Як співвідноситься військовий обов’язок та право на свободу релігії

Про те, як співвідноситься військовий обов’язок та право на свободу релігії розповіла докладно під час вебінару, що відбувся у Вищій школі адвокатури НААУ, Катерина Котельва, суддя Галицького районного суду м. Львова, викладач Національної школи суддів України.

На початку заходу лектор зауважила, що за ухилення від призову на військову службу під час мобілізації, на особливий період, на військову службу за призовом осіб із числа резервістів в особливий період, статтею 336 КК передбачена кримінальна відповідальність.

Однак на сьогодні трапляються випадки, коли особа відмовляється від мобілізації через свої релігійні переконання, і ця ситуація підпадає під дію статті 9 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод (свобода думки, совісті і релігії).

Стаття 9 Конвенції гарантує кожному право на свободу думки, совісті та релігії. Це право складається з двох елементів:

1) право мати свої переконання — воно є абсолютним і не може бути обмежено;

2) право сповідувати своє вірування — воно не є абсолютним.

Обмеження права на свободу сповідувати свою релігію можливе й буде правомірним, якщо:

1. Таке обмеження встановлено законом;
2. Має легітимну мету;
3. Втручання у свободу є пропорційним, тобто необхідним у демократичному суспільстві.

Гарантії статті 9 застосовуються до відмови від військової служби, якщо вона є наслідком тяжкого і непереборного конфлікту між обов’язком служити у армії і совістю особи або її щирими і глибокими переконаннями як релігійного, так і іншого характеру. Питання чи підпадає відмова від військової служби під ст. 9 залежить від конкретних обставин кожної справи.

З’ясуванню підлягають такі обставини:

• Чи є переконання щирими?
• Чи забороняє релігія людини використання зброї?

Щирість переконань державними органами зазвичай не ставиться під сумнів. Це загальне правило, але з нього є винятки. Вони стосуються ситуацій, коли особа в результаті стверджуваних релігійних поглядів отримує для себе певні переваги або привілеї.

Перелік релігійних організацій, віровчення яких не допускає користування зброєю, можна знайти в постанові Кабінету Міністрів України від 10 листопада 1999 року № 2066 «Про затвердження нормативно-правових актів щодо застосування Закону України «Про альтернативну (невійськову) службу». До них відносяться:

• Адвентисти-реформісти;
• Адвентисти сьомого дня;
• Євангельські християни;
• Євангельські християни-баптисти;
• Покутники;
• Свідки Єгови;
• Товариство Свідомості Крішни;
• Харизматичні християнські церкви;
• Християни віри євангельської;
• Християни євангельської віри.

Частина 4 статті 35 Конституції України передбачає, що ніхто не може бути увільнений від своїх обов’язків перед державою або відмовитися від виконання законів за мотивами релігійних переконань. У разі якщо виконання військового обов’язку суперечить релігійним переконанням громадянина, виконання цього обов’язку має бути замінене альтернативною (невійськовою) службою.

Виникає таке питання: чи застосовується Закон України «Про альтернативну (невійськову) службу» під час війни?

Як зазначила Катерина Котельва, у спільноті правників наявні публічні висловлювання, які зводяться до висновку про те, що Закон України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію» не передбачає альтернативну службу, отже, жодних винятків для вірян під час війни бути не може. Однак підтримати такий безальтернативний підхід не можна.

Частина 2 статті 1 Закону України «Про альтернативну (невійськову) службу» передбачає, що в умовах воєнного або надзвичайного стану можуть встановлюватися окремі обмеження права громадян на проходження альтернативної служби із зазначенням строку дії цих обмежень.

Відповідно до указу Президента України «Про введення воєнного стану» тимчасово, на період дії правового режиму воєнного стану, можуть обмежуватися конституційні права і свободи людини й громадянина, передбачені статтями 30–34, 38, 39, 41–44, 53 Конституції України.

Водночас конкретні обмеження щодо проходження альтернативної служби державою наразі не встановлені, строк дії обмежень не визначений, законодавчі акти з цього приводу не прийняті, а тому висновок про незастосування положень про альтернативну службу під час війни є передчасним.

Європейський суд з прав людини висловлювався щодо права на свободу релігії в контексті відмови від військової служби. У таких справах, як «Баятан проти Арменії», «Феті Демітраш проти Туреччини» ЄСПЛ аналізував ситуації притягнення до кримінальної відповідальності за ухилення від військової служби осіб, які відмовлялися виконувати військовий обов’язок через релігійні переконання, і встановив порушення державою статті 9 Конвенції. Усі справи цієї категорії, які розглядав ЄСПЛ, стосувалися свідків Єгови.

В огляді національної судової практики лектор привернула увагу учасників на Постанову ККС ВС від 25 травня 2023 року у справі № 344/7666/22. За обставинами справи, Суд першої інстанції дійшов до помилкового висновку про можливість здійснити судовий розгляд в спрощеному порядку ст. 349 ч. 3 КПК України без з’ясування обставин події. Відсутнє обґрунтування висновку про те, що особа не має права на проходження альтернативної служби, хоча він вважав, що має таке право у зв’язку із своїми релігійними переконаннями. Відповідно до Положення про порядок проходження альтернативної (невійськової) служби затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 10 листопада 1999 року № 2066, підставою для відмови громадянину в направленні на альтернативну службу або звільненні від призову на військові збори є:

• несвоєчасне подання заяви про направлення на альтернативну службу або звільнення від призову;
• відсутність підтвердження істинності релігійних переконань;
• неявка громадянина без поважних причин до відповідного структурного підрозділу місцевої держадміністрації.