У Миколаєві суддя у відставці Ткаченко десять років судиться з кооперативом за гараж

Колишній суддя господарського суду Миколаєва Олександр Ткаченко вже понад десять років перебуває у складній юридичній ситуації. Все почалося з побутового питання — отримання місця в автогаражному кооперативі, а переросло у судові спори, накладення штрафів, втрату кар’єрних перспектив та провадження з боку ДБР. У цій історії є все: підозрілі договори, плутанини в датах, конфлікти інтересів, невиконані ухвали, – передає Адвокат.Пост. з посиланням на преступности.нет.

Суддя визнає власну ключову помилку — не подав самовідвід у справі 2009 року, яка напряму стосувалася кооперативу, в якому він сам мав інтерес. Та згодом це стало лише першим кроком у ланцюжку рішень, в яких, на його думку, відсутні докази, і які прикривали не правду, а попередні помилки.

Історія бере початок у 2007 році, коли Ткаченку було виділено місце під гараж №90 на території автогаражного кооперативу “Парма”. Як стверджує суддя, з того часу він почав користуватися гаражем і сплачував членські внески.

В 2009 році, коли він був суддею господарського суду Миколаєва, до нього на розгляд надійшла справа за позовом МП “Парма” щодо визнання права власності на ці гаражі. Позов подали для того, щоб потім розподілити цю власність серед членів кооперативу. Ткаченко визнає, що мав подати самовідвід через можливий конфлікт інтересів, оскільки сам уже користувався гаражем, але цього не зробив. Рішення, яке він тоді ухвалив, згодом було скасоване Верховним Судом без подачі апеляційної скарги — прокуратура одразу звернулась до касації (тодішня законодача база це дозволяла).

Проте після нагадування голові кооперативу Журавльову про особистий борг (за розпискою 2012 року), у 2013–2014 роках той почав вимагати від Ткаченка повторної оплати членських внесків за 2008–2009 роки. Як розповів суддя, розписка стосувалася домовленості, укладеної між ними у 2012 році: Ткаченко повернув Журавльову недобудований кам’яний гараж, а натомість той зобов’язався виплатити 24 000 гривень одразу та ще 3 000 доларів через рік. Частину коштів повернули, залишок — ні. Незважаючи на вимоги, Ткаченко стверджує, що правління отримувало від нього внески і в попередні роки, включно з 2015-м. У тому ж році, після конфліктів, але до початку судового протистояння, голова кооперативу погодився повторно прийняти Ткаченка до членів організації. Було укладено відповідний договір.

Вже після підписання цього договору 8 серпня 2015 року Ткаченко звернувся до Заводського райсуду Миколаєва з вимогою стягнути із Журавльова особистий борг. 22 серпня він отримав листа з вимогою звільнити гараж, а також погрозою, що в іншому разі борг не буде повернуто. Того ж місяця члени кооперативу, без участі Ткаченка, прийняли рішення про опечатування гаража, який фактично знаходився у його користуванні.

— Коли я приїхав просто до гаражу, я побачив, там висить замок. Потім, коли я почав знімати ці замки, вони викликали поліцію, склали акт… почали кримінальне провадження, яке нічим не закінчилось, – згадує суддя.

9 вересня 2015 року він звернувся до правління кооперативу з вимогою видати посвідчення члена і запросити його на засідання, але відповіді не отримав. 23 січня 2016 року члени кооперативу ухвалили ще два рішення — про звільнення ним гаража з тих самих підстав. При цьому, за словами Ткаченка, рішення ґрунтувались виключно на усних поясненнях Журавльова, що той познайомився з Ткаченком у 2009 році й передав йому гараж у тимчасове користування, а також що в нього існує заборгованість по членським внескам.

Згодом, у процесі розгляду справи в Заводському райсуді, кооператив подав заперечення, приклавши документи, що підтверджують право власності на гараж, згідно яких було прийнято рішення про звільнення суддею гаражу 23 серпня 2016 та 31 серпня 2015 року.

8 листопада 2016 року кооператив подав новий позов, посилаючись на попередні рішення, і вимагав звільнити гараж. 23 березня 2017 року позов було змінено: тепер уже йшлося про витребування майна, яке, за твердженням кооперативу, перебуває в незаконному володінні. Сам суддя наполягає, що ці твердження не відповідають дійсності, адже користувався гаражем із 2007 року.

Водночас кооператив посилався на договір 1993 року про передачу права власності на гаражі. Але, за словами Ткаченка, тоді юридична особа АГК “Парма” ще не існувала, так як її створення датується 1999 роком. У поданих до суду документах були також суперечності: в одних говорилося про придбання гаража у 1993 році у однієї особи — МП “Парма”, а в інших про придбання цього ж гаражу в іншої особи — громадянина Кочерги Ю.О. у 2006 році. Але обидва ці гаражі були встановлені в кооперативі на одне і те ж місце після 11 березня 2008 року, як це зазнанчено в Протоколі Правління АГК від 11 березня 2008 року.

За словами Ткаченка, у текстах судових рішеннях не було належних доказів права власності кооперативу на гаражі, які не входили до майнової частки автостоянки згідно зі статутом. Також, як зазначає суддя, у документах не було підтвердження його заборгованості.

Крім цього, рішення про виключення Ткаченка з кооперативу, як стверджує він, ухвалювали особи, які не мали на це права.

— У цьому правлінні було декілька осіб. Одна з яких була виключена ще раніше, друга — родич голови кооперативу, яка взагалі не є членом кооперативу, третя — член ревізійної комісії, яка не має права бути членом правління, – розповідає він.

Також суддя подав заяви до правоохоронних органів щодо підробки документів та введення суду в оману, звертаючи увагу на хибність договору від 1993 року.

— Я написав, що в матеріалах справи — завідомо підроблений документ, бо вказана дата, коли кооператив ще не існував. Я написав, що ці документи були прийняті судом, і це вводить суд в оману, – розповідає Ткаченко.

Попри зареєстроване провадження, слідчі дії довгий час не проводилися. Згодом провадження було закрите через відсутність складу злочину, але Ткаченко його оскаржив — після чого його поновили.

Крім того, на основі судового рішення було відкрито виконавче провадження. Проте виконавчий лист було видано лише частково — на вимогу “зобов’язати повернути”, без вказівки на витребування майна. За словами судді, це суперечить закону про виконавче провадження та є підставою для повернення листа. Незважаючи на це, Ткаченка зобов’язали повернути гараж особисто, а згодом до нього застосували штрафи і подали повідомлення до ДБР про невиконання рішення суду. Суддя наголошує, що подавав численні клопотання, надавав документи, вказував на правову позицію Верховного Суду, згідно з якою в таких випадках не може наставати кримінальна відповідальність, проте справу продовжували.

Окрім цього, Ткаченко стверджує, що звертався до правоохоронних органів із заявою про вчинення злочину за статтями 368 та 369 КК України — отримання та надання неправомірної вигоди.

— Я звертаюся до органів слідства із заявою — з повідомленням про внесення відомостей у реєстр про вчинення мною злочину за статтею 368: я отримав хабар, а його — за статтею 369 — він дав мені хабар. Але мені поліція відмовляє, перша інстанція відмовляє, і суд апеляційної інстанції теж відмовляє — пишуть, що немає підстав для внесення в реєстр. Кажуть: у нас немає виправдувальних вироків в Україні. Та їх тисячі, якщо подивитися на ці відмови у внесенні до реєстру, – зазначає він.

Особливу увагу Ткаченко звертає на роль Миколаївського апеляційного суду, який, на його думку, мав би критично оцінити надані документи, перевірити джерела походження права власності, однак натомість залишив без змін рішення першої інстанції. Він вважає, що суд не звернув належної уваги на суперечності в датах, правовій підставі власності, на склад правління кооперативу, яке ухвалювало спірні рішення, а також на те, що в матеріалах справи не було беззаперечних доказів.

— Ну не може звичайна розсудлива людина (суддя,- ПН) не розуміти, що рішення, в якому відсутній доказ, є незаконним. І суддя апеляційного суду не може цього не бачити. Якщо є лише один доказ — договір 1993 року, коли кооператив ще не існував, — це завідомо неправосудне рішення. Інших пояснень у мене немає, – наголошує Ткаченко.

На питання про те, чому в такому разі апеляційний суд приймає такі рішення, Ткаченко відповідає:

— Вони вже не захищають правду, вони захищають свої рішення. Це вже не про справедливість. Це вже про те, щоб зберегти лице — не своє, а попереднього суду.

Станом на 2025 рік справа все ще не завершена. Олександр Ткаченко повідомляє, що окремі провадження тривають або залишаються без розгляду роками. Наприклад, його заява про роз’яснення судового рішення 2016 року вже шостий рік не розглядається.

— Моя заява про роз’яснення рішення, яка відповідно до закону має розглядатись у 10-денний строк, не розглядається вже шість років, – зазначив Ткаченко.

6 березня 2025 року, за його словами, у нього вилучили гараж на виконання судового рішення. Це вилучення він оскаржив, подавши цивільну скаргу до Заводського районного суду Миколаєва щодо дій державного виконавця.

Також 24 квітня поточного року суд відмовив у задоволенні позову Ткаченка про визнання права власності на цей самий гараж. Ткаченко був учасником цього процесу. Він подав до суду питання, які, на його думку, мали бути вирішені в межах справи. Але суд, як стверджує Ткаченко, звільнив відповідача від процесуального обов’язку надати відповідь на ці питання.

— Я звернувся до суду із низкою процесуальних питань, але суддя фактично став на бік відповідача. Він сам почав пояснювати, чому ці питання не мають значення, замість того, щоб бути незалежним арбітром, – заявив він.

Крім цього, у 2022 році справу про притягнення його до кримінальної відповідальності за невиконання рішення суду, на підставі якої було подано повідомлення до ДБР, було закрито, однак Ткаченку не надали відповідної ухвали, оскільки він не мав процесуального статусу.

Державне бюро розслідувань у відповідь на звернення Ткаченка надало йому письмове роз’яснення, в якому зазначено:

“Подані Вами заяви стосується розгляду та ухвалених рішень відносно права власності відносно металевого гаражу. При цьому, у поданих Вами заявах не міститься викладу обставин, будь-яких обʼєктивних даних, що можуть свідчити про вчинення злочинних дій за ознаками кримінальних правопорушень (злочинів), виходячи зі складу (обʼєктивної та субʼєктивної сторін) злочину, а фактично викладено факт, хронологію та обставини вирішення судового спору відносно встановлення права власності на металевий гараж. Посилання на те, що АГК “Парма” як юридична особа заснована лише у 1999 році, не відповідає дійсності з наступного. 14.07.1993 року постановою Кабінету Міністрів створено державний реєстр звітних (статистичних) одиниць України ДР30У), на його основі 22.01.1996 року Постановою Кабінету Міністрів створено Єдиний державний реєстр підприємств та організацій України. Тобто, у 1999 році до ЄДРПОУ внесено відомості про АГК «Парма», що не свідчиць про заснування вказаного кооперативу саме у цьому році. Крім того, до заяв не долучено жодного документу, який б посвідчував Ваше право власності, користування, розпоряджання майна щодо якого відбувався спір”, – йдеться у заяві.

Окрім цього, Ткаченко також звертався до поліції та суду із заявами про внесення в реєстр відомостей про подання адвокатом кооперативу АГК “Парма” до суду, як він вважає, завідомо неправдивих даних до суду. Втім, у відкритті провадження йому було відмовлено – як через відсутність підстав, так і через ненадання доказів. Аналогічну відповідь він отримав і щодо своєї заяви про можливе вчинення неправомірних дій суддями, які ухвалювали рішення у справі про гараж. У роз’ясненні ДБР йшлося, що підстав для внесення таких відомостей до ЄРДР немає.

Ситуація з гаражем, окрім низки кримінальних та судових справ, не дозволяє Ткаченку пройти конкурси до Вищої ради правосуддя та Конституційного суду.

— На 19 З’їзді суддів я звернувся до делегатів про включення мене до списку для голосування: “Ось, я брав участь у конкурсі, є негативна рекомендація, але згідно з рішенням Верховного Суду, вона не несе правових наслідків”… Але мене не включають навіть до списку для голосування. Це не дає можливості далі оскаржувати рішення, – розповідає Ткаченко.

У відповідь він подав позов до З’їзду суддів щодо недотримання З’їздом правових висновків Великої Палати Верховного Суду. Зокрема, йшлося про те, що саме З’їзд суддів є єдиним органом, який вирішує питання про обрання кандидата до Вищої ради правосуддя, незалежно від висновку Етичної ради.

Крім того, він подав позови до Печерського суду про захист честі та гідності. Підставою стали дії Етичної ради, яка, на його переконання, безпідставно звинуватила його в невиконанні рішення суду про повернення гаражу. Проте суд першої інстанції відмовив у відкритті провадження, апеляція погодилась.

Варто зазначити, що Олександр Ткаченко вже не вперше намагається потрапити на посаду судді Конституційного Суду України, а також подавався до Вищої ради правосуддя. У мережі доступне відео його співбесіди, під час якої також зачіпали питання про гараж, а саме — чому він не виконав рішення суду щодо повернення гаража.

— Щодо невиконання мною рішення суду — ну я вже не знаю, які ще доводи мені приводити, коли очевидно для будь-якої звичайної розсудливої людини, що… Рішення, яке я не виконав, є завідомо неправосудним. По-перше, у ньому немає доказу, що є окремою підставою визнати його незаконним. По-друге, воно ґрунтується на завідомо фальшивих доказах, коли юридична особа визнала за собою право на договір, який уклала за шість років до створення цієї юридичної особи. Це якби одна людина вимагала майно у іншої, стверджуючи, що вона це майно придбала за шість років до свого народження. Вважати таке рішення законним і обґрунтованим і таким, що підлягає виконананню, я не вкажаю таке рішення (прийнятним, – ПН), – стверджує Ткаченко.

Він також підкреслює: навіть якби рішення було законним, воно не підлягало б виконанню особисто ним, оскільки відповідно до статті 129 Конституції України та практики Верховного Суду, такі рішення мають виконуватись не боржником, а державною виконавчою службою.

— Я не перешкоджав виконанню, я казав: якщо хочете забирати — ідіть, забирайте. Але вона оштрафувала мене, а потім звернулися до суду, щоб мене притягли до кримінальної відповідальності. Провадження вже триває три роки й вони не можуть дослідити документи цієї юридичної особи, чи є в неї цей гараж у власності чи немає, – додав він.

Коментуючи ситуацію загалом, Ткаченко вважає, що проблема носить системний характер:

— Це не лише моя справа. Проблема в тому, що апеляційні й касаційні суди не хочуть і не встигають оцінювати докази. І тому просто погоджуються з першою інстанцією. Це легше, – наголошує він.

Відповідаючи на запитання, чи могли судові рішення у цій справі бути зумовлені впливом місцевих зв’язків, Ткаченко припускає, що саме цей фактор міг зіграти ключову роль.

— Ну, якщо б до мене прийшли з позовом про витребування майна, подавши доказ за шість років до створення юридичної особи, — я б сприйняв це як неповагу. Але судді приймають рішення. Іншого пояснення, крім зв’язків, я не бачу, – зазначив Ткаченко.