хибної судової практики, коли право постійного користування буде визнаватися за лісгоспами виключно на підставі матеріалів лісовпорядкування.

Вдалі та невдалі формулювання

У зв’язку з цим варто звернути увагу на дещо невдале формулювання Верховним Судом правової позиції у справі №6-50цс15 (постанова від 1 липня 2015 року): «Відсутність у лісогосподарського підприємства свідоцтва про право власності на земельну ділянку не свідчить про відсутність такого права, оскільки за положеннями пункту 5 розділу VIII «Прикінцеві положення» ЛК України, такими документами можуть бути планово-картографічні матеріали лісовпорядкування».

З наведеної цитати може скластися враження, що для підтвердження права постійного користування цілком достатньо самих планово-картографічних матеріалів лісовпорядкування.

Свіжа правова позиція ВС у справі №913/50/22 (постанова від 30 квітня 2024 року) більш коректна: «У розумінні положень ч. 1 ст. 116 та п. «б» ч. 3 ст. 122 Земельного кодексу України (в редакції, чинній станом на 6 лютого 2006 року) відповідним рішенням органу державної влади чи органу місцевого самоврядування, яке є підставою набуття права постійного користування земельними ділянками із земель державної або комунальної власності, є рішення компетентного органу про затвердження проєкту землеустрою щодо відведення земельної ділянки та про надання її в постійне користування, а не рішення про надання згоди (дозволу) на розроблення проєкту відведення земельної ділянки, що узгоджується з висновком, викладеним у п. 93 постанови Великої Палати Верховного Суду від 14 листопада 2018 року у справі №183/1617/16.

Верховний Суд також погоджується з висновком судів попередніх інстанцій про поширення на спірні правовідносини норми п. 5 Прикінцевих положень ЛК України (в редакції, чинній з 29 березня 2006 року до 15 січня 2020 року, тобто станом на час вибуття спірної земельної ділянки з державної в комунальної власність у листопаді 2019 року), умовою застосування якого (пункту 5) законодавець визначив підтвердження факту надання спірної земельної ділянки в постійне користування державному підприємству саме до 28 березня 2006 року включно, чого прокурором і державним підприємством не було доведено, а тому відсутність підстав вважати спірну земельну ділянку раніше наданими землями унеможливлює визнання документами, що підтверджують право підприємства на неї, планово-картографічних матеріалів лісовпорядкування, складених і затверджених у 2007–2009 роках.

Сподіваюся, саме ця позиція і буде передусім використовуватися при розгляді спорів щодо постійного користування землями лісогосподарського призначення.