Практика Верховного Суду в корупційних кримінальних правопорушеннях

Боротьба з корупцією є важливою функцією будь-якої сучасної держави, а також завданням для кожного громадянського суспільства.

Актуально це і для України, особливо на нинішньому етапі розвитку державності, у її прагненні до Європейської інтеграції та участі у військово-політичних безпекових міжнародних організаціях, тим більше у період війни з російським агресором за свою незалежність і державний суверенітет.

Тут важливо, щоб боротьба із цим соціальним злом мала конструктивний характер і не перетворювалася на імітацію суспільно корисної діяльності в гонитві за кількісними показниками роботи правоохоронних органів, будь-якою ціною.

Важливе місце в системному підході до ефективної протидії корупційній злочинності має судова практика. І хоча Україна традиційно користується романо-германською моделлю правової системи, правові позиці Верховного суду, безумовно є хоч і факультативним, але авторитетним та необхідним джерелом права, покликаним заповнити прогалини, усунути неоднозначності і правові колізії в законодавстві.

Беззаперечно врахування практики Верховного суду є необхідним в цілому для національної правової системи. Тут лише важливо, щоб Касаційний кримінальний суд  усередині самого себе не породжував різне тлумачення одних і тих самих норм права, не займався правотворчістю, не перебирав на себе функції законодавчого органу державної влади, а забезпечував саме узгодженість і єдність судової практики, спонукаючи до однакового розуміння і застосування норм права.

Отже, щодо застосування Закону про кримінальну відповідальність наведу кілька рішень у справах про злочини, передбачені ст. 364 КК України.

Тут варто відмітити постанову від 11 червня 2024 року в справі №359/2636/19, якою касаційна інстанція погодилась з висновками судів попередніх інстанцій про не доведення у діянні ОСОБИ складу кримінального правопорушення, передбаченого ч. 2 ст. 364 КК України.

Суть справи: інспектор митного поста здійснив неповну перевірку наданих до митного оформлення документів та даних, унесених до митних декларацій, унаслідок чого юридична особа отримала можливість недоплатити вивізне мито на загальну суму 254 012, 04 грн. Орган досудового розслідування кваліфікував це за ч.2 ст. 364 КК України як «умисне використання свого службового становища всупереч інтересам служби з метою одержання неправомірної вигоди для юридичної особи, що спричинило тяжкі наслідки».

Разом з тим, Верховний Суд у своєму рішенні зазначив що:

«Зловживання владою або службовим становищем визнається злочином за наявності одночасно трьох ознак у їх сукупності:

1) використання службовою особою влади чи службового становища всупереч інтересам служби;

2) вчинення такого діяння з корисливих мотивів чи в інших особистих інтересах або в інтересах третіх осіб;

3) заподіяння такими діями істотної шкоди охоронюваним законом правам та інтересам окремих громадян, або державним чи громадським інтересам, або інтересам юридичних осіб.

Суб`єктивна сторона службового зловживання характеризується двома обов’язковими ознаками: прямим умислом і метою одержати будь-яку неправомірну вигоду та корисливий (егоїстичний) мотив.

Недоведеність цих елементів злочину навіть за умови встановлення помилок або порушень, допущених при виконанні службових повноважень, виключає кваліфікацію вчиненого за ст. 364 КК України.

Подібний висновок Верховний суд зробив і в Постанові від 23 квітня 2024 року у справі № 278/1664/20, де розглядалися подібні обставини, пов’язані з діяльністю інспектора митниці. Тут колегія суддів зазначила, що: «для доведення винуватості ОСОБИ сторона обвинувачення мала довести не лише неправильне проведення ним митного оформлення автомобіля, а також його зацікавленість у тому, щоб володілець автомобіля отримав неправомірну вигоду». З підстав такої недоведеності особу й було виправдано.

Ще одне рішення у справах про злочини цієї категорії: постанова ОП ККС ВС від 10 лютого 2025 року в справі № 757/11969/18-к.

У ньому колегія суддів констатує, що вчинення зловживання службовою особою, яке призвело до отримання неправомірної вигоди третіми особами, передбачає:

обов`язкове встановлення факту усвідомленого використання влади або службового становища всупереч інтересам служби службовою особою;

усвідомлення факту отримання внаслідок такого зловживання неправомірної вигоди третьою особою;

а також нова позиція: можливість кримінально-правової кваліфікації вчиненого за ст. 364 КК України навіть у разі відсутності попередніх домовленостей між тим, хто вчинив зловживання і вигодонабувачем.

Фактично одержання неправомірної вигоди може бути очікуваним для третьої особи, яка знає, що суб’єкт, який зловживає владою або службовим становищем в її інтересах, а може бути й неочікуваним, коли наприклад, отримується «неправомірна вигода – подарунок».

У цьому рішенні також міститься посилання на ст. 19 Конвенції ООН «Проти корупції» та зазначається, що на відміну від одержання неправомірної вигоди або зловживання впливом, які вимагають доведення взаємодії між двома або більше особами, зловживання владою або службовим становищем зосереджується виключно на діях та намірах службової особи, яка ймовірно вчинила правопорушення. Конвенція вимагає лише доведення того, що службова особа вчинила злочинні дії, без необхідності встановлювати поведінку інших осіб.

Тепер щодо Постанови ВС у справі про «зловживання впливом» (ст. 369-2 КК) від 21.05.2024 у справі № 686/8627/22.

Суть справи: Голова МСЕК одного із обласних центрів України одержав неправомірну вигоду за вплив на членів цієї комісії під час вирішення ними питання щодо прийняття позитивного рішення про надання особі ІІ групи інвалідності.

У цій справі судом Касаційної інстанції надавалась оцінка таким двом елементам складу злочину як: суб’єкт і об’єктивна сторона в частині тлумачення поняття «впливу» на прийняття рішення особою, уповноваженою на виконання функцій держави.

Стосовно першого, то суд встановив: «…Голова МСЕК та її члени, приймаючи рішення від імені такої комісії, є особами, уповноваженими на виконання функцій держави в розумінні примітки до ст. 369-2 КК». Суд констатував, що «суб`єктом цього кримінального правопорушення може бути будь-яка особа, яка в уяві того, хто здійснює підкуп, здатна здійснити реальний вплив на особу, уповноважену на виконання функцій держави чи місцевого самоврядування.

Стосовно другого питання, оскільки диспозиція ч. 2 ст. 369-2 КК текстуально не конкретизує характеру впливу, то ним охоплюється в тому числі використання дружніх, родинних, особистих стосунків з особою, уповноваженою на виконання функцій держави.  Законодавець жодним чином не обмежує зміст поняття «вплив» лише «впливом з використанням влади або службового становища», який є лише одним із способів вчинення цього злочину.

Тепер про кілька рішень у справах про злочини щодо одержання неправомірної вимоги.

По-перше, це Постанова від 23 квітня 2024 року в справі № 726/776/17, де заслуговують на увагу одночасно обґрунтування стосовно двох окремих правових питань.

Перше питання – подібне з висновком у попередньому рішенні: в ході судового розгляду цієї справи місцевим судом встановлено, що засуджений знав усіх членів комісії, яка мала повноваження на визнання нещасного випадку таким, що пов`язаний із виробництвом, був головою комісії, доповідачем на її засіданнях, а тому його дії можуть бути кваліфіковані за ст. 368 КК у тих випадках, коли він отримував неправомірну вигоду за прийняття рішень комісією як колегіальним органом.

Суд вважав необґрунтованими твердження сторони захисту про неможливість кваліфікації дій засудженого за ст. 368 КК через те, що останній не одноособово вирішував питання про визнання нещасного випадку таким, що пов`язаний із виробництвом, а таке рішення приймалося колегіально.

Друге питання. Водночас колегія суддів погодилася з аргументами сторони захисту в цій же справі про те, що дії засудженого неправильно кваліфіковано за ч. 3 ст. 368 КК як вимагання неправомірної вигоди, оскільки останній коштів у заявника не вимагав. Ініціатива надання неправомірної вигоди дійсно надходила від засудженого, так як у розмовах із заявником він називав суми, які необхідно йому передати з метою досягнення бажаного результату, а також запевнив, що виконає все від нього можливе. Однак сам факт висловлення ініціативи передання неправомірної вигоди не є достатнім для висновку про існування в діях особи вимагання. Для констатації наявності цієї кваліфікуючої ознаки необхідно встановити, що мала місце погроза вчинення вимагачем дій або бездіяльності з використанням свого становища, наданих повноважень, влади, стосовно особи, яка надає неправомірну вигоду, або умисне створення умов, за яких особа вимушена надати неправомірну вигоду з метою запобігання шкідливим наслідкам щодо своїх прав і законних інтересів.

Подібні висновки містяться і в Постанові від 15 жовтня 2024 року в справі №404/8115/20.

«….Зацікавленість особи у вчиненні на її користь певних незаконних дій не може вказувати на вимагання у неї неправомірної вигоди. Тобто кваліфікуюча ознака вимагання насамперед характеризується тим, що надавач неправомірної вигоди розуміє, що надає її саме за незаконні рішення, дії чи бездіяльність. У протилежному ж випадку, якщо воно законне, вимагання виключається…».

Цій же тематиці присвячені висновки в Постанові від 12 листопада 2024 року у справі № 554/6546/19. Згідно із останньою, вимагання хабаря може бути інкриміновано лише за наявності одночасно трьох основних чинників:

1) ініціатором давання (одержання) хабара є службова особа хабароодержувач;

2) пропозиція про давання (одержання) хабара має характер вимоги (примусу), що підкріплюється: або відкритою погрозою, або створенням таких умов, які переконують хабародавця в наявності реальної небезпеки (прихована погроза) його правам та законним інтересам, що змушує його погодитися з вимогою хабароодержувача;

3) дії, виконанням (невиконанням) яких погрожує вимагач, зумовлені його службовим становищем і, головне, мають протиправний характер та спрямовані на заподіяння шкоди правам та законним інтересам хабародавця.

Тут я можу поділитися власним досвідом, коли обґрунтувавши слідчому судді під час оскарження повідомлення про підозру відсутність підстав для притягнення клієнта до ч. 3 ст. 368 КК через вимагання, суд на стадії виконання в справі вимог ст. 290 КПК України скасував підозру.

Також підставою для ухвалення такого рішення став висновок про незаконність обшуку без ухвали слідчого судді. Це рішення у справі № 758/392/24 від 25.01.2024.

Важливо, що упродовж 16 місяців апеляцію прокурора на ухвалу слідчого судді не розглянуто через неявку обвинувача до суду вже 10 разів поспіль.

Останнє рішення по цій категорії справ – це Постанова від 27 серпня 2024 року в справі № 303/3590/20. У ньому суд вказав, що поняття «з використанням наданої влади чи службового становища» з погляду кваліфікації за ст. 368 КК не обмежується діями (бездіяльністю) в межах службової компетенції і включає в себе використання службовою особою можливостей, обумовлених займаною посадою.

Стосовно правових позицій у справах, підсудних ВАКС, то тут окремо прокоментую свіжі рішення Верховного Суду.

1. Постанова від 10.12.2024 по справі № 757/38626/17-к, якою обвинувальний вирок ВАКСу залишено без змін, а по змісту рішення також надано детальну суб’єктивній стороні «надання неправомірної вигоди». Відповідальність хабародавця настає тоді, коли він усвідомлює, що особа, якій він надає неправомірну вигоду, має можливості, необхідні для досягнення протиправного результату.
2. Постанова від 08.07.2024 по справі № 761/32259/16-к, якою обвинувальний вирок ВАКС та ухвалу АП ВАКС скасовано, а справу стосовно Голови Державної авіаційної служби України закрито на підстав п. 2 ч. 1 ст. 284 КПК України.

У цій справі питання про наявність в діянні засудженого ознак злочину залежало від відповіді на питання, «що слід розуміти під інтересами служби» для мети застосування ст. 364 КК України.

У контексті тлумачення положень цієї статті Закону про кримінальну відповідальність доречним є висновок ЄСПЛ про те, що при використанні техніки «бланкетної» норми для криміналізації дій або бездіяльності, положення, яке посилається, і положення, на яке здійснюється посилання, в сукупності мають дозволяти особі передбачити, яка поведінка є протиправною.

У контексті «зловживання» зміст «інтересів служби» може бути встановлено лише з інших актів законодавства та положень, що визначають службові повноваження відповідної особи.

Тому завдання суду полягає в тому, аби інтерпретувати положення кримінального закону в такий спосіб, щоб максимально виключити його довільне або розширювальне застосування.

Перед тим як перейти до аналізу інших елементів складу службового зловживання, має бути вирішене питання, чи становили інкриміновані засудженому дії або бездіяльність порушення законодавства. Для цього необхідно детально дослідити регулювання відповідної сфери діяльності, у тому числі повноваження відповідної службової особи, умови їх використання та межі розсуду, правила і процедури прийняття рішень і здійснення діяльності, а також встановлене законодавством розмежування повноважень між органами державної влади та/або місцевого самоврядування, правила і процедури взаємодії між різними дотичними суб’єктами.

Постанова 02.11.2023 у справі № 991/10566/20, яка стосується зокрема, використання результатів НСРД в іншому кримінальному провадженні.

Суть правового питання: 17.07.2020 в ЄРДР було зареєстровано кримінальне провадження щодо посадової особи ч. 4 ст. 27, ч. 2 ст. 15, ч. 1 ст. 369 КК. У цьому  провадженні були проведені НСРД. У подальшому під час досудового розслідування цього кримінального провадження були виявлені обставини, які свідчили про можливе вчинення посадовою особою також іншого кримінального правопорушення, передбаченого ч. 2 ст. 15, ч. 4 ст. 190 КК, і за цим фактом до ЄРДР були внесені відомості про інше кримінальне правопорушення. Надалі ці два кримінальних провадження прокурором були об’єднані. До суду надійшли матеріали об’єднаного провадження, розглянувши яке ВАКС, із яким погодилася АП ВАКС, визнав винуватою і засудив посадову особу за обидвома цими правовими кваліфікаціями. У касаційній скарзі захисник посилався на відсутність дозволу слідчого судді в об’єднаному провадженні на використання результатів НСРД, здобутих у первинному кримінальному провадженні. Верховний суд не погодився з такими твердженнями і констатував, що результати НСРД використано законно.

Відповідно до положень ч. 1 ст. 257 КПК на підставі ухвали слідчого судді може бути використана в іншому кримінальному провадженні лише отримана під час проведення НСРД інформація щодо ознак такого кримінального правопорушення, яке не розслідується в кримінальному провадженні, в якому проводились ці заходи. У разі об’єднання кримінальних проваджень потреби у дозволі слідчого судді на її використання немає, оскільки наданий раніше дозвіл слідчого судді на збирання і використання такої інформації вже існує в одному об’єднаному кримінальному провадженні. Така потреба виникає лише у випадку, коли цю інформацію необхідно використати в іншому кримінальному провадженні не об’єднаному з тим, в якому надавався дозвіл на проведення НСРД.

Стосовно того, чи стала практика Верховного суду більш прогнозованою, принаймні для сторони захисту, то, на мою думку, навряд чи. Хоча б з огляду на суперечливі позиції Касаційного кримінального суду щодо застосування норм ч. 3 ст. 233 КПК України під час проведення обшуку без ухвали слідчого судді. Наразі вже необхідність «рятування речових доказів» є невідкладним випадком для обшуку. З огляду на однозначність і зрозумілість положень закону щодо невідкладних випадків для обшуку без рішення суду, як на мене, такі висновки – це вже не судова практика, а справжня правотворчість, якою Верховний Суд займатись не має.

Телешецький Олександр Іванович,

к.ю.н., доцент кафедри філософії та міжнародної комунікації

Національного університету біоресурсів  і природокористування України,

Партнер Grain Law Firm, адвокат