Право власності як фундамент цивілізації: про небезпеку абстракцій

Чому цивілізовані суспільства будуються на конкретних правах, а не на абстрактних обов’язках

Римське право дало людству фундаментальне розрізнення: dominium — право власності, та imperium — право влади. Вся подальша історія європейської цивілізації — це історія балансу між цими двома началами. Коли баланс зберігається, ми бачимо розквіт. Коли imperium поглинає dominium, ми бачимо занепад.

Третій рік великої війни в Україні. Час, коли питання власності та обов’язку перестали бути абстрактними юридичними категоріями. Вони стали питаннями життя і смерти. І саме тому варто поставити непросте запитання: що насправді захищає людина, коли захищає державу?

Інститут власності: від конкретного до абстрактного

Дитина в чотири роки розуміє інститут власності краще за більшість дорослих теоретиків. «Це моє» — ось вся суть права in rem, речового права. «Не чіпай моє» — ось вся суть захисту прав. «Якщо хтось забирає моє, я маю право боронити» — ось вся суть юридичного самозахисту.

Просто. Інтуїтивно. Працює.

Але держава, як інститут, побудована на іншому. Держава говорить не про «моє», а про «наше». Не про «твоє право», а про «твій обов’язок». Не про захист власності, а про служіння абстракції.

Від Батьківщини до Нації, від Боргу до Священного обов’язку — держава оперує категоріями, які неможливо визначити з юридичною точністю. Спробуйте дати правове визначення «цінності буття нації». Спробуйте окреслити об’єкт і суб’єкт «патріотичного обов’язку». Спробуйте визначити юридичний зміст «любові до Батьківщини».

Неможливо. Бо це не юридичні категорії. Це риторичні конструкції.

І тут починається головна проблема.

Підміна юридична і підміна філософська

Уявіть судову справу. Позивач заявляє: «Відповідач порушив моє право власності на земельну ділянку». Суд запитує: «Де ваше право? Покажіть документ». Позивач відповідає: «У мене немає документа. Але я маю моральне право. У мене є священний обов’язок цю землю захищати».

Абсурд? Так. Але саме цей абсурд лежить в основі патріотичного дискурсу.

Людині, яка не має правового титулу на землю, пояснюють, що вона має моральний обов’язок за цю землю вмерти. Людині, яка не володіє підприємством, говорять про священний обов’язок захищати національну економіку. Людині, у якої немає нічого, що можна було б передати дітям за заповітом, розповідають про обов’язок перед майбутніми поколіннями.

Це не юридична конструкція. Це риторична маніпуляція.

Бо в юриспруденції працює простий принцип: права породжують обов’язки, а не навпаки. Ти маєш право власності — отже, маєш обов’язок платити податки. Ти маєш право користування — отже, маєш обов’язок не завдавати шкоди. Спочатку право, потім обов’язок.

Патріотичний дискурс працює навпаки: спочатку обов’язок, потім, можливо, колись, право. Спочатку борг перед державою, потім, якщо вижив, можливість щось мати.

Англійська революція і її урок

1640-ті роки. Англія. Королівська влада вимагає податків. Парламент відмовляється платити без представництва. Починається громадянська война.

Про що вона? Про абстрактну любов до Батьківщини? Про національну ідею? Про патріотичний обов’язок?

Ні. Про конкретні права власності. Про те, хто має право розпоряджатися майном підданих. Про баланс між dominium та imperium.

Результат: Білль про права 1689 року. Фундамент сучасної цивілізації. І в центрі цього фундаменту — захист приватної власності від свавілля влади.

Англійці не вигадали патріотичне виховання. Вони вигадали непорушність права власності. І саме це зробило їхню державу сильною.

Бо людина, яка має захищене право на своє майно, не потребує промов про патріотизм. Вона знає, що захищає. Вона бачить це кожного ранку, відкриваючи двері свого дому. Вона тримає це в руках, обробляючи свою землю. Вона передає це дітям, складаючи заповіт.

Від власності до громадянства

Класичне римське право знало: повноправний громадянин — це той, хто має dominium. Хто має власність. Раб не має власності — раб не громадянин. Вільновідпущеник має обмежену власність — має обмежені права.

Чому? Бо право власності — це не просто економічна категорія. Це основа юридичної суб’єктності. Це те, що робить людину повноправним учасником правовідносин.

Людина без власності — це людина без захищеного юридичного статусу. Їй нічого захищати в суді. Їй нічого передавати у спадок. Їй нічого закладати як гарантію. Вона існує в правовому просторі як об’єкт, а не як суб’єкт.

І ось така людина має навчитися любити Батьківщину. Має усвідомити Борг. Має прийняти Священний обов’язок.

Навіщо? Щоб захищати що?

Юридична чесність проти риторичної маніпуляції

Спробуймо провести експеримент чесності.

Замість «ти маєш патріотичний обов’язок захищати Батьківщину» скажімо: «ти маєш обов’язок ризикувати життям заради захисту правових титулів інших осіб на майно, яке тобі не належить».

Замість «виховання любові до Вітчизни» скажімо: «формування готовності до самопожертви в інтересах осіб, що володіють основними засобами виробництва та природними ресурсами на території держави».

Юридично точно. Морально непривабливо. Риторично провально.

Ось чому потрібні абстракції. Ось чому потрібні «високі слова». Ось чому патріотичне виховання має починатися «з молоком матері» — поки дитина ще не вміє задавати юридично точні запитання.

Альтернатива: цивілізація власників

А тепер уявімо іншу модель.

Держава, де кожен дорослий громадянин має реальне, юридично оформлене, захищене судом право власності на щось конкретне. Земельну ділянку. Квартиру. Частку в підприємстві. Авторські права. Пайовий внесок.

Не абстрактну «національну власність». Не теоретичний «народний капітал». Конкретне dominium з конкретним правовим титулом, записаним у реєстрі.

Чи потрібна такій людині лекція про патріотичний обов’язок?

Ні. Їй потрібна ефективна судова система, що захистить її право. Їй потрібна правоохоронна система, що зупинить порушника. Їй потрібна правова держава, що гарантує непорушність її титулу.

І коли хтось посягне на цю державу — вона захищатиме її не з абстрактного обов’язку, а з конкретного інтересу. Бо держава захищає її право. А отже, захищаючи державу, вона захищає своє.

Просто. Чесно. Працює.

Римський урок і сучасність

Римська імперія впала не тоді, коли громадяни втратили патріотизм. Вона впала, коли громадяни втратили власність.

Коли земля зосередилася в руках кількох родин. Коли дрібні власники перетворилися на орендарів. Коли колишні громадяни стали колонами — майже рабами, прикріпленими до чужої землі.

І тоді виявилося, що патріотичної риторики недостатньо. Що людина без власності не бореться за імперію. Бо імперія — це не її. Це чуже.

Варвари прийшли не на пусте місце. Вони прийшли на територію, де більшість населення не мала юридичних підстав захищати status quo. Бо status quo їм нічого не давав.

Урок простий: цивілізація тримається не на абстрактних обов’язках, а на конкретних правах. Не на патріотичному вихованні, а на захищеній власності.

Про справжнє питання

Отже, повернімося до початку.

Навіщо всі ці абстракції — Батьківщина, Борг, Нація, Священний обов’язок — якщо є точні юридичні категорії?

Dominium — право власності. Possessio — право володіння. Usus — право користування. Ius defendendi — право захисту.

Чому замість курсу «Патріотичне виховання» не ввести курс «Основи права власності»? Чому замість абстрактних розмов про Націю не пояснити конкретні механізми набуття, реалізації та захисту майнових прав?

Відповідь проста і неприємна: бо тоді випускник запитає — «А де моє право власності? Де мій титул? Де моя земля, мій капітал, моя частка?»

І виявиться, що його немає. Що землею володіють інші. Що капітал — у інших руках. Що він — юридично безправний спостерігач чужої власності.

І тоді доведеться або дати йому реальне право, або чесно сказати: «Ти маєш ризикувати життям заради захисту чужої власності».

Обидва варіанти політично неприйнятні.

Перший — бо потребує перерозподілу. Другий — бо надто чесний.

Тому простіше говорити про Батьківщину.

Висновок, якого не буде

Цей текст не має висновку. Бо висновок має зробити кожен сам.

Запитайте себе: що конкретно ви захищаєте? Яке ваше право порушується, коли порушуються кордони держави? Який ваш правовий титул опиняється під загрозою?

Якщо у відповідь — конкретний документ, конкретна адреса, конкретне майно — вам не потрібні розмови про патріотизм. Вам потрібна працююча правова система.

Якщо у відповідь — абстракції та метафори — запитайте: чому? Чому в XXI столітті, в епоху точних юридичних дефініцій, ми досі оперуємо категоріями, які неможливо визначити в законі?

Може, тому що чесна відповідь — надто незручна?

Може, тому що цивілізація власників сильніша за цивілізацію патріотів, але вимагає реального перерозподілу прав?

Може, тому що простіше виховувати готовність вмерти за абстракцію, ніж створювати систему, де кожен має щось конкретне, що варто захищати?

Чотири роки війни. Час чесних відповідей на незручні запитання.

Римське право знало: dominium — це основа. Все інше — надбудова.

Сучасна юриспруденція це знає.

Час нагадати і політикам.

«Цивілізація тримається не на тих, хто готовий вмерти за абстракції, а на тих, хто має конкретні права, захищені конкретними законами».