Працівник має право звільнитись у бажаний строк, якщо роботодавець не забезпечив дистанційну роботу

Незабезпечення дистанційної роботи є підставою для розірвання трудового договору у визначений працівником строк — наголошує КЦС ВС у постанові від 21.04.2021 у справі № 569/9738/20 (провадження № 61-914св21)

Працівник подав заяву про звільнення за власним бажанням з 5 травня 2020 року у зв’язку зі станом здоров’я на підставі ч. 1 ст. 38 КзпП України. Роботодавець указав на необхідність відпрацювати два тижні, оскільки працівник не надав доказів, що підтверджують поважність причин для його звільнення з визначеної ним дати. 31 липня 2020 року працівника звільнили за прогули за п. 4 ст. 40 КзпП України. Районний суд задовольнив позов працівника про визнання трудових відносин припиненими з 5 травня 2020 року на підставі ч. 1 ст. 38 КзпП України з огляду на те, що заява про звільнення зумовлена неможливістю продовжувати роботу через оголошення карантину та запроваджені у зв’язку з цим обмежувальні заходи. Апеляційний суд скасував рішення суду та відмовив у задоволенні позову, оскільки позивач не надав документів, які б підтверджували неможливість виконувати трудові обов’язки.

Верховний Суд скасував постанову апеляційного суду та залишив у силі рішення місцевого суду, навівши таке правове обґрунтування.

Стаття 38 КЗпП України зобов’язує роботодавця звільнити працівника в строки, про які він просить, у тому числі за наявності інших поважних причин, ніж зазначені у ч. 1 цієї статті. Тобто перелік таких причин не є вичерпним. Поважність причин має вирішуватися в кожному конкретному випадку.

Листки непрацездатності свідчать, що позивач неодноразово хворів перед зверненням із заявою про звільнення. У службовій записці він звертав увагу керівництва на відсутність опалення в кабінеті, постійну низьку температуру, що негативно впливає на стан його здоров’я, просив забезпечити обігрів робочого місця. Крім того, позивач пояснював свою відсутність на роботі припиненням транспортного сполучення “Рівне – Здолбунів” через запровадження карантину. Одночасно він просив забезпечити довезення його до місця роботи та розвезення додому, однак це прохання не було задоволено.

Апеляційний суд урахував службову записку, відповідно до якої позивачеві запропонували працювати дистанційно, але він відмовився. ВС вуказав, що поза увагою суду залишилася відсутність наказу власника про переведення позивача на дистанційну роботу та видачу у зв’язку з цим йому матеріально-технічних цінностей. Суд першої інстанції проаналізував надані позивачем докази, зокрема: листки непрацездатності, службову записку позивача, врахував наявність транспортних обмежень на період карантину, відсутність реального забезпечення дистанційною (надомною) роботою та дійшов правильного висновку, що поважність причин звільнення за власним бажанням позивача  підтверджена. Тобто сукупність наведених позивачем конкретних обставин на обґрунтування заяви про звільнення свідчить про поважність причин звільнення за ч. 1 ст. 38 КзпП України в строк, про який просив працівник, а саме з 5 травня 2020 року.