ЄСПЛ-2025: Україна в дзеркалі Конвенції

Річний звіт Європейського суду з прав людини за 2025 рік зафіксував те, що юридична спільнота давно підозрювала, але воліла не формулювати надто відверто: Україна очолила список держав — учасниць Конвенції за кількістю встановлених порушень. Про це, зокрема, пише моніторингова місія IAC ISHR. Із 164 рішень, ухвалених Судом у справах проти України, у 160 випадках виявлено порушення Конвенції. Лише чотири рішення виявилися «чистими».

Само по собі лідерство за абсолютними показниками ще не є вироком. Але у цьому випадку важлива не кількість, а коефіцієнт: 160 порушень із 164 рішень — це 97,6%. Така майже повна кореляція між ухваленими рішеннями й встановленими порушеннями означає не статистичний масив претензій, а відтворювану модель функціонування судової системи. Страсбург у цьому контексті виступає не апеляційною інстанцією для виняткових випадків, а регулярним корректором системних дефектів.

Три статті — один діагноз

Структура виявлених порушень промовиста. Стаття 3 Конвенції (заборона катувань і нелюдського поводження) — 42 порушення. Стаття 5 (право на свободу та особисту недоторканність) — 68. Стаття 6 (право на справедливий суд) — 92 порушення, більше половини від загального числа.

Ця тріада — не випадкова. Вона охоплює саме ті гарантії, які відрізняють правову державу від адміністративного апарату, що використовує процесуальну форму як декорацію. Заборона нелюдського поводження захищає гідність людини від держави як фізичної сили. Право на свободу — від держави як інституту тримання під вартою. Право на справедливий суд — від держави як системи прийняття владних рішень. Коли всі три гарантії порушуються системно, це означає, що проблема не в окремих суддях чи слідчих, а в архітектурі правосуддя.

Механіка порушень: від процедури до вироку

Результати національного моніторингу, здійсненого місією IAC ISHR протягом 2025 року, дозволяють побачити не лише наслідок — рішення Страсбургу — але й процес, через який цей наслідок виникає.

За зафіксованими даними, ознаки поводження, що принижує гідність у розумінні статті 3, були присутні у 13% судових засідань, охоплених моніторингом. Автоматичне продовження запобіжного заходу без індивідуальної оцінки ризиків — явне порушення статті 5 — фіксувалося у кожному п’ятому засіданні (21%). Порушення ж стандартів справедливого суду за статтею 6 формують найщільніший кластер: порушення принципу рівності сторін — у 31% засідань, включення сумнівних доказів — у 24%, порушення принципу безсторонності — у 11%.

Ці цифри варто читати в сукупності. Коли у третини засідань порушується рівність сторін, а у чверті — стандарти допустимості доказів, то це вже не процесуальні помилки, які можна виправити апеляцією. Це сформована практика, яка відтворює себе незалежно від конкретного складу суду й регіону.

Стаття 6: анатомія найпоширенішого порушення

Особливої уваги заслуговує внутрішня структура порушень статті 6. Із 92 зафіксованих Судом порушень 68 стосувалися права на справедливий суд як такого, 4 — тривалості судового процесу. Категорія non-enforcement — невиконання судових рішень — у 2025 році порушень щодо України не зафіксувала, що само по собі є помітним, хоч і частковим позитивом.

Класифікація IAC ISHR деталізує цю картину. До порушень, пов’язаних із правом на справедливий суд, місія відносить: порушення принципу рівності сторін, включення недопустимих доказів, порушення безсторонності, порушення принципу правової визначеності, перекладення тягаря доказування на захист, блокування участі обвинувачених і свідків, тиск на суд, обмеження доступу до правосуддя. Це не теоретичний перелік — кожна з цих категорій підкріплена задокументованими процесуальними прецедентами з національної практики.

Збіг цієї внутрішньої типології з класифікацією ЄСПЛ є принциповим. Він означає, що національний моніторинг фіксує саме ті вразливості, які в підсумку трансформуються у страсбурзькі рішення проти України. Це замкнений цикл, розімкнути який можна лише на рівні щоденної процесуальної практики, а не декларативних реформ.

Глобальний контекст і питома вага України

У 2025 році Суд ухвалив 914 рішень щодо всіх держав — учасниць Конвенції. Стаття 6 стала найбільш порушуваною в масштабах усієї системи: 428 випадків. Стаття 5 — 281 порушення, стаття 3 — 188. Таким чином, Україна несе відповідальність приблизно за 21% усіх виявлених порушень статті 6, близько 24% порушень статті 5 і 22% порушень статті 3. За умови, що Україна є однією з 46 держав-учасниць, така концентрація не потребує коментарів.

Що це означає для практики

Статистика ЄСПЛ — не академічна абстракція. Кожне рішення проти України — це витрата з державного бюджету у вигляді справедливої сатисфакції, і водночас — сигнал про деформацію конкретного механізму правосуддя. Повторюваність цих сигналів у 2025 році дозволяє зробити кілька практичних висновків.

По-перше, стандарти ЄСПЛ щодо статей 3, 5 і 6 мають бути не факультативним знанням захисника, а базовим інструментом аргументації — як у клопотаннях, так і в апеляційних скаргах. Посилання на практику Суду у національному процесі — не екзотика, а процесуальна необхідність.

По-друге, автоматичне продовження запобіжного заходу — одна з найочевидніших точок ризику. Відповідно до усталеної практики ЄСПЛ (зокрема, Witold Litwa проти Польщі та лінія рішень щодо України), тривале тримання під вартою без індивідуальної оцінки ризиків є самостійним порушенням статті 5. Захисники мають методично це фіксувати і оскаржувати.

По-третє, документування порушень у режимі реального часу — ведення детальних протоколів судових засідань, фіксація відмов у задоволенні клопотань, збереження доказів процесуальних відхилень — формує ту доказову базу, яка в перспективі дозволяє ефективно звернутися до Страсбургу.

Тенденція, яку зафіксував ЄСПЛ у 2025 році, є невтішною. Але вона має одну принципову властивість: якщо порушення відтворюється — воно структуроване. Якщо воно структуроване — його можна ідентифікувати. А отже, і змінити. Питання лише в тому, чи є в юридичної спільноти для цього достатньо послідовності й інституційної волі.