Чому реформа правосуддя не дала видимих результатів?

Чому реформа правосуддя не дала видимих результатів? Основна причина, на мою думку, полягає у відсутності реалістичної мети, строків і конкретного плану її досягнення. Адже спершу необхідно проаналізувати наявні людські та матеріальні ресурси, а потім, відштовхуючись  від можливостей, уже визначати цілі та покроковий план їх досягнення з чіткими строками та відповідальними за виконання. 

За останній час єдиним офіційним документом, що визначає цілі реформування, є Стратегія розвитку системи правосуддя та конституційного судочинства на 2021-2023 роки, затверджена Указом Президента України від 11.06.2021 № 231/2021.  Реалізувати, зрозуміло, її не вдалося через війну.

Проте, давайте вивчимо, які думки з цього приводу існували й існують у публічній площині.

Якщо звернутися до Стратегії реформування судоустрою, судочинства та суміжних правових інститутів на 2015- 2020 роки (схваленої Указом Президента України від 20.05.2015 № 276/2015), то нею передбачалися досить амбітні завдання. Утім, не так сталося, як писалося.

Оскільки відсутній реальний державний план реформи правосуддя, різними громадськими організаціями та фундаціями суспільству пропонуються концепції реформування системи правосуддя, які я особисто можу охарактеризувати як «за усе хороше проти усього поганого». Автори заблукали поміж слів «доброчесність», «прозорість», «громадськість» та «довіра». Ну й, безумовно, «боротьба з корупцією».

Якщо ж відкинути красиві фрази, все можна звести до наступного:

– обирати членів Вищої ради правосуддя, ВККС і бажано ще й суддів – із широким залученням іноземців (їх чомусь називають «міжнародними експертами», але по суті це ж не представники ООН, ОБСЄ чи інших саме міжнародних організацій), а також громадськості (читай – «призначте розробників концепцій і забезпечте їх гарною зарплатою за рахунок бюджету»);
– створити окрему антикорупційну палату у Верховному Суді для Вищого антикорупційного суду та його Апеляційної палати (тобто замкнути НАБУ і САП повністю самих на себе, а то виправдувальні вироки Касаційний кримінальний суд постановляє);
–  передбачити створення альтернативних організацій адвокатів (крім Національної асоціації адвокатів України) з одночасним посиленням вимог доступу до професії (це узагалі не проблема, оскільки дане питання хвилює хіба тих, хто дуже хоче мати свої асоціації та їх очолювати);
– «деполітизація» посади Генерального прокурора (що це насправді означає, достеменно невідомо, оскільки цю мантру чую приблизно з 2004 року, і кожен вкладає щось своє, але зазвичай вся «деполітизація» зводилася до призначення на цю посаду потрібного кандидата);
– діджиталізація правосуддя, аж до застосування штучного інтелекту для врегулювання спору сторонами.

Звісно, перераховано далеко не все, але ці тези є всюди.

Однак реалії нашого життя не лише під час війни, а й до повномасштабної збройної агресії, навряд чи давали підстави сподіватися на якесь необмежене джерело фінансування всіх тих утопій, що викладалися на папері.

Насправді, реформування має виходити з ресурсів, які має країна, а звідси й визначення пріоритетів для проведення відповідних змін. Інакше ми будемо «діджиталізувати» суди, котрі не мають можливості звичайну пошту відіслати через відсутність марок і конвертів, не кажучи вже про масу незаможних громадян, які не тримали у руках ні смартфона, ні комп’ютера.

Головним же питанням, на моє глибоке переконання, на сьогодні є досягнення справжньої незалежності суддів. Не ота «доброчесність», під якою кожен професійних громадський активіст розуміє те, що бажає, а  незалежність, і якщо вже на те пішло – недоторканність. З дуже високим ступенем захисту від тиску органів виконавчої влади, а надто правоохоронних органів і прокуратури.

Питання ж не лише в тому, щоб судді не отримували неправомірну вигоду (простіше – хабарі), а й щоб були неупередженими арбітрами у будь-якій справі – кримінальній, цивільній, господарській чи адміністративній.

Якщо суддя не бере хабарі, але, закриваючи очі на очевидні порушення з боку слідчих і прокурорів, погоджує обшуки без наявності для цього достатніх підстав, накладає арешти на майно свідків та ще й передає його в управління АРМА, ігнорує правилами підсудності, застосовує до особи запобіжний захід у виді взяття під варту з десятками, а то й сотнями мільйонів гривень застави, повністю розуміючи, що доказів у правоохоронців не має, то хіба це краще?

Чи, знову ж таки, хіба краще, якщо при вирішенні господарського спору суддя йде таким шляхом: мовляв, державний орган не правий, але ж якщо прийняти рішення не на його користь, то ґвалт здіймуть, скажуть – корупціонер, тому краще ухвалю рішення на користь цього органу, а потім мене чи апеляція, чи касація поправлять.

Дійшло до створення фактично надзвичайного суду – Вищого антикорупційного, хоча за кілька років до цього ліквідували військові суди, що вочевидь (особливо сьогодні) було помилковим рішенням. Про яку справедливість і неупередженість із самого початку можна було говорити, якщо ВАКС формувався фактично як частина системи боротьби з корупцією.

Але ж суди не повинні ні з чим боротися! Це зовсім не їх завдання! Суди мають вирішувати, у якої сторони доказів більше та наскільки вони переконливі, забезпечувати захист прав людини перед державними органами.

Саме тому йде стогін, що не вистачає ще й окремої антикорупційної палати у Верховному Суді, сформованої за тими ж принципами, що й ВАКС. Чим же заважає НАБУ, САП і професійним громадським активістам нинішній склад Касаційного кримінального суду Верховного Суду? Сформовано його не так давно, за новими правилами. Скандалів у роботі не має. Що ж не так?

Відповідь дуже проста: навіть за дещо спірного підходу певних суддів Касаційного кримінального суду до оцінки доказів, він все ж не «пропускає» повного процесуального свавілля та постановляє виправдувальні вироки наперекір ВАКС та його Апеляційній палаті. За таких умов професійні громадські активісти вказують, що Верховний Суд буцімто «акцентує увагу» на процесуальних порушеннях, але не хоче бачити «суть» справи.

В принципі, наявність подібних заяв – це вже дикість, на мій погляд. Процес саме для того й існує, щоби його суворо дотримуватися. Інакше мова йтиме саме про свавілля. Жодної «суті» в будь-якій справі, а надто кримінальному провадженні, немає. Шлях «суті» та «хвилі народного гніву» то дорога до позасудових органів на кшталт «трійок», тобто диктатури силовиків.

Тому на сьогоднішньому етапі вважаю за потрібне сконцентруватися на досягненні максимально реальної доступності правосуддя для найширших мас суспільства.

Отже, доступність – це, у першу чергу, можливість доїхати до суду та подати відповідну позовну заяву, скаргу чи клопотання.

Знову ж таки, я не веду мову про так званий цифровий суд. Реалії більш набагато приземлені. Я про те, що зараз не слід скорочувати систему вже існуючих районних судів. Таке скорочення, дійсно, можна передбачити, але із зрозумілими строками, поетапно та виключно там, де є можливість доїхати громадським транспортом (і головне – щодня!) до відповідного населеного пункту, де такий суд наявний.

Спустіться на землю, панове розробники концепцій! У багатьох селах у колишній райцентр автобус ходить не щодня, не кажучи вже про те, що у нові районні центри може взагалі не ходити, потрібно їхати з пересадкою чи двома.

Можливо, враховуючи відсутність поштових відділень у селах, слід надати право реєстрації документів до суду, прокуратури, органів внутрішніх справ, СБУ, НАБУ і ДБР сільському старості, з обов’язковою відміткою цим посадовцем у електронному журналі прийому документів, який він має вести. Цим самим буде унеможливлено фальсифікації строків реєстрації.

Слід також активно роз’яснювати можливості отримання громадянами безоплатної правової допомоги, оскільки дуже багато мешканців у провінційних містечках та селах просто не розуміють, що це таке і як тими послугами скористатися.

Доцільно, на мою думку, створити систему виборних судів, які б розглядали нескладні цивільні, сімейні справи, кримінальні проступки. Водночас, для убезпечення від вибору вправних на обіцянки, встановити певний віковий та професійний ценз, а також попереднє проходження кандидатів через органи суддівського самоврядування.

Стосовно ж досягнення того, щоб судді ані брали хабарі, ані допомагали владі, правоохоронними органам і прокуратурі у реалізації їх забаганок, правильним було б призначати суддів виключно у системі суддівського самоврядування.

Пригадаймо, як за часів Президента України Віктора Ющенка утворився правовий вакуум у питанні призначення і звільнення керівників судів, який певний час вирішувався саме суддівським самоврядуванням. Тоді ж у такий спосіб розглядалося питання про притягнення суддів до відповідальності. Найбільше це не подобалося саме органам влади й правоохоронцям, які втратили важелі впливу на судову систему. Тому заголосили: мовляв, створили замкнену систему, в якій вони покривають один одного.

Скажу відверто, що воно й справді так не зовсім правильно, оскільки механізм невідворотності покарання має бути. Тому, мабуть, потрібно повернутися до одержання згоди на притягнення суддів до кримінальної відповідальності. Утім, право це на дати не парламенту, оскільки процедура розтягувалася би занадто довго, а обласним радам спільно з обласними органами суддівського самоврядування.

Крім того, потрібно максимально розширити можливості апеляційного і касаційного оскарження ухвал слідчих суддів під час досудового розслідування, оскільки це буде фактором стримування як від запопадливого виконання забаганок правоохоронних органів та органів прокуратури, так й від корупційних проявів.

Бідність наших судів, надто районних, давно усім очевидна. Хоча відразу можу погодитися з критиками, які скажуть, що з чим порівнювати. Так, для невеликого міста, особливо депресивного, заробітна плата судді може здаватися ледь не верхом мрії, але вона точно не залишить на місці амбітну молоду людину, яка краще покине дану роботу з таким навантаженням і вимогами, ніж буде поступово вростати у реалії глибинки.

У суді працюють секретарі, помічники, працівники канцелярії та маса інших людей, без яких робота буде просто паралізована. А розмір заробітної плати у них дуже малий, що викликає постійний відтік кадрів. Не слід забувати, що крім заробітної плати існує ще й матеріально-технічне забезпечення суду взагалі. Не думаю, що проблеми з каналізацією, обшарпані стіни, іржаві труби, відсутність конвертів та марок додає бажання ходити на роботу, а тим більш авторитету системі як такій.

Чи можливо якось вийти з цього стану?

Під час війни загадувати важко, але чому б не покласти частину видатків на місцеві бюджети? Принаймні, оплату комунальних послуг. Аргумент, що це поставить суди у залежність від органів місцевого самоврядування, приймати за здорового розуму неможливо, оскільки неформальні стосунки у будь-якому разі існуватимуть, а покриття вартості комунальних послуг за рахунок місцевого бюджету точно не підірве видаткову частину навіть самої депресивної територіальної громади, тоді як вивільнені кошти державного бюджету можна буде скерувати, наприклад, на поточний ремонт приміщень суду та їх облаштування.

У будь-якому разі, розподіл коштів має бути рівномірним та залежати від навантаження судів. Тоді це буде справедливим. Якщо вже існує ВАКС (я цілком свідомий того, що за сучасних умов ліквідувати його навряд чи хтось у владі наважиться), то окремим  рядком у державному бюджеті він бути не може. Мають бути абсолютно рівні умови і вимоги.

Проте, я не розумію, навіщо Україні окремий суд з питань інтелектуальної власності також з окремими рядком фінансування?

Нещодавно почув ідею, що непогано було б окремий суд з питань інвестицій створити! Для чого, дозвольте запитати? Ми такі багаті, щоб створювати окремі суди під певні господарські угоди?

Одним словом, ідеї деяких наших правників нагадують мені лозунг паризьких бунтівних студентів: будьте реалістами – вимагайте неможливого!

Насправді ж, ми повинні раціонально використовувати кожну копійку для налагодження більш-менш нормальної роботи того, що існує, а не жити думками у Країні Сонця.

Наш реалізм: думати, рахувати, економити і знаходити вихід.

Щодо доступу до правосуддя – тут, дійсно, є маса проблем, від тих які я вже згадав, до низки інших. Зокрема прокуратурі потрібно повернути право звертатися до суду безкоштовно в інтересах незахищених громадян без тих застережень, що існують на сьогодні. Пуста балаканина про те, що ці функції може повністю забезпечити безоплатна правова допомога, – це розповіді людей, які не знають життя далі круглих столів з панелями і фуршетами.

Усе просто. Маса таких людей може просто не знати, що їх права порушено, а якщо й знає, то навіть може не розуміти, куди з цим питанням звернутися. Натомість скаргу написати здебільшого такі люди можуть, або у ході перевірки чи досудового розслідування про це стане відомо.

Однак, ці питання авторам концепцій не дуже цікаві. Вони більш напирають на участь «громадськості» у перевірці «доброчесності». Так цікаво: що ж там такого, що так пече опанувати місце борця з корупцією на мізерах власної відповідальності?

Хоч я переконаний противник участі іноземців у прийнятті кадрових рішень, у тому числі щодо вибору членів ВРП і ВККС, але зазначу, що за нинішніх умов може й краще, ніж наші вітчизняні професійні громадські активісти. Тим більш, що у цьому конкретному випадку результат вибору даних іноземців мене приємно здивував, особливо з огляду на те, що він не подобається професійній громадськості.

Насправді, я прихильник ставки на професіоналізм та інтелект, оскільки призначення на посади за принципом непотизму, трайбалізму та інших подібних «ізмів» руйнує країну.

Коли я бачив офіційну службову характеристику, де було написано «вміє гарно організувати роботу», але про професійні навички мовчали чи товкли воду в ступі, то практично із стовідсотковою гарантією – ця особа на посаді по блату, а тому добре, якщо хоч не дуже роботу валитиме і підлеглих не дратуватиме.

Отже, якщо іноземці будуть приносити користь – я лише «за», а якщо просто створювати фон і одержувати велику заробітну плату за рахунок нашої держави, то «проти».

Щодо дистанційного правосуддя. Хотілося б для початку визначитися з тим, що ми розуміємо під цим поняттям. Якщо це можливість подання документів через електронний суд, участь у відеоконференції, доступ до державних реєстрів, то це прекрасно. Однак, якщо ми говоримо про штучний інтелект і його застосування у правосудді, то я категорично проти.

Почну з етичного аспекту: машиною підміняється людина, тобто відкидаються певні емоційні оцінки, які можуть формувати саме питання верховенства права, а не закону. Крім того, хто може бути впевнений, що не відбудеться стороннє втручання у цей інтелект, або що він не почне жити своїм життям із власним набором оцінок і критеріїв?

Тому давайте приймемо червону пігулку, облишимо примари Матриці та звернемося до речей приземлених.

Дуже мало залів у районних судах, де можна слухати справи у режимі відеоконференції. Це питання потребує вирішення хоча б у спосіб надання суду дозволу користуватися не лише системою ВКЗ, а й за допомогою месенджерів зв’язуватися із сторонами.

Повертаючись до сільських старост: чому б не надати їм повноваження зареєструвати службовий комп’ютер у тому ж електронному суді та мати право засвідчувати для суду особу виступаючого у режимі відеоконференції. Принаймні, не потрібно буде виїздити із села у місто, щоб дізнатися, що засідання суду відкладено.

Із початком широкомасштабної збройної агресії маса людей виїхала за кордон, а реєстрація у системі електронного суду потребує наявності цифрового підпису, який поза межами України оформити пересічному громадянину непросто.

Водночас, ніхто зараз не замислюється, яка процесуальна цінність оцих показів свідків у режимі відеоконференції з-за кордону, якщо вони знаходять поза межами юрисдикції України, і в принципі на цій території не діє ні наше процесуальне, ні тим більш кримінальне право. Про яку відповідальність їх попереджають?!

Звісно, що це можна робити з території посольств чи консульств України, але хто насправді знає цей складний механізм підготовки та реалізації, той сто разів подумає. А як забезпечити участь захисника (якщо він чоловічої статі) за кордоном, навіть якщо це територія посольства?

Тому потрібно прийняти норму, що передбачить право суду зупиняти за необхідності розгляд таких справ до завершення воєнного стану чи повернення особи в Україну.

Крім того, слід готуватися до можливості повторних відключень світла у пікові моменти. Напевно, доцільно було б зараз закупити для судів додаткові генератори і зарядні станції, поки ціна на них постійно падає через перевищення пропозиції.

Врахувати слід було б й питання доступності правосуддя за умови відключення світла, оскільки для багатьох адвокатів було квестом надрукувати, а потім ще й роздрукувати клопотання чи заяву до суду. У цьому плані є гарний досвід якраз у ВАКС, де розміщено комп’ютер і принтер, якими можна скористатися. Це, зрозуміло, не вирішить докорінно питання, але хоча б усуне найбільш гарячі проблеми. Якщо хоч це зроблять, то вже можна дякувати.

Я особисто був свідком того, як під час початку широкомасштабної збройної агресії районні суди та ВАКС активно забезпечували доступ до правосуддя, незважаючи на усю небезпеку. Слідчі судді та працівники судів робили все можливе, щоб робота не припинялася і першочергові справи було розглянуто. За це щира подяка.

Стосовне моєї адвокатської роботи в умовах війни – можу сказати, що її не стало менше. У дечому, навпаки, більше. Проте я звик працювати до останнього, тому намагаюсь бути максимально корисним.

Важливе питання – комунікація судів з громадянами. У цьому плані наші суди дуже відстають. Публікації у професійних виданнях – не зовсім те, потрібно швидко й жорстко реагувати на чорний PR і брудну пропаганду.

Якщо щодня показувати якісь негативні вчинки окремих суддів, брати співчутливі інтерв’ю у друзів, взятих під варту підозрюваних у скоєнні особливо тяжких злочинів, які будуть кричати: «Суддя – чорт!», або доносити виключно бачення правоохоронних органів, що незадоволені рішенням суду, подаючи це як істину в останній інстанції, то навіть найкращій судовій системі перестануть довіряти.

Оскільки власне судам прямою інформаційною протидією займатися не можна через цілу низку обставин, дану роботу має взяти на себе судова адміністрація. Чи є у них для цього ресурси – велике питання, проте на сучасному етапі без цього неможливо працювати.

А найкращим видом агітації є підкреслено етична поведінка суддів разом із правосудними вироками та рішеннями, що базуються на чесності, захищеності й незалежності суддів.