Рада знову зняла з розгляду законопроєкт №10242 про ув’язнення за дані з реєстрів

Верховна Рада зняла з розгляду цього тижня законопроєкт №10242, який посилює кримінальну відповідальність за поширення інформації з публічних електронних реєстрів, пише Інтерфакс-Україна. Про це 27 жовтня повідомив народний депутат Ярослав Железняк. За його словами, рішення ухвалили після перемовин із першим заступником голови фракції “Слуга народу” Андрієм Мотовиловцем та керівництвом парламенту. Розгляд документа планували на четвер, 29 жовтня.

Законопроєкт повернувся до порядку денного несподівано. Голова Комітету з питань свободи слова Ярослав Юрчишин підтвердив Детектору медіа, що внести його запропонував саме Мотовиловець. Водночас профільний Комітет з питань правоохоронної діяльності мав ще раз розглянути текст, тож на момент внесення було невідомо, в якій редакції документ потрапить до зали. Сам по собі цей факт показовий: парламент готувався голосувати кримінально-правову норму, остаточного тексту якої не бачили навіть ті, кого вона безпосередньо зачіпає.

Варто нагадати, про що йдеться. Законопроєкт №10242 зареєстрували 9 листопада 2023 року. Він вносить зміни до статей 361, 361-2 і 362 Кримінального кодексу і встановлює відповідальність за несанкціоноване втручання, збут або розповсюдження інформації, що обробляється в публічних електронних реєстрах. Окремо документ посилює покарання за такі діяння в умовах воєнного стану. У першому читанні Рада ухвалила його 16 січня 2024 року. Тоді, як нагадувала Судово-юридична газета, йшлося навіть про 10-15 років позбавлення волі за несанкціоноване перехоплення або копіювання даних. У редакції до другого читання санкції знизили, але верхня межа залишилась на рівні 8 років позбавлення волі з позбавленням права обіймати певні посади чи займатися певною діяльністю на строк від 1 до 3 років.

Подальша доля документа виявилась складною. 4 грудня 2024 року Рада не підтримала його в другому читанні: “за” проголосували лише 213 депутатів, і законопроєкт направили на повторне друге читання. 17 грудня правоохоронний комітет погодив оновлену редакцію, однак наступного дня зал документ не розглянув. 13 січня 2025 року законопроєкт знову внесли до порядку денного, а вже 14 січня керівники фракцій його зняли. За словами Юрчишина, частина парламентарів відмовилась голосувати до погодження тексту з медійною спільнотою. Свою роль відіграв і обсяг поправок: їх подано понад 1500, тож розгляд у режимі повторного другого читання міг паралізувати роботу зали.

Тепер про суть юридичних заперечень. Найважливіше з них стосується не строку покарання як такого, а того, до якої категорії злочинів він переводить діяння. Відповідно до статті 12 Кримінального кодексу, злочин із максимальним покаранням до 5 років позбавлення волі є нетяжким, а понад 5 і до 10 років вже тяжким. Голова правління Центру протидії корупції Віталій Шабунін звертав увагу, що в редакції законопроєкту 5 років передбачено за розголошення даних, а 8 років за їх копіювання, як цитувало The Page. Проте розголосити інформацію з реєстру, не скопіювавши її, практично неможливо. Отже, на практиці дії журналіста чи його джерела кваліфікуватимуться як тяжкий злочин.

Звідси випливає процесуальний наслідок. Частина 2 статті 246 Кримінального процесуального кодексу дозволяє проводити негласні слідчі (розшукові) дії, як правило, лише у провадженнях щодо тяжких та особливо тяжких злочинів. Журналіст “Української правди” Михайло Ткач саме на цьому наголошував: ухвалення законопроєкту відкриє правоохоронцям законну можливість зняття інформації з телефонів, стеження та встановлення кола спілкування журналістів. Тобто кримінальне провадження може стати інструментом пошуку джерел незалежно від того, чи дійде справа до вироку.

Друге заперечення стосується відсутності належного винятку для суспільно необхідної інформації. Стаття 29 Закону “Про інформацію” дозволяє поширювати інформацію з обмеженим доступом, якщо вона є предметом суспільного інтересу і право громадськості знати її переважає потенційну шкоду. Однак законопроєкт не узгоджує нові склади злочинів із цим правилом. Звільнення від відповідальності в ньому передбачене лише для викривачів, які діють у порядку статей 53-1 і 53-2 Закону “Про запобігання корупції”. Медіарух у заяві від 27 жовтня слушно зауважує, що далеко не кожне журналістське джерело є викривачем у розумінні антикорупційного законодавства. Крім того, суспільний інтерес охоплює не лише корупцію, а й порушення прав людини, загрози довкіллю та громадському здоров’ю.

Третє заперечення стосується визначення самого діяння. За оцінкою медійних організацій, поняття несанкціонованого поширення охоплює і безоплатну передачу інформації, і створення можливості вільного доступу до неї невизначеного кола осіб. Таке формулювання без додаткових застережень дозволяє застосувати норму до звичайної журналістської публікації. Тому Медіарух вимагає повернути документ на доопрацювання, передбачити гарантії від переслідування за правомірне поширення суспільно необхідної інформації, запровадити процесуальні запобіжники від використання проваджень для встановлення джерел і переглянути пропорційність санкцій.

Справедливості заради, законна мета у законопроєкту є. Захист персональних даних, приватного життя та цілісності державних реєстрів під час війни не викликає сумнівів. Витоки даних військовослужбовців або їхніх адрес можуть мати безпосередні безпекові наслідки, а незаконна торгівля інформацією з баз давно перетворилась на окремий ринок. Конвенція Ради Європи про кіберзлочинність, ратифікована Україною, прямо зобов’язує криміналізувати незаконний доступ до комп’ютерних систем. Проблема полягає не в меті, а в засобах: законопроєкт не розмежовує продаж бази даних і журналістську публікацію про майно посадовця.

Саме таке розмежування є ключовим із погляду міжнародних зобов’язань України. Стаття 19 Міжнародного пакту про громадянські і політичні права допускає обмеження свободи інформації лише за умов законності, законної мети та необхідності. Комітет ООН з прав людини в Зауваженні загального порядку №34 окремо застерігає, що закони про таємницю та національну безпеку не можуть використовуватися для приховування інформації законного суспільного інтересу, яка не шкодить безпеці, або для переслідування журналістів за її поширення.

Практика Європейського суду з прав людини за статтею 10 Конвенції дає ще чіткіші орієнтири. У справі “Фрессоз і Руар проти Франції” 1999 року Велика палата визнала порушенням засудження журналістів, які оприлюднили податкові дані керівника великого концерну, оскільки суспільний інтерес до цієї інформації переважив режим конфіденційності. У справі “Алет проти Люксембургу” 2023 року Велика палата визнала непропорційним навіть штраф у 1 тисячу євро для працівника, який передав журналістам податкові документи. Водночас у справі “Сатакуннан Маркінапьорссі і Сатамедіа проти Фінляндії” 2017 року Суд не знайшов порушення у зв’язку із забороною масової публікації податкових даних 1,2 мільйона осіб. Отже, Страсбург послідовно відрізняє цільову журналістику щодо публічних осіб від масового поширення баз даних. Законопроєкт №10242 цього розрізнення не містить.

Окремо постає питання суворості санкції. У справі “Кумпене і Мазере проти Румунії” Велика палата зазначила, що призначення позбавлення волі за публікації в пресі сумісне зі свободою вираження лише у виняткових випадках, зокрема у справах про мову ворожнечі чи заклики до насильства. Не менш важливою є практика щодо захисту джерел. Починаючи зі справи “Гудвін проти Сполученого Королівства” 1996 року, Суд розглядає конфіденційність журналістських джерел як одну з базових умов свободи преси. У справі “Санома Уітгеверс проти Нідерландів” 2010 року Велика палата додала, що будь-яке втручання в цю конфіденційність потребує попереднього контролю незалежного органу, здатного зважити суспільний інтерес. Механізм, за якого доступ до джерел відкривається через кваліфікацію діяння як тяжкого злочину, ці гарантії фактично обходить.

Не знімає цих питань і воєнний стан. Україна справді повідомила Раду Європи про відступ від частини зобов’язань за статтею 15 Конвенції, зокрема щодо права вільно збирати і поширювати інформацію, нагадував Kyiv Post. Однак стаття 15 допускає лише ті заходи, яких суворо вимагає становище, і не скасовує перевірки на пропорційність. Обґрунтувати, чому оборона держави вимагає ув’язнення за публікацію відомостей про майно посадовця, буде складно.

Нарешті, є і вимір європейської інтеграції. Як держава-кандидат Україна має наближати законодавство до Директиви ЄС 2019/1937 про захист викривачів і до Європейського акта про свободу медіа. Стаття 4 цього регламенту забороняє застосування примусових заходів і засобів стеження до журналістів з метою встановлення їхніх джерел, окрім випадків, виправданих переважним суспільним інтересом і санкціонованих судом. Законопроєкт №10242 у нинішній редакції рухається у протилежному напрямку.

Для порівняння, у Росії подібний шлях уже пройдено: 30 листопада 2024 року там набув підпису закон, що передбачає до 10 років позбавлення волі за незаконну передачу персональних даних. Видання Вікна звертало увагу, що український законопроєкт за метою і масштабом санкцій майже повторює російську модель.

Що далі? Законопроєкт №10242 не відкликано і не відхилено. Його лише зняли з розгляду до кінця поточного тижня, і він зберігає статус документа, підготовленого до повторного другого читання. Це означає, що його можуть повернути до порядку денного будь-якого пленарного тижня. Медійні організації заявили про готовність долучитися до підготовки змін, які захищатимуть дані і водночас збережуть можливість викривати порушення. Чи скористається цією пропозицією правоохоронний комітет до наступної спроби, поки невідомо.