Типова структура перевірки Європейським судом з прав людини заяви про провокацію: основні аспекти

У Вищій школі адвокатури НААУ відбувся захід з підвищення кваліфікації адвокатів на тему: «Заборона провокації – складова права на справедливий суд за статтею 6 Конвенції. Практика ЄСПЛ. Частина 2», лектором якого виступив Олексій Гура, помічник судді Вищого антикорупційного суду, аспірант кафедри кримінально-правових дисциплін Інституту права Львівського державного університету внутрішніх справ.

Захід є продовженням тематичного вебінару стосовно провокації, який зачіпав питання історичних витоків, поняття та встановлення наслідків провокації в практиці Європейського суду з прав людини.

Під час другої частини лектор звернув увагу на особливості перевірки ЄСПЛ заяви на провокацію.

Олексій Гура підкреслив, що погляд ЄСПЛ на вимоги до заяви про провокацію зазнав еволюційних змін від надзвичайно м’якого стандарту, що заяві (яка може мати форму бездоказового твердження) достатньо бути «не цілком неймовірною», до вимог про попередню оцінку обґрунтованості заяви на відповідність критеріям, сформованих у справах «Trifontsov» та «Lyubchenko», та її подальшу оцінку за іншими критеріями в рамках сутнісного (матеріального) тесту на провокацію.

Процес оцінки заяви про провокацію ЄСПЛ є послідовно-стадійним та складається із трьох стадій:

1) попередня оцінка обґрунтованої заяви про провокацію, як такої, що prima facie дозволяє віднести випадок заявника до категорії справ про провокацію;

2) у випадку позитивного рішення на першому етапі й визнання справи такою, що може містити елемент провокації, застосування сутнісного (матеріального) тесту на провокацію;

3) у випадку встановлення ознак провокації за сутнісним (матеріальним) тестом, застосування процесуального тесту на провокацію.

Таким чином, попередній розгляд при оцінці скарги на провокацію пов’язаний з наявністю обґрунтованої скарги на те, що заявник зазнав підбурювання з боку державних органів. У зв’язку з цим для того, щоб приступити до подальшої оцінки, Суд повинен переконатися, що ситуація, яка розглядається, prima facie підпадає під категорію «справи про підбурювання» (див. справи, в яких цей критерій не був дотриманий, «Trifontsov v. Russia», № 12025/02, § 32-35, 09.10.2012 р. і «Lyubchenko v. Ukraine», №. 34640/05, § 33-34, 31.05.2016 р.).

Задля того, аби вважати ситуацію заявника такою, що підпадає під категорію справ про провокацію (підбурювання), має вбачатися, наприклад, одна з наступних підстав:

1) що агент-провокатор перший вийшов на контакті з заявником, а поліцейським інформатором став лише після вимоги про надання хабаря (§33, «Trifontsov»);

2) твердження заявника про провокацію мають бути своєчасними, із самого затримання чи початку розслідування і послідовними (§34,«Trifontsov»);

3) суд має розуміти, що мова йде саме про провокацію, а не про «підставу», коли правоохоронці, наприклад, підкинули чи створили докази (§33,«Lyubchenko»);

4) агент-провокатор працював із правоохоронцями щодо вимагання хабаря (§33,«Lyubchenko»).

Далі Суд застосовує сутнісний (матеріальний тест), структурними елементами якого Олексій Гура виділяє наступні:

1) Чи було б скоєно злочин без втручання влади?

2) Пасивність розслідування:

  • а) чи були підстави для негласної операції, об’єктивні підозри (про причетність особи до злочинної діяльності або схильність до вчинення порушення);
  • б) поведінка правоохоронців чи їх агентів під час таємної операції;

3) Аналіз поведінки особи, проти якої спрямована таємна операція.

4) Вимоги щодо чіткості та передбачуваності процедури та контролю за операцією (судовий або інший контроль).

Означені вище критерії співпадають з тими, що зазначені у справі «Ramanauskas v. Lithuania (№ 2)» № 55146/14 від 20.02.2018 р.

У випадку встановлення ознак провокації за сутнісним (матеріальним) тестом, Суд застосовує процесуальний тест на провокацію.

«Процесуальний тест» покладає на суд обов’язок розглянути заяву про провокацію, ефективно перевірити доводи особи, що висуває заяву про здійснення підбурювання щодо неї, забезпечивши принципи змагальності та рівності сторін. При цьому ЄСПЛ вважає, що для суду, який розглядає справу, обов’язковими, є зокрема, такі правила:

  • доведення факту відсутності провокації є обов’язком сторони обвинувачення;

§ 130 «Matanović v. Croatia»: У зв’язку з цим Суд також повторює, що доведення відсутності підбурювання покладається на обвинувачення, за умови, що твердження обвинуваченого не є повністю неймовірними.

  • перевірка заяви про провокацію має включати можливість доступу до всіх матеріалів слідства;

§ 62 «Bannikova v. Russia», § 98 «Lagutin»: Суд, визнаючи, що право на справедливий кримінальний процес за статтею 6 включає право на оприлюднення всіх речових доказів, якими володіє обвинувачення, як на користь обвинуваченого, так і проти нього, тим не менш, визнав, що можуть існувати обмеження щодо права на повністю змагальну процедуру, коли це суворо необхідно у світлі суспільних інтересів, таких як національна безпека, необхідність зберігати в таємниці певні поліцейські методи розслідування або захист основних прав іншої особи. Однак, справедливого судового розгляду не буде досягнуто, якщо тільки будь-які труднощі, спричинені обвинуваченому обмеженням його прав, не будуть достатньою мірою врівноважені процедурами, які дотримуються судові органи.

  • перевірка заяви про провокацію має також включати можливість для сторони захисту допитати свідків (зокрема, таємних агентів та інших свідків, які могли б давати показання щодо питання підбурювання) у режимі перехресного допиту

§ 66 «Bannikova v. Russia»: З тих же причин Суд зазвичай вимагає, щоб агенти під прикриттям та інші свідки, які могли б дати свідчення з питання підбурювання, були заслухані в суді й піддані перехресному допиту з боку захисту, або принаймні, щоб були наведені докладні причини, чому цього не було зроблено.