ЗАСТОСУВАННЯ ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ ПОЗОВУ ШЛЯХОМ ЗУПИНЕННЯ ПРОДАЖУ АРЕШТОВАНОГО МАЙНА

Інститут забезпечення позову є однією з гарантій захисту прав, свобод та законних інтересів юридичних та фізичних осіб – позивачів в цивільному процесі. Такий механізм покликаний забезпечити реальне та неухильне виконання судового рішення, прийнятого у справі.

За правовою позицією, викладеною у рішенні Конституційного Суду України від 31 травня 2011 року № 4-рп/2011, з метою гарантування виконання рішення суду в разі задоволення позовних вимог у процесуальних законах України передбачено інститут забезпечення позову. Цей інститут є елементом права на судовий захист і спрямований на те, щоб не допустити незворотності певних наслідків відповідних дій щодо відновлення порушеного права. Він віднесений до механізму захисту прав і свобод людини, зокрема в судовому порядку, і є гарантією їх захисту та відновлення, а отже, елементом правосуддя.

Забезпечення позову стосується всіх стадій судового провадження (підготовка, призначення, розгляд справи) і є складовою комплексу заходів, спрямованих на охорону публічно-правового та матеріально-правового інтересу в судочинстві, а також однією з гарантій реального виконання можливого позитивного для особи рішення, оскільки забезпечення позову спрямоване на недопущення ситуацій, коли невжиття таких заходів може істотно ускладнити чи унеможливити виконання рішення суду.

Крім того, Конституція України в якості однієї з основних засад судочинства визначила рівність усіх учасників судового процесу перед законом і судом (ст. 129). Необхідність слідування цьому конституційному принципу унеможливлює внесення змін до процесуального законодавства, якими окремим учасникам судового процесу надавались би певні преференції.

Однак на практиці прослідковується ситуація, коли на законодавчому рівні окремим суб’єктам надаються певні процесуальні преференції, і головне, щоб це не перетворилося на закономірність.

Регламентації інституту забезпечення позову у цивільному процесуальному праві присвячено статті 151-155 ЦПК України, однак легальної дефініції даного інституту законодавець не надає ані в наведеному кодифікованому акті, ані в інших актах законодавства.

Разом із тим, відповідно до Постанови Пленуму ВСУ від 22 грудня 2006 року № 9 «Про практику застосування судами цивільного процесуального законодавства при розгляді заяв про забезпечення позову» під забезпеченням позову слід розуміти сукупність процесуальних дій, які гарантують виконання рішення  суду в разі задоволення позовних вимог.

У статтях 149, 150 ЦПК України зазначені положення щодо порядку вирішення питання про забезпечення позову і способи забезпечення позову.

Відповідно до частин першої та другої статті 149 ЦПК України суд за заявою учасника справи має право вжити заходів забезпечення позову, передбачених статтею 150 ЦПК України.

Заходи забезпечення мають бути вжиті лише в межах позовних вимог, бути адекватними та співмірними з позовними вимогами.

Співмірність передбачає співвідношення негативних наслідків від вжиття заходів забезпечення позову з тими негативними наслідками, які можуть настати в результаті невжиття цих заходів, з урахуванням відповідності права чи законного інтересу, за захистом яких заявник звертається до суду, майнових наслідків заборони відповідачу здійснювати певні дії.

Адекватність заходу до забезпечення позову, що застосовується судом, визначається його відповідністю вимогам, на забезпечення яких він вживається. Оцінка такої відповідності здійснюється судом, зокрема з урахуванням співвідношення права (інтересу), про захист яких просить заявник, з правовими наслідками заборони відповідачеві вчиняти певні дії

Варто зауважити, що співмірність передбачає співвідношення судом негативних наслідків від вжиття заходів до забезпечення позову з тими негативними наслідками, які можуть настати в результаті невжиття цих заходів, з урахуванням відповідності права чи законного інтересу, за захистом яких заявник звертається до суду, вартості майна, на яке він заявляє клопотання накласти арешт, чи майнових наслідків заборони відповідачу здійснювати певні дії.

Розповідаючи про доведення збитків, згадаємо три стандарти в цивільному та господарському процесах: понижений, симетричний та підвищений.

Вирішуючи питання щодо вжиття заходів забезпечення позову, слід звернути увагу саме на понижений стандарт, який ще називають «prima facie переконливості» (prima facie – на перший погляд).

Цей стандарт потрібен, коли суд має встановити фактичні підстави для забезпечення позову. Наприклад, є справи з позовними вимогами немайнового характеру.

Чому понижений стандарт? Суду має бути очевидно, що помилкове незастосування заходу забезпечення призведе до більших ризиків і витрат, ніж задоволення заяви. Ризик помилкового арешту майна, як правило, завдає відповідачу меншу шкоду, ніж позивачу, якщо відповідач відчужить спірне майно.

Переконливість доказів «prima facie» означає: існують розумні підозри вважати, що факт скоріше має місце. Таким фактом є і порушення, і завдання шкоди, якщо позивач просить заборонити такі дії.

Ще одна ситуація, коли використовують понижений стандарт, – асиметрія сторін у доступі до доказів. Якщо у сторони, на якій тягар доведення, апріорі не може бути доказів на підтвердження обставин порушення (бо вони у протилежної сторони), справедливіше виходити з того, що такі обставини доведені.

У постанові Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 15 липня 2020 року у справі № 909/835/18 зазначено: «..повинен бути наявним зв’язок між конкретним заходом забезпечення позову і предметом позовної вимоги. Обранням належного, відповідно до предмета спору, заходу до забезпечення позову дотримується принцип співвіднесення виду заходу до забезпечення позову із заявленими позивачем вимогами, чим врешті досягаються: збалансованість інтересів сторін та інших учасників судового процесу під час вирішення спору, наслідок ефективний захист або поновлення порушених чи оспорюваних прав або інтересів позивача без порушення або безпідставного обмеження при цьому прав та охоронюваних інтересів інших учасників провадження у справі або осіб, що не є учасниками цього судового процесу».

15 січня 2020 року статтю 150 ЦПК України було доповнено частиною одинадцятою згідно із Законом України № 460-IX такого змісту: не допускається вжиття заходів забезпечення позову, які полягають в (або мають наслідком) припиненні, відкладенні, зупиненні чи іншому втручанні у проведення конкурсу, аукціону, торгів, тендера чи інших публічних конкурсних процедур, що проводяться від імені держави (державного органу), територіальної громади (органу місцевого самоврядування) або за участю призначеного державним органом суб’єкта у складі комісії, що проводить конкурс, аукціон, торги, тендер чи іншу публічну конкурсну процедуру.

Зупинити торги в межах існуючих судових справ за віндикаційними позовами неволодіючого власника, попри те, що у таких справах було накладено арешти та встановлено заборони на вчинення будь-яких реєстраційних дій, станом на весну 2020 року деякі правники вважають, що стало неможливим, через внесені зміни до ЦПК України.

Однак, законодавець прямо передбачив можливість забезпечення позову шляхом зупиненням продажу арештованого майна у разі подання позову про визнання права власності на це майно і про зняття з нього арешту.

У пункті 5 частини першої статті 150 ЦПК України визначено, що позов забезпечується зупиненням продажу арештованого майна, якщо подано позов про визнання права власності на це майно і про зняття з нього арешту. Дія пункту 5 частини першої статті 150 ЦПК України направлена на те, щоб запобігти відчуженню майна у порядку виконання судового рішення, яке належить не боржнику, а іншій особі, що є цілком логічно.

Відповідно до частини першої статті 59 Закону України «Про виконавче провадження» особа, яка вважає, що майно, на яке накладено арешт, належить їй, а не боржникові, може звернутися до суду з позовом про визнання права власності на це майно і про зняття з нього арешту.

05 грудня 2022 року Верховний Суд у складі Об’єднаної Палати Касаційного цивільного суду в рамках справи № 757/22558/20, провадження № 61-158сво21 (ЄДРСРУ № 107994355), досліджував питання щодо застосування заходів забезпечення позову шляхом зупинення продажу арештованого майна.

Зупинення продажу арештованого майна, якщо подано позов про визнання права власності на це майно і про зняття з нього арешту, є спеціальним способом забезпечення позову, який застосовується лише у справах за позовом про визнання права власності на це майно.

Саме для такого випадку законодавець передбачив можливість забезпечення позову шляхом зупиненням продажу арештованого майна. Дія наведеної норми процесуального права насамперед направлена на те, щоб запобігти відчуженню майна у порядку виконання судового рішення, яке належить не боржнику, а іншій особі.

Що стосується зупинення торгів для продажу майна як заходу забезпечення позову, то в пп. 2, 3 розд. ХІ Порядку реалізації арештованого майна, затвердженого наказом Міністерства юстиції від 29 вересня 2016 року № 2831/5, передбачено, що підставою для зупинення електронних торгів (торгів за фіксованою ціною) в цілому або за окремим лотом є:

• рішення суду щодо зупинення реалізації арештованого майна;
• зупинення вчинення виконавчих дій у випадках, визначених Законом «Про виконавче провадження»;
• відкладення проведення виконавчих дій;
• наявність технічних підстав, що унеможливлюють роботу системи, виключно на період відновлення її працездатності.

За наявності підстав, визначених у п.2 цього ж розділу, організатор негайно зупиняє електронні торги (торги за фіксованою ціною) у цілому або за окремим лотом, про що складається акт із фіксацією підстави та рішення про їх зупинення. З моменту зупинення електронних торгів (торгів за фіксованою ціною) у цілому або за окремим лотом строки електронних торгів автоматично зупиняються.

Зупинення продажу арештованого майна, якщо подано позов про визнання права власності на це майно і про зняття з нього арешту, є спеціальним способом забезпечення позову, який застосовується лише у справах за позовом про визнання права власності на це майно.

Розглядаючи заяву про забезпечення позову, суд (суддя) з урахуванням доказів, наданих стороною для підтвердження своїх вимог, має пересвідчитися, що між сторонами дійсно виник спір, існує реальна загроза невиконання чи ускладнення виконання можливого рішення суду про задоволення позовних вимог, з’ясувати обсяг позовних вимог, дані про особу відповідача, а також сумірність виду забезпечення, який просить застосувати особа, котра звернулася з таким клопотанням, заявленим позовним вимогам.

Разом з тим, судова практика свідчить, що в межах розгляду такої заяви суди не повинні вникати в саму суть спору.

Так, із контексту ухвал суду першої інстанції може випливати, що він незаконно та необґрунтовано відмовив у задоволенні такої заяви на основі передчасних висновків про відсутність спору, відсутність порушень у діях відповідача (-ів) та/або недостатність доказів на підтвердження таких порушень.

Заходи забезпечення позову застосовуються для того, щоб гарантувати виконання можливого рішення суду. І вони повинні застосовуватися лише в разі необхідності. Адже безпідставне звернення до таких дій може спричинити порушення прав і законних інтересів інших осіб чи учасників процесу.

Таким чином, правильно сформульовані перед судом підстави для вжиття заходів забезпечення позову уможливлять збереження майна боржника, переданого на примусову реалізацію.

Зазначений спосіб забезпечення позову не зупиняє виконання судового рішення у іншій справі, а лише зупиняє продаж певного (спірного) майна, яке є предметом спору в іншій справі, а не всього майна боржника.

Більше того, зазначений вид забезпечення позову є ефективним і унеможливлює відкриття нових судових проваджень щодо оспорювання результатів торгів у разі, якщо позов про визнання права власності на спірне майно буде задоволено.

Інститут забезпечення позову – досить дискусійне питання судової практики, оскільки є важливим елементом судового захисту за умови добросовісної процесуальної поведінки учасників судового процесу.

З іншого боку, це велике поле для зловживань. Арбітром, який повинен чітко це розмежовувати, виступає суд. Правила гри встановлені законодавцем, всі учасники повинні їх дотримуватись, допоки Конституційний Суд України чи законодавець не вирішать питання інакше.