Справ тисячі, але вироків в рази менше: як розслідують воєнні злочини в Україні

Катування, розстріл полонених, зґвалтування, удари по оселях: понад 160 воєнних злочинів щодня протягом повномасштабної війни вчиняють росіяни, якщо рахувати середнє значення. Як розслідують ці справи й чому вироків небагато — розпитали правозахисників журналісти RFI Українською.

Масові вбивства цивільних у Бучі та Ізюмі, катування в Херсоні, знищення полонених в Оленівці, удари по цивільних об’єктах, депортацію українських дітей, підрив Каховської ГЕС. Усі ці дії є грубими порушеннями Женевських конвенцій та статті 8 Римського статуту.

За даними Офісу Генерального прокурора, з 24 лютого 2022 року розпочато розслідування 177 882 злочинів, пов’язаних зі збройним конфліктом, з яких понад 152 тисячі — за фактами порушення законів і звичаїв війни відповідно до 438 статті Кримінального кодексу України.

Станом на лютий 2025 року про підозру у вчиненні воєнних злочинів оголошено 800 особам, обвинувальні акти щодо 582 людей передано до суду, а ухвалено обвинувальні вироки щодо 148.

Збір доказів

Адвокат і правозахисник Юрій Білоус зазначає, що жодна судова система у світі не може ефективно опрацювати таку кількість воєнних злочинів. До того ж реальна їхня кількість значно перевищує задокументовану. Головна проблема — збирання доказів, адже для встановлення вини конкретної особи необхідні свідчення, фото- та відеофіксація, що підтверджують її присутність у місці злочину.

Часто відомо лише про перебування конкретного російського підрозділу в районі злочину, але немає точної ідентифікації виконавця. Водночас є випадки, коли жертви чи свідки впізнають злочинців. Наприклад, у Бучі син став свідком убивства батька і зміг ідентифікувати російського військового, а в Київській області постраждалий від катувань упізнав нападника.

Докази злочинів часто знищуються, особливо на окупованих територіях. Якщо після звільнення Херсона вдалося знайти підтвердження катувань і передати справи до суду, то в Маріуполі більшість фізичних доказів уже безповоротно втрачено.

Заочні вироки

— Ми маємо величезну кількість проваджень, з них незначна частина завершилися вироками, причому більш ніж 70% — ухвалені за процедурою in absentia, — розповідає виконавчий директор Української Гельсінської спілки з прав людини Олександр Павліченко.

Йдеться про судовий розгляд справ за відсутності обвинуваченого. Тобто на лаві підсудних немає тих, хто переслідується, щодо кого ухвалений вирок.

— Можливо, вони і не знають, що проходили по цих кримінальних справах в Україні. І навіть немає інформації, що ці особи є живими, бо вони продовжують воювати, — зазначає Павліченко.

Наприклад, Нацполіція ідентифікувала всіх 12 військовослужбовців 234-го десантно-штурмового полку зі Пскова, які в березні 2022-го розстріляли 16 цивільних на перехресті Вокзальної та Яблунської в Бучі. Робили це росіяни за наказом командира, йому правоохоронці заочно повідомили про підозру. Після деокупації міста світлини загиблих, зокрема жінки з червоним манікюром, чоловіка на велосипеді та волонтерки в мікроавтобусі, облетіли світові видання.

Інший приклад: у березні торік суд виніс 15 російським військовослужбовцям, які тримали 368 жителів села Ягідне на Чернігівщині у підвалі. Так вони близько місяця утримували такий собі живий щит. Але, як казав Суспільному прокурор Сергій Крупко, місце перебування засуджених невідоме.

— Чи має слідчий в Україні доступ до умовно того офіцера, солдата, який стріляв, вбивав, ґвалтував? Тільки якщо той потрапив у полон, — пояснює Павліченко. — Такі особи проходять через детектор брехні. Їх розпитують, відповідно, встановлюють причетність до вчинення можливого воєнного злочину. Знаю, що сексуального насильника таким чином було заарештовано і піддано судовому переслідуванню.

Правозахисник також звертає увагу, що під час двосторонніх обмінів військовополонених частину засуджених у справах про воєнні злочини передано Росії. За його словами, в такому разі відбувався спрощений розгляд провадження: росіяни йшли на угоду зі слідством, засвідчували свою винуватість, отримували вироки, а потім упродовж декількох тижнів або місяців опинялися на своїй батьківщині. Ефективність подібного вироку, відверто каже Павліченко, є нікчемною. Вони і так перебували в місцях несвободи як військовополонені, потім їх провели через судовий процес і віддали до Росії вже з судовим вироком.

— Наша організація займалася документуванням фактично воєнних злочинів від 2014 року. Відбувався юридичний супровід окремих потерпілих. За 10-11 років майже немає результату, успіху, де-факто ці справи закриті та вже не мають перспективи на розслідування. Я думаю, що мине десь 10-15 років, і те саме відбудеться щодо цього великого масиву (понад 177 тисяч проваджень. — Ред.). Буде великою удачею, якщо умовно 3-5% належним чином розглянуть, — вважає Павліченко.

Увага до потерпілих

Олександр Павліченко переконаний, що Україні слід виробити належну стратегію, визначивши, як і за яких умов розслідувати і притягати до відповідальності за воєнні злочини. І він пропонує акцентувати зусилля не на тих, хто вчиняв правопорушення, а на жертвах, бо їх легше ідентифікувати.

В цьому напрямку, на думку правозахисника, держава просувається. Наприклад, функціонує Реєстр збитків, завданих агресією Росії проти України (RD4U). Його у травні позаторік створила Рада Європи. В майбутньому можна буде підрахувати загальну суму збитків і оголосити консолідовану претензію про відшкодування. Це і стане кроком до відновлення справедливості.