Велика Палата як апеляція: чи не виходить ВП ВС за межі повноважень у адміністративних справах?

Дискусія щодо процесуальної ролі Великої Палати Верховного Суду (ВП ВС) знову набирає обертів. Поштовхом стала публічна позиція члена Комітету ВРУ з питань правової політики, народного депутата Романа Бабія щодо необхідності ухвалення законопроєкту №3101.

Йдеться про проєкт Закону України №3101 «Про внесення змін до Кодексу адміністративного судочинства України щодо забезпечення рівномірного навантаження на суддів Великої Палати Верховного Суду та Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду», ініціатором якого є парламентар.

У чому суть законодавчої ініціативи?

Документ пропонує:

• здійснювати автоматизований розподіл апеляційних адміністративних справ у Великій Палаті Верховного Суду між усіма суддями без урахування спеціалізації;
• зменшити мінімальний склад суду у Касаційний адміністративний суд у складі Верховного Суду (як суду першої інстанції) з п’яти до трьох суддів;
• здійснювати розподіл справ у КАС ВС також без урахування спеціалізації.

Мета — вирівнювання навантаження між суддями ВП ВС та зменшення процесуального тиску на адміністративну юрисдикцію.

У пояснювальній записці наголошено: всі судді ВП ВС мають однаковий статус та рівень оплати праці, беруть участь у голосуванні й формуванні правових позицій, а отже — можуть бути доповідачами незалежно від спеціалізації.

Чому питання стало актуальним?

Сьогодні ВП ВС виступає судом апеляційної інстанції у справах щодо оскарження актів та дій, зокрема, Верховна Рада України, Президента, Вища рада правосуддя, Вища кваліфікаційна комісія суддів України, а також у спорах щодо конкурсів та оцінювання суддів.

У зв’язку з активізацією конкурсів та процедур кваліфікаційного оцінювання кількість таких справ істотно зросла. Це спричинило значне навантаження саме на суддів адміністративної юрисдикції у складі ВП ВС.

За словами Романа Бабія, нинішня модель призводить до дисбалансу: один суддя може підготувати кілька проєктів постанов на рік, тоді як інший — сотні.

Окремі думки як аргумент?

Додаткової гостроти дискусії надали окремі рішення ВП ВС у справах №990/171/25 та №990/62/24, де всі судді адміністративної юрисдикції підписали окремі думки, висловивши незгоду з постановами Великої Палати.

Фактично правову позицію формували судді інших юрисдикцій, що стало аргументом на користь можливості розподілу таких справ без урахування спеціалізації.

Водночас виникло принципове питання: чи може ВП ВС, діючи як суд апеляційної інстанції відповідно до статей 266 та 292 КАС України, відступати від раніше сформованих правових позицій?

Чи має апеляція право «відступати»?

Інститут відступу від правового висновку традиційно пов’язаний із функцією суду касаційної інстанції — як «суду права», що формує правозастосовну доктрину.

Процесуальний механізм, передбачений статтею 347 КАС України, передбачає спеціальну процедуру передачі справи до Великої Палати для вирішення питання відступу. Закон не містить положень, які прямо наділяли б ВП ВС повноваженням відступати від позиції, діючи саме як апеляційна інстанція.

Це породжує сумніви щодо меж повноважень суду у відповідному процесуальному статусі.

Європейські стандарти також акцентують на важливості «суду, встановленого законом». У рішенні у справі «Лео Занд проти Австрії» (заява №7360/76) Європейська комісія з прав людини наголосила: орган, який здійснює юрисдикцію поза межами, передбаченими законом, не може вважатися таким судом.

Баланс між навантаженням і якістю правосуддя

У професійному середовищі дедалі частіше лунає ще одна ідея — позбавлення Великої Палати функцій суду апеляційної інстанції у масових адміністративних спорах. Пропонується передати такі категорії справ до спеціалізованого апеляційного адміністративного суду з подальшим касаційним переглядом у КАС ВС.

Ключові питання залишаються відкритими:

• що важливіше — рівномірне навантаження чи збереження спеціалізації;
• чи може формування позиції суддями інших юрисдикцій свідчити про достатній рівень їх компетентності у складних адміністративних спорах;
• чи відповідає чинна модель вимогам «якості закону» та стандартам права на справедливий суд.

Дискусія навколо законопроєкту №3101 виходить далеко за межі технічного перерозподілу справ. Фактично йдеться про баланс між ефективністю судової системи та гарантіями професійності й передбачуваності правозастосування.