Обставини, що виключають видачу особи: нюанси доказування

Світ переживає скрутні часи, а особливо Україна, яка наразі зазнає загарбницької збройної агресії з боку російської федерації та перебуває в стані війни. В такій ситуації злочинність набула глобального, транснаціонального характеру, що суттєво актуалізує питання видачі осіб, які вчинили кримінальне правопорушення (екстрадиції).

Під екстрадицією в національному законодавстві розуміється видача особи державі, компетентними органами якої ця особа розшукується для притягнення до кримінальної відповідальності або виконання вироку.

Україна в питанні екстрадиції керується нормами міжнародного та національного права, закріпленими, зокрема, у Кримінальному процесуальному кодексі України та міжнародних конвенціях.

Екстрадиція включає такі етапи: офіційне звернення про встановлення місця перебування на території запитуваної держави особи, яку необхідно видати, та видачу такої особи; перевірку обставин, що можуть перешкоджати видачі; прийняття рішення за запитом; фактичну передачу такої особи під юрисдикцію запитуючої держави (ст. 541 КПК України).

Щодо обставин, які виключають видачу особи, то їх умовно можна поділити на дві групи: підстави для відмови у екстрадиції з України та підстави для відмови у екстрадиції в Україну.

У видачі особи з України, відповідно до ст. 589 КПК України, відмовляється у разі, якщо: 1) особа є громадянином України; 2) злочин, за який запитано видачу, не передбачає покарання у виді позбавлення волі за законом України; 3) закінчилися строки давності; 4) іноземна держава не надала додаткових матеріалів або даних, без яких неможливе прийняття рішення; 5) видача особи суперечить зобов’язанням України за міжнародними договорами; 6) є обґрунтовані підстави вважати, що видача особи суперечить інтересам національної безпеки; 6) наявні інші підстави, передбачені міжнародним договором України. Також, особа, якій надано статус біженця, статус особи, яка потребує додаткового захисту, або їй надано тимчасовий захист в Україні, не може бути видана державі, біженцем з якої вона визнана, а також іноземній державі, де її здоров’ю, життю або свободі загрожує небезпека за ознаками раси, віросповідання (релігії), національності, громадянства (підданства), приналежності до певної соціальної групи або політичних переконань, крім випадків, передбачених міжнародним договором України.

Як вбачається з новин, що поширюються у медіапросторі, повернути громадянина України, затриманого за кордоном, за процедурою екстрадиції наразі досить складно, зокрема, через наявність обставин, передбачених міжнародними договорами (ратифікованими як Україною, так і країною, яка приймає рішення за запитом), які виключають видачу осіб.

У зв’язку з актуальністю цього питання проаналізуємо саме підстави для відмови у екстрадиції в Україну, а також нюанси доказування найбільш поширених із них.

Обставини, що виключають видачу особи, яка вчинила кримінальне правопорушення в Україну, закріплені у трьох основних міжнародних договорах: Європейській конвенції про видачу правопорушників від 13.12.1957 (ст.ст. 2-11); Конвенції про правову допомогу і правові відносини у цивільних, сімейних і кримінальних  справах від 22.01.1993 (ст. 57); Конвенції про екстрадицію від 26.12.1933 (ст. 3).

З аналізу обставин, визначених у Європейській конвенції, вбачається, що жодна із них стовідсотково не гарантує незастосування процедури екстрадиції: «Договірна Сторона має право відмовити у видачі своїх громадян»; «Запитувана Сторона може відмовити у видачі відповідної особи за правопорушення, яке за її законодавством  вважається вчиненим повністю або частково на її території або в місці, яке розглядається як її територія» тощо.

Водночас, зазначеними конвенціями передбачені так звані «безумовні/обов’язкові» підстави для відмови у видачі особи, які з урахуванням  наведених засобів доказування, забезпечують захист прав і свобод людини, котру просять видати.

По-перше. Наразі однією з основних причин для відмови у видачі особи є дія воєнного стану на території України. На даний час існує ціла низка рішень іноземних судів про відмову в екстрадиції з даної підстави, оскільки Україна не може гарантувати безпеку особам, що є важливою обставиною з урахуванням положень статей 2 та 3 Конвенції про захист прав та основоположних свобод людини.

Основні нюанси, на котрі варто звертати увагу під час доказування:

• Сторона обвинувачення в іноземному суді очевидно буде наголошувати на тому, що на більшій частині території України безпосередні бойові дії не ведуться, а тому дійсної загрози для життя і здоров’я немає. Однак, дана позиція спростовується тим, що хоча наземні бойові дії на значній території країни не відбуваються, втім, кожен регіон України зазнав і будь-якої миті знову може зазнати систематичних масованих ракетних ударів, які пошкоджують цивільні об’єкти та транспортні шляхи, спричиняючи поранення та загибель значної кількості людей.
• Видача особи в Україну, де через війну існує високий ризик отримати шкоду здоров’ю та навіть загинути, не відповідатиме положенням Конвенції, оскільки наразі наша держава нажаль не здатна гарантувати абсолютно кожному, хто перебуває під її юрисдикцією, дотримання її прав і свобод на всій території країни та забезпечити судовий процес, котрий би гарантував основоположні права.
• Для підтвердження цієї загальновідомої усім обставини необхідно надати іноземному суду роздруківки із офіційних веб-сайтів міжнародних організацій та матеріали медіа, які підтверджують, що реальна загроза життю і здоров’ю наразі об’єктивно існує на всій території України.
• Вагомим аргументом та доказом підтвердження існування даної обставини є отримання особою, яка у власній державі постраждала від воєнної агресії, статусу тимчасового захисту у країні перебування (посвідки).

Щодо вирішення питання екстрадиції з країн Європейського Союзу, то такий статус надається на підставі Директиви Ради ЄС 2001/55/ЕС від 20.07.2001, стаття 6 якої встановлює підстави для припинення тимчасового захисту. Наразі Радою ЄС не приймалось рішення про припинення тимчасового захисту осіб.

Крім того, у ст. 3 Директиви зазначено, що держави-члени застосовують тимчасовий захист із належною повагою до прав людини та основних свобод, а також своїх зобов’язань щодо не видворення.

Тому в іноземному суді під час розгляду запиту про екстрадицію варто посилатися на дану Директиву, як на підставу неможливості видворення особи та повернення і видачу в країну, у якій її життю чи здоров’ю загрожує небезпека.

По-друге. Відповідно до ст. 3 Європейської конвенції видача не здійснюється, якщо правопорушення розглядається запитуваною Стороною як політичне правопорушення або правопорушення, пов’язане з політичним правопорушенням (такий підхід передбачено і іншими конвенціями).

Таке ж правило застосовується, якщо запит був зроблений з метою переслідування або покарання особи на підставі її раси, релігії, національної приналежності чи політичних переконань.

Основні нюанси, на котрі варто звертати увагу під час доказування:

• Статтею 18 Конвенції передбачено, що обмеження, дозволені згідно з цією Конвенцією щодо зазначених прав і свобод, не застосовуються для інших цілей ніж ті, для яких вони встановлені. Наприклад, право на свободу може бути обмежено лише з легітимною ціллю. Тому застосування обмеження свободи до виданої особи з метою політичного переслідування буде свідчити про  порушення статті 18 Конвенції.
• Наміри використання можливостей екстрадиції, зокрема, в політичних цілях, суперечитимуть як Європейській конвенції про видачу правопорушників, так і Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.
• Доказом підтвердження даних обставин, що перешкоджають видачі, є: документи судових/правоохоронних органів; документи, складені міжнародними судовими органами; висновки міжнародних правозахисних організацій; заяви, що відображають факти переслідування із наведених мотивів; матеріали медіа, що підтверджують професійну чи громадську діяльність та переслідування особи тощо.

По-третє. Відповідно до ст. 10 Європейської конвенції видача не здійснюється, якщо відповідна особа не підлягає переслідуванню чи покаранню у  зв’язку  із  закінченням  строку давності (передбачено й іншими конвенціями).

Основні нюанси, на котрі варто звертати увагу під час доказування:

• До клопотання про видачу особи в Україну слідчий, прокурор або суд зобов’язані додавати інформацію про перебіг строків давності (на практиці оформлюється у формі довідки). На практиці зустрічаються випадки, коли до компетентних органів іноземних держав правоохоронними органами додається довідка, відомості якої не відповідають чинному процесуальному законодавству Україну та практиці Верховного Суду. З метою спростування такої позиції варто надавати заперечення з правильним обрахуванням строків давності та посиланням на статті 12, 49, 80 КК України.
• При обрахуванні строків давності (за необхідності)  варто враховувати та посилатися в іноземному суді і на постанову Верховного Суду від 03.06.2021 по справі № 344/7812/16-к, якою сформовано правовий висновок щодо підстав зупинення та переривання строків давності, зокрема у зв’язку із оголошенням розшуку особи.

З огляду на існування обставини непереборної сили, котрою є воєнні події в України, питання видачі осіб в нашу країну за запитами національних правоохоронних органів і судів, безумовно, є актуальним та з практичної точки зору пов’язаним із значною кількістю новел.

Врахування цих рекомендацій під час доказування обставин, що виключають видачу особи, сприятиме ефективному захисту прав і свобод людини та уникненню прийняття судами рішень щодо екстрадиції в країну, яка не в змозі гарантувати дотримання основоположних прав людини і громадянина, передбачених міжнародними нормативно-правовими актами та нормами національного законодавства, зокрема через воєнні події.