Примусово забирають дитину з родини: коли це законно?

Відібрання дитини від батьків – це  форма втручання у сімейне життя, яку застосовують національні органи  для того, щоб забезпечити найкращі інтереси дитини. Кожна ситуація розлучення дітей з батьками потребує дотримання вимог законності, легітимної мети та пропорційності, а також забезпечення процесуальних гарантій для батьків під час розгляду цього питання. Застосування цього заходу задля захисту дітей, як вразливих категорій, не повинно призводити до свавільного втручання в сімейне життя.

Діти належать до вразливих категорій громадян. Тому держава має цілу низку обов’язків щодо їхнього захисту, у тому числі, якщо того потребує ситуація – і  від їхніх батьків.

Що про це говорить національне законодавство 

Ст. 32 Конституції України передбачає, що ніхто не може зазнавати втручання в його особисте і сімейне життя, крім випадків, передбачених Конституцією України.

Ч. 3 ст. 7 Сімейного кодексу України (надалі – СК України) встановлено, що сімейні відносини регулюються лише у тій частині, у якій це є допустимим і можливим з точки зору інтересів їх учасників та інтересів суспільства.

Батьки мають право  самостійно визначати питання виховання дитини та здійснювати сімейне життя на власний розсуд, за умови що такі дії не шкодять дитині.

Основні обов’язки батьків щодо дитини перелічені у ст. 150 СК України: вони стосуються  піклування про здоров’я дитини, її фізичний, духовний та моральний розвиток. Батьки зобов’язані виховувати дитину в дусі поваги до прав та свобод інших людей, любові до своєї сім’ї та родини, свого народу, своєї Батьківщини. Також вони мають забезпечити здобуття дитиною повної загальної середньої освіти, готувати її до самостійного життя. Під забороною перебувають будь-які види експлуатації батьками свої дитини, фізичні покарання та будь-які інші покарання, що принижують людську гідність дитини, що випливає із обов’язку поважати дитину.

Неспроможність батьків забезпечити належне виконання своїх обов’язків щодо дитини та забезпечити належне ставлення може бути підставою для застосування передбачених національним законом заходів впливу.

Національні органи користуються доволі широкими можливостями розсуду у сфері, що стосуються вибору заходів для захисту прав дітей. Форми втручання держави залежать від конкретних обставин, що передбачає застосування індивідуального підходу та обрання найменш обтяжливого заходу у конкретно визначеній ситуації.

Зобов’язання за міжнародними договорами 

Піклування про дітей, як вразливих осіб, визнається на міжнародному рівні важливим завданням для кожної держави. Взяті державами зобов’язання, що випливають зі змісту міжнародних договорів, свідчать про наявність стандартів захисту дітей, забезпечення яких повинно покладатися на національні органи.

Ч. 2 ст. 2 Конвенції ООН про права дитини передбачає, що держави-учасниці вживають всіх необхідних заходів для забезпечення захисту дитини від усіх форм дискримінації або покарання на підставі статусу, діяльності, висловлюваних поглядів чи переконань дитини, батьків дитини, законних опікунів чи інших членів сім’ї.

Ч. 2 ст. 3 Конвенції передбачає, що держави-учасниці зобов’язуються забезпечити дитині такий захист і піклування, які необхідні для її благополуччя, беручи до уваги права й обов’язки її батьків, опікунів чи інших осіб, які відповідають за неї за законом, і з цією метою вживають всіх відповідних законодавчих і адміністративних заходів.

Ефективний захист та піклування про дітей на національному рівні передбачає наявність належної законодавчої бази та системи органів, на які будуть покладені відповідні завдання. Роль національних судів повинна полягати у перевірці того, чи не відбувається втручання в сімейне життя з метою захисту дітей незаконно або з використанням методів, що є непропорційними у конкретній ситуації.

Ч. 1, ч. 2 ст. 9 Конвенції ООН про права дитини передбачають, що Держави-учасниці забезпечують те, щоб дитина не розлучалася з батьками всупереч їх бажанню, за винятком випадків, коли компетентні органи згідно з судовим рішенням, визначають відповідно до застосовуваного закону і процедур, що таке розлучення необхідне в якнайкращих інтересах дитини. Таке визначення може бути необхідним у тому чи іншому випадку, наприклад, коли батьки жорстоко поводяться з дитиною або не піклуються про неї, або коли батьки проживають роздільно і необхідно прийняти рішення щодо місця проживання дитини. Під час будь-якого розгляду згідно з пунктом 1 цієї статті всім заінтересованим сторонам надається можливість брати участь у розгляді та викладати свою точку зору.

Право на повагу до сімейного життя гарантовано згідно з ст. 8 ЄКПЛ, що передбачає захист, перш за все, від свавільного втручання у сімейне життя з боку держави.

Втручання у сімейне життя може мати місце виключно у випадках, передбачених  ч. 2 ст. 8 ЄКПЛ. Саме чітке дотримання цих вимог – наявність легітимної мети, втручання згідно з законом та його необхідність у демократичному суспільстві (пропорційність) виправдовує застосування заходів та відмежовує від ситуацій, коли має місце порушення ст. 8.

Кожен випадок, у якому сімейне життя зазнає втручання з боку держави, повинен бути проаналізований за відповідним алгоритмом. Це обов’язок в першу чергу національних органів. Мета – захист прав дітей не може виправдати будь-яке втручання, що здійснюється не на підставі закону та/або не є пропорційним.

Підстави та порядок відібрання дитини

Ст. 170 СК України визначає підстави та порядок відібрання дитини від батьків.

Відібрання дитини без позбавлення батьківських прав може відбутися у випадках, передбаченими пунктами 2-5 ч. 1 ст. 164 СК України:

– батьки ухиляються від виконання своїх обов’язків щодо виховання дитини та/або забезпечення здобуття нею повної загальної середньої освіти;

– жорстоко поводяться з дитиною;

– вдаються до будь-яких видів експлуатації дитини, примушують її до жебракування та бродяжництва.

Відібрання дитини без позбавлення батьківських прав здійснюється також в інших випадках, коли залишення дитини у батьків є небезпечним для її життя, здоров’я і морального виховання. ВС у справі № 308/12188/18 від 03.05.2022 р. зазначив, що інші випадки, коли дитина може бути відібрана від батьків, охоплюють ситуації, коли залишення дитини у батьків є небезпечним для її життя, здоров’я і морального виховання. Така небезпека може випливати не лише з поведінки батьків, а й з їх особистих негативних звичок.

Доволі загальне визначення випадків відібрання дитини без позбавлення батьківських прав пов’язано із специфікою сфери сімейного життя та відповідно неможливістю повної деталізації кожного випадку та зумовлено тим, що у кожній окремій ситуації національні органи повинні зважувати наявні ризики та обставини для прийняття відповідного рішення, що відповідатиме найкращим інтересам дитини.

Ч. 1 ст. 170 СК України передбачає, що відібрання дитини здійснюється на підставі рішення суду. У випадках звернення до суду із позовною заявою про відібрання дитини без позбавлення батьківських прав орган опіки та піклування попередньо встановлює підстави, що потребують застосування цієї форми втручання у сімейне життя. Роль національних судів полягає у забезпеченні гарантій для батьків від недопущення свавільного втручання у сімейне життя.

При наявності безпосередньої загрози для життя або здоров’я дитини, на підставі рішення органу опіки та піклування або прокурора, провадиться негайне відібрання дитини. Це є окремою формою втручання в сімейне життя, що передбачено ч. 2 ст. 170 СК України.

Специфікою негайного відібрання дитини є його здійснення без рішення суду, що вимагає від уповноважених органів особливої ретельності щодо встановлення небезпеки. Абзац другий ч. 2 ст. 170 СК України передбачає обов’язкове звернення до суду у семиденний строк після постановлення рішення про негайне відібрання дитини із позовною заявою про позбавлення батьківських прав або про відібрання дитини без позбавлення батьків батьківських прав.

Судова практика 

Верховний Суд у справі № 461/2084/20 від 12.06.2023 р. наголосив на тому, що відібрання дитини – це насамперед спосіб захисту прав та інтересів дитини, в зв’язку з чим у кожному випадку треба виявити і оцінити позитивний результат у долі дитини, який має настати.

Аналіз судової практики свідчить про те, що найпоширенішими випадками для відібрання дитини на підставі рішення суду є наступні ситуації:

– вчинення фізичного та/або психологічного насильства, інших форм забороненого поводження батьками щодо дитини;

– встановлення обставин неналежного виконання батьками своїх обов’язків, про що свідчить притягнення батьків до адміністративної відповідальності за ст. 184 Кодексу України про адміністративні правопорушення;

– наявність кримінального провадження щодо батьків / одного з батьків по факту можливого вчинення неправомірних дій щодо дитини (наприклад, ст. 156 КК України) як обставина, що свідчить про заподіяння дитині шкоди або наявність загрози;

– наявність у батьків особистих негативних звичок, що демонструються дитині та є такими, що можуть впливати їх моральне виховання;

– неналежне виконання обов’язків із виховання, у тому числі незабезпечення необхідних побутових умов, неспроможність батьків забезпечити належні умови та виховання в силу їх хвороби або інших обставин, неналежне виконання обов’язків із здобуття повної загальної середньої освіти тощо, що підтверджуються у встановленому порядку;

– зловживання батьками  алкогольними та/або наркотичними засобами тощо.

У будь-якому випадку для відібрання дитини повинні існувати реальні обставини, які свідчитимуть про те, що подальше перебування дитини із батьками буде суперечити їх найкращим інтересам. Зазначені обставини повинні бути підтверджені належними доказами та не можуть ґрунтуватися на домислах та припущеннях.

Факт відкриття кримінального провадження щодо батьків або одного з них не може бути самостійною підставою для відібрання дитини, зважаючи на принцип презумпції невинуватості. Для відібрання дитини повинні існувати вагомі підстави, які свідчитимуть про наявність небезпеки, існування якої визначається після встановлення усіх обставин справи та підтвердження належними доказами.

Процесуальні гарантії

Судовий розгляд справ про відібрання дитини направлений на з’ясування об’єктивних обставин та покликаний надати батькам та дитині гарантії того, що вони не зазнають свавільного втручання у сімейне життя. У зв’язку із цим, факт звернення органів опіки та піклування не повинен тлумачитися таким, що автоматично свідчить про наявність підстав для відібрання дитини. Задача суду полягає у тому, щоб визначити, що у конкретній ситуації відповідатиме найкращим інтересам дитини та не допустити розлучення дитини з батьками у ситуаціях, коли це не є необхідним. 

Батьки повинні бути максимально залученими у судовий процес для забезпечення можливості надати свої аргументи та пояснення. Заслуховування думки дитини повинно бути забезпечено під час судового провадження, наскільки це дозволяє фізичний та інтелектуальний розвиток дитини. Це узгоджується із принципами, що закріплені в ст. 12 Конвенції ООН про права дитини.

Верховний Суд у справі № 760/29230/18 від 13.12.2023 р. наголосив на тому, що спір стосується вкрай чутливої сфери правовідносин щодо піклування над неповнолітнім, тому неповне з’ясування обставин справи, ненадання відповіді на усі доводи сторін, а тим паче відсутність мотивів відхилення наданих стороною відповідача доказів, є недопустимим порушенням норм процесуального права та суперечить інтересам дитини.

Проблемні аспекти 

У низці випадків  звернення до суду із вимогою про відібрання дитини може мати місце тоді, коли сім’ї опиняються у складних життєвих обставинах. При цьому, неспроможність забезпечити дитині належні умови може бути пов’язана не з тим, що батьки ухиляються від виконання своїх обов’язків, а в силу об’єктивних обставин. Для прикладу, це можуть бути батьки з інвалідністю або які втратили джерела доходів тощо. У подібних ситуаціях доцільно надавати батькам необхідну допомогу та вживати таких заходів, щоб сім’я не була розлучена.

Судові провадження у справах про відібрання дитини характеризуються надмірною тривалістю, що становить проблему з точки зору оперативного розгляду питань щодо сімейного життя. У ситуаціях, коли розлучення батьків та дитини вже відбулося, зокрема при негайному відібранні дитини, судовий розгляд повинен не просто забезпечити перевірку доцільності такого розлучення, але і забезпечити максимально швидкий розгляд справи для недопущення свавільного втручання в сімейне життя.

Відібрання дитини без позбавлення батьківських прав за своєю правовою природою є тимчасовим заходом, обмеженим тривалістю обставин, які стали підставою для відібрання дитини. Повернення дитини до батьків здійснюється у відповідності до  ч. 3 ст. 170 СК України на підставі рішення суду за зверненням батьків, якщо відпадуть причини, які перешкоджали належному вихованню. Аналіз судової практики щодо повернення дитини свідчить про те, що тягар доведення відсутності причин, які перешкоджали належному вихованню, покладається виключно на батьків. Крім того, тривалість судових проваджень може бути причиною затримок із возз’єднанням батьків та дітей у ситуаціях, коли підстави для відібрання дитини вже тривалий час відсутні. Разом з тим, втручання держави у сімейне життя, що виражається у розлученні дітей та батьків, повинно тривати рівно стільки, скільки вимагають обставини. При зникненні причин, що стали підставою для втручання, подальше розлучення сім’ї не є необхідним. Відсутність альтернативного механізму перегляду доцільності подальшого застосування заходу відібрання дитини та його скасування виключно за зверненням батьків призводить до ситуацій, коли втручання може здійснюється за відсутності підстав.

Доцільним було б закріплення в національному законодавстві механізму перегляду рішень про відібрання дитини та скорочені строки розгляду подібних спорів для уникнення необґрунтованого розлучення сім’ї та впровадження таких можливостей на практиці. Затримки у поверненні дитини мають негативний вплив на неї через відсутність постійного контакту із батьками та розлучення сім’ї за відсутності підстав. Крім того, доцільно розглянути можливості впровадження ефективного та оперативного механізму припинення дії заходу відібрання дитини, що є альтернативним судовому розгляду.

Окрему проблему можуть становити труднощі для батьків із доступом до правничої допомогу для захисту своїх прав. Закон України «Про безоплатну правничу допомогу» не відносить до суб’єктів права на безоплатну вторинну правничу допомогу осіб, відносно  яких подано позов про відібрання дитини або які мають намір звернутися до суду для повернення дитини. У низцівипадків відсутність професійної допомоги є тим фактором, який перешкоджає ефективній реалізації права на повагу до сімейного життя та неможливістю захистити свої права.

Не у всіх випадках враховується думка дитини. І навіть при її висловленні їй не наводиться належної уваги та поваги, що суперечить принципам, встановленим на міжнародному рівні. Очевидно, що думка дитини не може бути вирішальним аргументом при вирішенні доцільності чи недоцільності застосуванні цього заходу, проте забезпечення можливості її виразити та взяття до уваги повинно відбуватися у кожному судовому провадженні, коли рівень розвитку дитини це дозволяє. Важливим є залучення психологів до судових проваджень для визначення відповідності найкращим інтересам дитини.

Практика ЄСПЛ 

Гарантії ст. 8 ЄКПЛ щодо права на повагу до сімейного життя передбачають, що втручання державних органів може мати місце у випадках, коли воно здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві та переслідує легітимну мету.

ЄСПЛ неодноразово наголошував на тому, що важливою складовою сімейного життя є право жити разом. У ситуаціях, коли національними органами ухвалюються рішення, що призводять до неможливості спільного проживання батьків та дітей та вільного здійснення сімейного життя, повинні зважуватися найкращі інтереси дитини.

Саме до компетенції національних органів належить вирішення доцільності відібрання дитини у конкретно визначеній ситуації, зважаючи на те, що саме вони обізнані із ситуацією та мають безпосередній контакт із батьками та дитиною. Разом з тим, ЄСПЛ звертає увагу на подальші обмеження, що застосовуються та впливають на можливості реалізації батьківських прав, а також спосіб виконання рішень про вилучення дитини.

Також, під увагою ЄСПЛ перебуває питання наявності гарантій для ефективного захисту прав батьків та дітей. Зважаючи на переконання того, що найкраще середовище для дитини – її сім’я, будь-який захід, що призводить до розлучення дітей та батьків повинен здійснюватися за вагомих підстав та підлягати ретельній та належній перевірці.

У справі R.K. and A.K. v. The United Kingdom ЄСПЛ встановив відсутність порушення ст. 8 через вилучення дитини з огляду на те, що на момент ухвалення такого рішення національні органи керувалися вагомими причинами, які дійсно існували, а батьки були наділені процесуальними гарантіями під час розгляду цього питання.

Проблему з точки зору пропорційності втручання в сімейне життя може становити не саме рішення про відібрання дитини та поміщення її під публічну опіку, а спосіб здійснення такого рішення та обмеження, які накладаються на батьків у можливостях здійснення своїх батьківських прав, а також відмова у поверненні дитини до батьків.

У справі Olsson v. Sweden (no. 1) було констатовано порушення ст. 8 не через саме рішення про вилучення дітей та поміщення їх під публічну опіку, а спосіб реалізації цього рішення національними органами.

Резюме аналітичного звіту

Відібрання дитини – це захід, який передбачає втручання у сімейне життя. Порушення права на повагу до сімейного життя внаслідок відібрання дитини може мати місце у ситуаціях, коли воно здійснюється не згідно із законом, не переслідує легітимної мети та є непропорційним. Зважаючи на закріплення в національному законодавстві підстав та порядку відібрання дитини, можна стверджувати про те, що відібрання дитини здійснюється згідно з законом. Порушення може мати місце у ситуаціях, коли обставини конкретної ситуації свідчать про те, що відібрання дитини не було необхідним або можна було обрати менш обтяжливий захід втручання у сімейне життя. Крім того, спосіб реалізації рішення про відібрання дитини, який супроводжується серйозними обмеженнями у можливостях батьків та дітей спілкуватися може бути визнано порушенням. Невиправдані відмови повернути дитину або затягування із вирішенням цього питання, наслідком яких має безпідставне розлучення батьків та дітей, мають ознаки порушення права на повагу до сімейного життя.

Автор: Наталія Мезенцова,  адвокатка, випускниця освітнього курсу УГСПЛ «Захист прав людини в умовах збройного конфлікту в Україні».