Визнання особи безвісно відсутньою: особливості судової практики

З початком повномасштабного російського вторгнення трагічні наслідки війни суттєво змінили як кількість, так і характер справ, що надходять до судів. Зросла й кількість справ щодо визнання фізичної особи безвісно відсутньою.

Про це розповіла суддя Великої Палати Верховного Суду Ольга Ступак та нагадала про спеціальну процедуру – встановлення факту смерті на тимчасово окупованих територіях (ст. 317 ЦПК).

Відтоді перед громадянами й судами постало питання: коли слід звертатися за цією спеціальною процедурою, а коли – із заявою про оголошення фізичної особи померлою?

Ця дилема довго лишалася непомітною, доки відповідні справи не дійшли до Верховного Суду. Сьогодні практика є однозначною: якщо є беззаперечні докази смерті, зокрема медичне свідоцтво або актовий запис про смерть, складений на ТОТ, суди України можуть встановити факт смерті завдяки застосуванню «намібійських винятків».

Є відмінність між визнанням фізичної особи безвісно відсутньою судом відповідно до ст. 43 ЦК України та набуттям особою статусу такої, що зникла безвісти за особливих обставин, в адміністративному порядку згідно із Законом України «Про правовий статус осіб, зниклих безвісти за особливих обставин».

Станом на лютий 2026 року Єдиний реєстр осіб, зниклих безвісти за особливих обставин, налічує понад 90 тис. записів. Збільшення кількості записів безпосередньо пов’язане з триваючими воєнними діями та їхніми наслідками для цивільного населення і військовослужбовців.

Ст. 306 ЦПК України висуває конкретні вимоги до змісту заяви про визнання особи безвісно відсутньою. Зокрема, заява обов’язково повинна містити опис обставин зникнення. Простого твердження про те, що близька людина зникла і рік про неї нічого невідомо, – недостатньо. Лише посилання на правову норму також не відповідає вимогам закону.

Так, у постанові від 17 вересня 2025 року у справі № 756/6461/24 КЦС ВС зазначив, що коли заява про визнання особи зниклої безвісти викладена незрозуміло щодо обставин та мети, із посиланням на норму про визнання особи безвісно відсутньою, суд першої інстанції має процесуальне право залишити заяву без руху для уточнення заявлених вимог.

А в постанові КЦС ВС від 16 квітня 2025 року у справі № 756/7364/24 зроблено висновок, що  відсутність у заяві про визнання особи безвісно відсутньою мети, для якої необхідно визнати особу безвісно відсутньою, не є підставою для закриття провадження у справі за ст. 306 ЦПК України. У такому випадку суд має залишити заяву без руху для усунення недоліків. Якщо заявник зазначає мету в заяві чи апеляційній скарзі, суд повинен розглянути справу по суті та перевірити обґрунтованість цієї мети.

Доповідачка вказала, що метою визнання фізичної особи безвісно відсутньою, як правило, є встановлення опіки над майном такої особи у випадках, коли забезпечити догляд за ним та покривати витрати на утримання в інший спосіб неможливо.

Вона звернула увагу на постанову КЦС ВС від 20 березня 2024 року у справі № 523/2001/19. У ній зроблено висновок, що визнання фізичної особи безвісно відсутньою потребує встановлення 4-х обов’язкових умов:

• відсутність відомостей про перебування особи в місці постійного проживання;
• відсутність відомостей про дійсне місце перебування особи та неможливість їх отримання;
• сплив річного строку з дня одержання останніх відомостей про місце перебування;
• наявність правової зацікавленості заявника.

Крім того, в цій постанові колегія суддів КЦС ВС зазначила про те, що суд зобов’язаний вжити всіх можливих заходів для встановлення місця перебування такої особи. При визнанні особи безвісно відсутньою застосовується презумпція, що особа є живою, однак встановити її місцезнаходження в цей час неможливо.

Розгляд справи про визнання фізичної особи безвісно відсутньою проводиться судом у складі 1 судді і 2 присяжних. Розгляд такої категорії справ одноособово суддею свідчить про вирішення справи неповноважним складом суду, що є порушенням вимог процесуального закону. Про це зазначив КЦС ВС у постанові від 9 квітня 2025 року у справі № 710/1160/24.