Міжнародні стандарти військових судів. Досвід Європи

Більшість сучасних систем військової юстиції були створені багато років тому і значно змінилися за цей час. Загальновідомо, що системи військової юстиції працюють паралельно з цивільними, тому що цивільні судді зазвичай не мають потрібного досвіду у військових справах. Підґрунтям існування спеціалізованої судової системи є унікальний характер військового життя, де дисципліна, організація та ієрархія відіграють вирішальну роль. Ці принципи є фундаментальними для підтримання боєздатності та боєготовності збройних сил. Справи мають розглядатися швидко, а покарання за певні правопорушення можуть бути досить суворими.

Однак постає питання, чи відповідають системи військової юстиції стандартам прав людини? Європейська конвенція з прав людини (ЄКПЛ) суттєво вплинула на розвиток національних систем військового права в Європі, особливо в питанні незалежності судових органів та кращого застосування гарантій справедливого судового розгляду військовими судами. Зміна бойової обстановки, розширення повноважень сучасних збройних сил та потреба у кращій боєздатності теж можуть сприяти реформуванню військової юстиції. Національні армії дедалі частіше дислокуються за кордоном для забезпечення миру та безпеки, а також для боротьби з тероризмом на внутрішньому або міжнародному рівнях. Збройні сили можуть розміщуватися всередині країн для вирішення довгострокових криз або внутрішньодержавних збройних конфліктів. Підрозділи національної армії можуть бути інтегровані в об’єднані військові сили. Це може призвести до необхідності адаптації систем військової юстиції під різні виклики сучасності.

Правові традиції військової юстиції

Існують суттєві відмінності між системами військової юстиції, заснованими на загальному праві (англосаксонська традиція), та системами, заснованими на цивільному праві (традиції континентальної Європи).

Системи загального права (наприклад, США, Велика Британія, Австралія, Нова Зеландія, Південна Африка) мають військові трибунали, які збираються в кожному конкретному випадку, тоді як постійні військові суди (або цивільні суди зі спеціалізованими суддями) діють у цивільних правових системах.

Проте країни загального права дедалі частіше рухаються в напрямку створення системи постійних військових судів. Одними з основних рушіїв цієї тенденції є переконання, що вона покращує гнучкість системи військової юстиції та вона сумісна з міжнародними стандартами прав людини.

Одна з основних відмінностей між цими двома правовими традиціями пов’язана з роллю командирів у системі військової юстиції. У країнах загального права командири відіграють важливу, навіть центральну роль на різних стадіях розгляду справи. Вони можуть брати участь у викритті та розслідуванні правопорушень. Подальші повноваження можуть охоплювати передачу звинувачень та інші функції на стадіях судового та післясудового розгляду. У цивільно-правових системах роль командира зазвичай закінчується після викриття правопорушення та первинного розслідування.

Системи військової юстиції в країнах загального права ґрунтуються на виключній юрисдикції військових судів над правопорушеннями, скоєними військовими (іноді їх юрисдикція поширюється і на певні категорії цивільних осіб).

У великій кількості країн континентальної Європи військові правопорушення підпадають під юрисдикцію цивільних судів. Наприклад, у Німеччині відсутні постійно діючі військові суди. Адміністративні (дисциплінарні) трибунали розглядають правопорушення під час військової служби, тоді як цивільні суди концентруються на злочинах.

У багатьох системах військової юстиції законодавство створює цивільні апеляційні суди, а іноді покладається на цивільний верховний суд як найвищий апеляційний орган. Наприклад, у Канаді цивільний Верховний Суд є вищою інстанцією після Військового апеляційного суду. В Угорщині військові судді Верховного Суду діють на першому та апеляційному рівнях. Одна з палат Верховного Суду Польщі спеціалізується на військових правопорушеннях. Відповідно до п. 1 ст. 183 Конституції Польщі: «Верховний Суд здійснює нагляд за рішеннями загальних та військових судів».

Нині простежуються дві основні тенденції у військовій юстиції. Перша – це передача судових повноважень від військових до цивільних судів. Друга – обмеження юрисдикції військових судів військовослужбовцями з виключенням цивільних зі сфери їх дії.

Крім того, багато національних систем військової юстиції підлягають ревізії та реформуванню з метою підвищення ефективності та сумісності з міжнародними гарантіями прав людини.

Спеціальний доповідач ООН з питань незалежності судової влади і Робоча група ООН з безпідставних затримань рекомендують обмежувати військову юрисдикцію. Їх рекомендація ґрунтується на «сучасних тенденціях розвитку міжнародного права, спрямованих на заборону судів над цивільними особами у військових трибуналах».

Це питання слід розглядати в контексті останніх подій у міжнародному законодавстві з прав людини, особливо у світлі практики Комітету ООН з прав людини та практики Європейського суду з прав людини (ЄСПЛ). У своєму звіті від 07.08.2013 Спеціальний доповідач ООН з питань незалежності суддів та адвокатів назвав певні обмеження щодо судового розгляду цивільних справ у військових судах: «Судовий розгляд цивільних справ у військових судах повинен суворо обмежуватись винятковими справами стосовно цивільних осіб, прирівняних до військовослужбовців в силу їх функцій та/або географічної присутності, які підозрюються у скоєнні правопорушення поза територією держави, через що регулярні суди (місцеві або держави походження) не можуть взяти участь у судовому розгляді».

Паризькі мінімальні стандарти щодо норм з прав людини за умов надзвичайного стану

Асоціації міжнародного права (1984) також вказують, що: «… Цивільні суди повинні мати і зберігати юрисдикцію над усіма процесами проти цивільних осіб щодо порушень безпеки та пов’язаних з ними правопорушень; порушення будь-якого такого провадження до передачі його до військового суду чи трибуналу забороняється. Такі заборони містяться в Основних принципах незалежності судових органів, затверджених Генеральною Асамблеєю ООН».

У загальному коментарі 32 до ст. 14 Міжнародного пакту про громадянські та політичні права (1966) Комітет ООН з прав людини зазначив: «Положення ст. 14 застосовуються до всіх судів та трибуналів, що належать до сфери дії цієї статті, як загальної юрисдикції, так і спеціалізованих, цивільних чи військових. Комітет зазначає, що у багатьох країнах існують військові або спеціальні суди, які судять цивільних осіб. Хоча Пакт не забороняє суд над цивільними особами у військових або спеціальних судах, він вимагає, щоб такі суди повністю відповідали вимогам ст. 14 і її гарантії не могли обмежуватись або змінюватись через військовий або особливий характер зазначеного суду. Комітет також зазначає, що суд над цивільними особами у військових або спеціальних судах може викликати серйозні перешкоди для справедливого, неупередженого та незалежного здійснення правосуддя. Тому важливо вжити всіх необхідних заходів для того, щоб такі суди проходили в умовах, які справді забезпечують повні гарантії, передбачені у ст. 14.

Суди над цивільними особами, що проводяться військовими або спеціальними судами, мають бути винятковими, тобто обмежуватися випадками, коли держава-учасниця може довести, що такий судовий процес є необхідним і виправданим об’єктивними та серйозними причинами і стосується конкретного класу осіб та правопорушень, які не в змозі розглянути звичайні цивільні суди».

Отже, одним із можливих виправдань звернення до військових судів є забезпечення ефективного доступу до правосуддя. Однак це передбачає, що система військової юстиції відповідає основним вимогам незалежності судів та справедливого судового розгляду.

Однією з головних проблем військової юстиції є пошук шляхів підвищення незалежності військових судів. Під час аналізу ефективності та реформування системи військової юстиції слід враховувати міжнародні стандарти з цього питання. Комітет ООН з прав людини зазначає, що вимога про незалежність стосується: «… Процедури та кваліфікації для призначення суддів, а також гарантій щодо забезпечення їх повноважень, умов, що регулюють розширення, передачу, призупинення та припинення їх функцій, та фактичної незалежності судової влади від політичного втручання виконавчої влади або законодавчих органів».

Багато країн модифікують свої системи військової юстиції, включаючи в них цивільні елементи, з метою забезпечення вищого ступеня незалежності судової влади. Наприклад, дедалі частіше справи військовослужбовців розглядають прокурори замість військових дізнавачів. Незалежність військових суддів можна зміцнити різними способами. Одним із таких способів є збільшення кількості замін військовослужбовців цивільними особами. Однак це не означає, що окремі системи військової юстиції в принципі не можуть задовольнити вимоги судової незалежності. У деяких країнах Східної та Центральної Європи гарантії, що застосовуються до цивільних суддів, однаково застосовні до систем військової юстиції (наприклад, Болгарія, Румунія та Польща).

Якщо система військової юстиції справді є незалежною і задовольняє всі вимоги неупередженості, її можна розглядати як важливий інструмент боротьби з безкарністю у військових установах. Такі системи мають підвищену довіру громадськості та сприяють посиленню боєздатності збройних сил.

Завжди слід брати до уваги міжнародні зобов’язання з прав людини та відповідність системи військової юстиції цим зобов’язанням. Це стосується усіх можливих контекстів реформ. Слід ретельно продумати, який досвід інших країн (стосовно процесів реформ та отриманих висновків) може принести найбільше користі реформаторам. Це може бути особливо актуальним, коли правові системи тісно пов’язані або належать до однієї і тієї ж правової традиції (наприклад, Австралія, Канада, Велика Британія та США належать до правової традиції загального права і значно виграли від досвіду реформ одна одної). Однак у кожному випадку варто враховувати місцевий контекст та обставини. Хоча низка країн у певному регіоні можуть мати схожий досвід реформування військової юстиції (наприклад, у Латинській Америці, Південно-Східній Азії або Центральній та Східній Європі), ситуація в деяких країнах досить специфічна, наприклад, в Україні, де судові органи стикаються з необхідністю запровадження дисциплінарної та кримінальної відповідальності як військовослужбовців, так і членів добровольчих батальйонів.

Міжнародний досвід країн Європи передбачає різні підходи до визначення місця військових судів у системі правосуддя, однак більшість країн, у яких функціонує інститут військової юстиції, наділили ці суди статусом спеціалізованих. Так, Конституція Бельгії передбачає, що устрій військових трибуналів, їх компетенція, а також права та обов’язки членів цих трибуналів встановлюються окремими законами. Згідно зі ст. 93 Конституції Греції, суди поділяються на адміністративні, цивільні та кримінальні, які утворюються відповідно до спеціальних законів. Спеціальні закони регулюють питання щодо судів у справах неповнолітніх, а також військово-польових трибуналів, військово-морських і військово-повітряних судів. За Конституцією Люксембургу, організація військових судів та статус суддів цих судів визначаються особливим законом. Основний Закон Нідерландів передбачає у судовій системі дві категорії судів: загальної та спеціальної юрисдикції. До судів спеціальної юрисдикції відносяться адміністративні й військові суди. За Конституцією Польщі, правосуддя здійснюють Верховний суд, загальні, адміністративні, а також військові суди.

Юрисдикція військових судів у країнах Європи також дуже різноманітна. Так, в Іспанії, основою судової влади якої є принцип єдності, ст. 117 Конституції передбачає регламентування законом здійснення військового правосуддя виключно у військовій галузі та в умовах облоги відповідно до принципів Конституції. У ст. 215 Основного Закону Португалії зазначено, що до компетенції військових трибуналів належить розгляд справ про злочини, які є, по суті, військовими. Ця ж стаття передбачає, що за наявності серйозних підстав закон може поширити юрисдикцію військових трибуналів на злочини, скоєні з особливою жорстокістю, які прирівнюються до військових. Окрім того, закон може наділити військові трибунали компетенцією щодо накладення дисциплінарних стягнень. Німеччина у цьому випадку займає помірковану позицію: там діють військово-кримінальні суди для збройних сил, підвідомчі міністру юстиції, вищою інстанцією для яких є Федеральний верховний суд.

Що ж до визначення статусу військових суддів, то, як правило, їхній склад формується переважно з військовослужбовців. Так, у Польщі військовими суддями можуть бути лише професійні військовослужбовці. Військовий юрист повинен мати звання офіцера. Суддя, який не є професійним юристом (судовий засідатель), та представники військовослужбовців повинні мати військове звання, не нижче від звання обвинуваченого. У Греції склад військово-польових, військово-морських і військово-повітряних судів формується зі співробітників юридичної служби збройних сил, на яких поширюються відповідні гарантії незалежності. Важливим фактором для визначення статусу військового суду в європейських країнах є те, що у багатьох з них у мирний та воєнний час військові суди функціонують по-різному, на підставі різних норм і, як наслідок, мають різний обсяг повноважень. Так, відповідно до Конституції Польщі на час війни може встановлюватись спрощений порядок судочинства.

В Україні система військових судів була скасована у 2010 р. з прийняттям Закону України «Про судоустрій і статус суддів».

Матеріал взято з ресурсу “Юридична газета”
Міжнародні стандарти військових судів. Досвід Європи – Юридична Газета (yur-gazeta.com)