Відмова від військової служби з релігійних міркувань: свобода совісті чи ухилення?
/ 27 Вересня 17:39
3 хв читати
В умовах збройної агресії РФ, коли під загрозу поставлено життя, здоров`я, безпеку громадян і саме існування держави, існує нагальна потреба у належному комплектуванні Збройних Сил. Як відрізнити відмову особи від військової служби з релігійних міркувань від ухилення від виконання конституційного обовʼязку захисту Вітчизни?
Без альтернатив
Частинами 1, 2 статті 18 Міжнародного пакту про громадянські і політичні права кожній людині гарантовано право на свободу думки, совісті і релігії. Це право включає свободу мати чи приймати релігію або переконання на свій вибір і свободу сповідувати свою релігію та переконання як одноосібно, так і спільно з іншими, публічно чи приватно, у відправленні культу, виконанні релігійних та ритуальних обрядів та вчень. Ніхто не повинен зазнавати примусу, що принижує його свободу мати чи приймати релігію або переконання на свій вибір.
Статтею 9 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод передбачено право кожного на свободу думки, совісті та релігії. Це право включає свободу змінювати свою релігію або переконання, а також свободу сповідувати свою релігію або переконання під час богослужіння, навчання, виконання та дотримання релігійної практики і ритуальних обрядів як одноособово, так і спільно з іншими, як прилюдно, так і приватно. Свобода сповідувати свою релігію або переконання підлягає лише таким обмеженням, що встановлені законом і є необхідними в демократичному суспільстві в інтересах громадської безпеки, для охорони публічного порядку, здоровʼя чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб.
Європейський суд з прав людини неодноразово наголошував, що держава вправі встановлювати процедури для оцінки серйозності переконань людини і запобігати спробам зловживання можливістю звільнення з боку осіб, котрі у змозі нести військову службу (п. 54 рішення у справі «Папавасілакіс проти Греції», п. 63 рішення у справі «Дягілєв проти Росії»). Питання про те, чи підпадає відмова від проходження військової служби під дію положень ст. 9 Конвенції і якою мірою, має оцінюватися залежно від конкретних обставин кожної справи (п. 110 рішення у справі «Баятян проти Вірменії», п.74 рішення у справі «Мушфіг Маммадов та інші проти Азербайджану», п. 59 рішення у справі «Дягілєв проти Росії»).
Але українські суди сповідують позицію, що звільнення з військової служби за релігійними переконаннями не можливе. Так, 26 липня 2024 року Охтирський міськрайонний суд Сумської області виніс вирок у справі № 583/3259/24. Член Релігійного центру Свідків Єгови в Україні, який під час навчання в університеті проходив військову підготовку та отримав військову спеціальність, відмовився від отримання бойової повістки. Він пояснив це своїми релігійними переконаннями та повідомив, що готовий проходити альтернативну службу, яку йому не пропонували.
Суд зазначив, що жодні релігійні переконання не можуть бути підставою для ухилення громадянина України, визнаного придатним до військової служби, від мобілізації з метою виконання свого конституційного обов`язку із захисту територіальної цілісності та суверенітету держави від військової агресії з боку іноземної країни. Призов обвинуваченого на військову службу по мобілізації не означає автоматично, що він був зобов`язаний брати до рук зброю, адже з огляду на його релігійні переконання та конституційний обов`язок із захисту Вітчизни під час несення служби він міг бути задіяний у ремонті техніки, будівництві укріплень, вивезенні поранених, перевезенні вантажів та виконанні інших функцій, не пов`язаних із використанням зброї.
В іншій справі № 367/2323/23 Ірпінський міський суд Київської області 2 серпня 2024 року виніс обвинувальний вирок іншому свідку Єгови, який перебував у вірі останні чотири роки. Тут суд зробив висновок, що альтернативної служби під час воєнного стану українське законодавство не передбачає. Громадяни відбувають військову службу відповідно до закону, а під час мобілізації у період воєнного стану військова служба обовʼязкова для всіх без винятку військовозобовʼязаних незалежно від їх віросповідання.
Про мету поведінки
Водночас, в Україні є виправдувальні вироки. Так, особа, яка з 1998 року була присвяченим охрещеним служителем Релігійного об’єднання Свідків Єгови, мала за повісткою зʼявитися до ТЦК, але не зробила цього. Було розпочате кримінальне провадження.
Суд врахував, що релігійні мотиви існували задовго до запровадження особливого періоду та воєнного стану в Україні. При цьому священник висловлював готовність пройти альтернативну (невійськову) цивільну службу, яка не пов`язана з використанням зброї.
Тож він лише намагався реалізувати своє право на свободу совісті та віросповідання, та на гарантоване йому Конституцією України право на проходження альтернативної (невійськової) служби. У цьому зв’язку судом не встановлено, а державним обвинуваченням не доведено, що він мав умисел на ухилення від військової служби під час мобілізації в умовах воєнного стану. А зазначена обставина виключає законну підставу для притягнення обвинуваченого до кримінальної відповідальності, зважаючи на відсутність складу кримінального правопорушення, передбаченого ст. 336 КК, який із суб’єктивної сторони характеризується виключно прямим умислом.
Суд установив (вирок від 12.01.2024 у справі № 359/6608/23), що єдиною метою такої поведінки особи було віросповідання, яке не дає права на використання зброї, а також проходження військової служби, у тому числі в умовах воєнного стану та для захисту Батьківщини. Така позиція обвинуваченого є сталою та свідомою, і не має на меті уникнення мобілізації. А сама відмова від виконання військового обов’язку є проявом релігійних переконань.
Необхідність непереборного конфлікту
З порушених питань вже існує позиція Верховного Суду (постанова ККС від 02.05.2024 у справі № 344/12021/22), яку варто використовувати.
Чоловіка повідомили про обов`язок з`явитися на призовну дільницю, однак він відмовився від отримання повістки, пославшись на те, що військова служба суперечить його релігійним переконанням.
Переглядаючи вирок, високі судді наголосили на необхідності досягнення справедливого балансу між правом людини за статтею 9 Конвенції і статтею 35 Конституції України в аспекті можливості сумлінної відмови від військової служби та інтересами захисту суверенітету, територіальної цілісності України. Що вимагає забезпечення об`єктивної перевірки тверджень особи про несумісність її релігійних переконань з військовою службою і підтвердження доказами наявності відповідних релігійних переконань.
Це не означає, що можливість здійснення права на сумлінну відмову від військової служби обмежується членством у зареєстрованих релігійних організаціях, зміст віровчення яких передбачає безумовну неприпустимість такої служби, носіння та використання зброї. Дійсно, право на свободу віросповідання має як зовнішній, так і внутрішній аспекти, й обʼєднання з іншими людьми у релігійні організації як соціальні структури є лише однією з альтернативно можливих форм його зовнішнього вираження.
Проте, відмовляючись від служби у збройних силах з міркувань совісті, особа має продемонструвати наявність у неї глибоких, щирих та послідовних релігійних переконань певними даними, крім власних слів і тверджень близьких осіб (інформацією про публічні висловлювання у минулому такої світоглядної позиції, участь у суспільних рухах пацифістської спрямованості тощо).
Оцінивши докази, подані сторонами, суд першої інстанції дійшов правильного висновку про непідтвердження особою існування обставин, які давали б йому право на сумлінну відмову від військової служби. Зокрема, на підставі показань самого засудженого, свідків і документів, одержаних органом досудового розслідування, суд установив, що обвинувачений не був на час вчинення дій, поставлених йому за провину, і не є станом на зараз членом жодної з релігійних організацій.
Крім того, засуджений на початку 2000-х проходив строкову військову службу, під час якої, за його ж словами, навернувся до християнської віри і прийняв рішення ніколи не брати до рук зброю. Але з цього слідувало, що сформовані переконання про безумовну неприйнятність використання зброї і військової служби не перешкоджали йому продовжувати таку службу ще 5 місяців.
За таких обставин існування непереборного конфлікту між релігійними переконаннями та обов`язком захисту Вітчизни, незалежності і територіальної цілісності України доведено не було.
Можливість невійськової служби
Також ККС звернув увагу на те, що право на альтернативну службу згідно зі ст. 2 Закону «Про альтернативну (невійськову) службу» мають громадяни, якщо виконання військового обов`язку суперечить їхнім релігійним переконанням і ці громадяни належать до діючих згідно із законодавством України релігійних організацій, віровчення яких не допускає користування зброєю.
Отже, положення спеціального нормативно-правового акта повʼязують право на альтернативну службу лише з участю у діючих в установленому законом порядку релігійних організаціях, зміст віровчення яких несумісний з виконанням військового обовʼязку. Положення Закону не наділяють таким правом осіб, що не належать до релігійних організацій, навіть незалежно від наявності чи відсутності у державі особливого правового режиму. Водночас норми Закону щодо обмеження права на проходження альтернативної служби в умовах воєнного чи надзвичайного стану із зазначенням строку дії цих обмежень поширюються лише на осіб, що входять до складу згаданих вище об`єднань громадян.
Відтак відмова у проходженні невійськової служби особам, що не належать до релігійних організацій, не є обмеженням права на таку службу, яке в умовах воєнного стану потребувало би прийняття окремого нормативно-правового акта, оскільки Закон взагалі не наділяє цих осіб правом на виконання військового обовʼязку в альтернативний спосіб.
Окрім цього, альтернативна служба запроваджується замість проходження строкової військової служби, на яку призивають громадян, зазначених у ст. 15 Закону «Про військовий обов`язок та військову службу», віком 18 – 25 років. Можливості заміни в означений спосіб військової служби за призовом під час мобілізації на особливий період не передбачено.
Без автора
