Держава не має права виносити вирок до суду: чому нова позиція Верховного Суду змінить правила гри

Коли правоохоронні органи проводять резонансний брифінг, демонструють фотографії особи, називають її ім’я та детально описують обставини ймовірного злочину, у суспільстві нерідко формується переконання, що винуватість цієї людини вже встановлена.

Проте існує принципова обставина: обвинувального вироку суду ще немає.

Саме на межі між правом суспільства бути поінформованим та конституційною гарантією презумпції невинуватості Верховний Суд поставив важливий акцент у постанові Об’єднаної палати Касаційного цивільного суду у справі №761/1004/20. Це рішення виходить далеко за межі конкретної справи про вбивство журналіста Павла Шеремета. Воно формує нові орієнтири для комунікації державних органів із суспільством під час кримінальних проваджень.

Інформування не повинно підміняти правосуддя

За останні роки публічні брифінги правоохоронних органів стали звичним інструментом комунікації. Однак нерідко межа між інформуванням громадськості та фактичним формуванням уявлення про винуватість особи виявляється надто тонкою.

Верховний Суд фактично нагадав фундаментальний принцип правової держави: правоохоронний орган здійснює досудове розслідування, але не правосуддя.

Єдиним органом, уповноваженим встановити винуватість особи, є суд.

Саме тому будь-які публічні заяви посадових осіб повинні враховувати не лише суспільний інтерес, а й право людини на справедливий судовий розгляд.

Верховний Суд окреслив межі цивільного судочинства

Одним із ключових висновків постанови стало те, що цивільний суд не вправі оцінювати достовірність інформації про причетність особи до злочину, якщо відповідні обставини є предметом кримінального провадження.

Фактично Суд розмежував компетенцію цивільної та кримінальної юрисдикцій. Оцінка доказів, встановлення фактичних обставин та вирішення питання про винуватість належать виключно до кримінального процесу.

Саме тому вимоги про визнання недостовірною інформації щодо причетності особи до злочину не повинні розглядатися цивільним судом до завершення кримінального провадження. У таких випадках провадження підлягає закриттю як таке, що не належить до цивільної юрисдикції.

Ця позиція має принципове значення для подальшого формування судової практики.

Разом із тим Суд встановив межі допустимої поведінки державних органів

Водночас постанова не може тлумачитися як дозвіл правоохоронним органам без будь-яких обмежень оприлюднювати персональні дані осіб, щодо яких здійснюється досудове розслідування.

Навпаки, Верховний Суд наголосив, що законодавчий обов’язок державних органів інформувати суспільство не є самостійною правовою підставою для поширення персональних даних чи створення у громадськості переконання про доведеність вини особи.

Іншими словами, право інформувати не означає право публічно формувати обвинувальний наратив ще до ухвалення судового рішення.

Саме цей висновок, на мою думку, є одним із найважливіших у постанові.

Ефективність способу захисту набуває вирішального значення

Ще одним важливим аспектом рішення стала оцінка Судом належності способів захисту.

Об’єднана палата наголосила: саме по собі визнання факту порушення права не забезпечує його відновлення. Якщо обраний позивачем спосіб захисту не усуває наслідків порушення та не відновлює його права, він не може вважатися ефективним у розумінні цивільного законодавства.

Для адвокатської практики це означає необхідність більш ретельного формування позовних вимог.

У багатьох випадках саме вимога про відшкодування моральної чи майнової шкоди може стати значно ефективнішим способом захисту, ніж позов про визнання інформації недостовірною або констатацію факту порушення права.

Чому ця постанова є важливою для всієї правової системи

Насправді ця справа значно ширша за конкретний спір між позивачами та державними органами.

Вона визначає стандарти поведінки правоохоронних органів у публічному просторі, окреслює межі допустимої комунікації та вкотре підтверджує особливе значення презумпції невинуватості як одного з базових принципів демократичної правової держави.

Право громадян отримувати інформацію про діяльність правоохоронних органів є безумовно важливим. Однак це право не може реалізовуватися ціною порушення фундаментальних гарантій особи, щодо якої ще триває кримінальне провадження.

Саме тому ця постанова стане дороговказом не лише для судів і адвокатів, а й для пресслужб правоохоронних органів. Вона ще раз нагадує: інформаційна відкритість держави повинна поєднуватися з безумовною повагою до прав людини та принципу презумпції невинуватості.