Наразі вкрай важливими питаннями у адміністративному судочинстві є: зупинення провадження у справі у зв’язку із перебуванням сторони в складі Збройних Сил України (п. 5 ч. 1 ст. 236 КАС України); належне повідомлення сторін про розгляд справи, вручення судового рішення; дотримання строків звернення до суду, строків на апеляцйне/касаційне оскарження.
Про це розповів суддя Верховного Суду Андрій Жук під час ІХ Національного судового форуму «Актуальні питання з розгляду спорів, пов’язаних із захистом прав фізичних осіб в умовах воєнного стану в Україні».
У відповідності до п. 5 ч. 1 ст. 236 КАС України суд зупиняє провадження у справі в разі перебування сторони або третьої особи, яка заявляє самостійні вимоги щодо предмета спору, у складі Збройних Сил України або інших утворених відповідно до закону військових формувань, що переведені на воєнний стан або залучені до проведення антитерористичної операції, – до припинення перебування сторони або третьої особи, яка заявляє самостійні вимоги щодо предмета спору, у складі ЗСУ.
При цьому суддя звернув увагу на Постанову КАС ВС у справі №380/7845/21 від 27.02.2023.
«Наведене правове регулювання дозволяє дійти висновку, що норма пункту 5 частини першої статті 236 КАС України може бути застосована судами при вирішенні питання про зупинення провадження у справі лише у разі перебування фізичної особи, яка є стороною чи третьою особою, яка заявляє самостійні вимоги щодо предмета спору, у складі Збройних Сил України або інших утворених відповідно до закону військових формувань, що переведені на воєнний стан або залучені до проведення антитерористичної операції, до припинення перебування такої фізичної особи у складі Збройних Сил України або інших утворених відповідно до закону військових формувань, що переведені на воєнний стан або залучені до проведення антитерористичної операції.
При цьому на органи військового управління, з’єднання, військові частини, вищі військові навчальні заклади, військові навчальні підрозділи закладів вищої освіти, установи та організації, які входять до організаційної структури Збройних Сил України, норма пункту 5 частини першої статті 236 КАС України не поширюється», – зазначив суддя.
Ще одним важливим питанням є належне повідомлення сторін – як про розгляд справи, так і про вручення судового рішення в умовах воєнного стану та неналежного фінансування судової влади, зокрема щодо відправлення поштової кореспонденції.
У цьому аспекті Андрій Жук звернув увагу на ухвалу КАС ВС від 17 листопада 2022 року у справі № 560/5541/20, направленій на розгляд Великої Палати ВС. Ключове правове питання у справі – застосування ст. 251 КАС України щодо дотримання судом порядку вручення судових рішень і правові наслідки їх надсилання у спосіб, не передбачений законодавством.
«Правовий висновок зводиться до того, що належним способом вручення судового рішення може вважатися лише його надсилання рекомендованим листом. Не телефоном, не електронною поштою поза «Електронним кабінетом» Єдиної судової інформаційно-телекомунікаційної системи, не службами для обміну миттєвими повідомленнями (мессенджерами). Відтак є практична потреба у розв’язані цієї проблеми шляхом розширеного тлумачення статті 251 КАС України з урахуванням реальної ситуації, в якій опинилися суди через неналежне фінансування», – підкреслив пан Жук.
За словами судді, неналежне, вкрай обмежене фінансування діяльності судів безпосередньо впливає на організацію їх роботи і здатність виконувати процесуальні норми, що потребують відповідного матеріального забезпечення: електроенергії, інтернету, паперу, конвертів, марок, поштових витрат. Без такого забезпечення виконати деякі вимоги процесуальних кодексів суди просто не можуть.
«Правильне загалом твердження про те, що суди повинні неухильно дотримуватися норм процесуального права, з урахуванням відсутності фінансування не відповідає на ключове питання – як. Як має діяти суддя, який протягом тривалого часу об’єктивно через незалежні від нього обставини позбавлений можливості виконати вимоги процесуального закону через відсутність фінансування, зокрема, як направити стороні копію ухвали рекомендованим листом з повідомлення про вручення, як це передбачено у статті 251 КАС України? Направити, коли з’явиться фінансування, за кошти сторін, за власні кошти судді чи використовувати інші способи комунікації, не передбачені статтею 251 КАС України?
Кожен із запропонованих варіантів у тій чи іншій мірі не відповідає закону, а законний варіант є неможливим. Отож, судам, для того щоб здійснювати правосуддя, доводиться обирати такий спосіб дій, який призводить до найменших негативних наслідків», – констатував суддя.
Андрій Жук впевнений: застосовуючи процесуальний закон і формуючи відповідну практику, видається важливим враховувати реальні обставини, в яких працюють суди, і тлумачити його у світлі забезпечення гарантій на доступ до суду та його безперервної роботи. Лише такий підхід забезпечить практичну відповідь на реальні проблеми та виклики сучасності.
Ключовим для оцінки правомірності цих дій суду має бути не спосіб їх вчинення (надсилання чи не надсилання рекомендованого листа), а їх здатність забезпечити досягнення мети – інформування особи про судове рішення. Якщо особа знає або не може не знати про судове рішення, саме лише ненадсилання їй тексту рішення рекомендованим листом є формальним порушенням і не повинно мати правового значення, адже правову мету досягнуто.
«За формального підходу, ненадсилання особі судового рішення рекомендованим листом, як це передбачено статтею 251 КАС України, свідчить про те, що його не вручено. Однак на практиці навіть дотримання такого порядку не гарантує, що особа знає про судове рішення. Навіть якщо хтось розписався про отримання листа, то невідомо, чи це був особисто учасник справи, чи відкрито листа, чи прочитано судове рішення. Закон лише виходить з презумпції, що учасник справи повинен дізнатися, не може не знати про текст судового рішення, надісланий йому поштою рекомендованим листом. Тобто, діє презумпція обізнаності. Цю ж презумпцію обізнаності слід застосовувати і до випадків інформування учасника справи про судове рішення альтернативними способами повідомлення. Тим більше, така презумпція вже застосовується під час вручення повісток», – зазначив доповідач.
При цьому суддя навів Ухвалу ВП ВС від 07.12.2022. В ній Велика Палата звертає увагу, що в межах фактичних передумов розгляду касаційної скарги в цій справі касаційний суд може сам визначити, чи обраний апеляційним судом спосіб повідомлення касатора про рух справи справді порушив чи обмежив його право на апеляційний перегляд. Зокрема, може відповісти і вирішити, чи за умови, коли апелянт беззаперечно (достеменно) знав про ухвалу суду про залишення апеляційної скарги без руху, про її зміст та обов’язок прореагувати на вимоги суду і відтак міг виконати ці вимоги, але свідомо цього не робив, оскільки очікував на формальне отримання копії ухвали поштою рекомендованим листом, зазнав обмеження на доступ до апеляційного перегляду справи тільки тому, що отримав судове повідомлення про рух справи, яке було надіслане з використанням альтернативних засобів комунікації.
У Постанові КАС ВС від 01.02.2023 говориться, що на час прийняття оскаржуваної ухвали суд апеляційної інстанції достовірно не пересвідчився в отриманні ухвали про залишення апеляційної скарги без руху скаржником.
Застосування наслідків, встановлених положеннями пункту 1 частини 4 статті 169 КАС України, можливе лише за умов беззаперечного встановлення та з’ясування судом дня вручення ухвали про залишення апеляційної скарги без руху, яке є визначальним для обчислення строку встановленого судом для усунення відповідних недоліків.
У зв’язку з викладеним, колегія суддів вважає, що ухвала апеляційного суду про повернення апеляційної скарги підлягає скасуванню, оскільки судом апеляційної інстанції порушено порядок направлення копії судового рішення у справі та відповідно передчасно застосовано наслідки, визначені частиною 2 статті 298 КАС України щодо повернення апеляційної скарги у зв’язку з невиконанням вимог ухвали про залишення апеляційної скарги без руху у встановлений судом строк.
«З огляду на це, тлумачення і застосування усіх процесуальних правових норм повинно відбуватися у спосіб, що забезпечує можливість досягнення мети судів. Немає користі від формального дотримання правових норм, якщо це перешкоджає меті правосуддя, – резюмував Андрій Жук. – В умовах, коли законодавча та виконавча гілки влади не можуть вирішити проблеми, з якими стикнулася судова влада, саме судова влада повинна знайти вихід із ситуації, запровадивши таке застосування правових норм, яке забезпечує роботу суду і здійснення безперервного правосуддя відповідно до Конституції України», – резюмував доповідач.
