Відповідальність за невиконання

В Україні кожне судове рішення та відповідний виконавчий документ є обов’язковими до виконання. Такий принцип закріплено в усіх основоположних для системи судочинства законодавчих актах нашої країни. Проте чи діють ці норми насправді і як притягнути до відповідальності тих, хто відмовляється виконувати рішення?

Одразу ціла низка нормативно-правових актів в Україні передбачає обов’язковість виконання судового рішення. Це і стаття 129 Конституції України, і стаття 13 Закону України «Про судоустрій і статус суддів», і стаття 14 чинного Кодексу адміністративного судочинства України. Також аналогічна норма закріплена у Цивільному (стаття 18) і Господарському (стаття 18) процесуальних кодексах. Це зовсім не дивно, адже формування державою на законодавчому рівні поваги до виконання рішень, які винесені її іменем, є фундаментальною складовою судової системи будь-якої країни.

Чинне законодавство України передбачає адміністративну (статті 75, 76 Закону України «Про виконавче провадження» та інші нормативно-правові акти) і навіть кримінальну (стаття 382 Кримінального кодексу) відповідальність за невиконання судового рішення. За суб’єктом злочину це може бути фізична особа, проти якої прийнято та винесено судове рішення та зобов’язано вчинити певні дії або утриматись від таких, юридична особа в особі посадової особи – керівника, який виступає від її імені та в її інтересах, або службова особа державного органу, яка, відповідно до повноважень, повинна була вчинити дії по виконанню судового рішення або завдяки своїм повноваженням мала можливість перешкодити останньому.

Тим не менш, в Україні непросто притягнути особу до відповідальності у випадку ігнорування судового рішення або законних вимог виконавця. З цією проблемою постійно мають справу зокрема приватні виконавці, стягувачі та їх адвокати.

Масовість невиконання судових рішень вже стала вагомою перепоною на шляху до побудови ефективної системи українського судочинства. Головною проблемою притягнення особи до відповідальності за такими справами є складність доведення умислу.

Чинна процедура притягнення до кримінальної відповідальності дозволяє боржникові успішно ігнорувати виконання узятих на себе зобов’язань, особливо тим категоріям боржників, які приховують свої реальні активи.

Типовим прикладом є безліч процесуальних документів у Єдиному державному реєстрі судових рішень, де вказано за «необхідне обов’язково встановити наявність в особи прямого умислу невиконання судового рішення – тобто визнання, що він усвідомлював свій обов’язок виконати судове рішення, яке набрало законної сили, але, не бажаючи цього робити, не виконав припис за умови наявності можливості для його виконання».

Проте у вітчизняному праві завжди працювало правило того, що незнання закону не позбавляє від відповідальності за його порушення. Дивно, що аналогічна логіка досі не прослідковується у випадку з виконанням судових рішень.

На сьогоднішній день існує кілька варіантів умови настання відповідальності за невиконання судових рішень.

Передусім, у рішенні має бути наявною вимога зобов’язального чи забороняючого характеру. Вона повинна стосуватися конкретного зобов’язаного суб’єкта, до відома якого своєчасно було доведено відповідний обов’язок за рішенням суду.

Невиконання судового рішення обов’язково має прослідковуватися у бездіяльності зобов’язаної особи, або ж у вчиненні дій, які прямо заборонені у самому судовому рішенні, або у перешкоджанні виконанню. Обов’язковий припис може вимагати як певної одноразової дії, так і багаторазового виконання чи тривалого у часі утримання від вчинення певних дій.

За ознаками суб’єктивної сторони злочин, передбачений статтею 382 Кримінального кодексу України, характеризується наявністю вини у формі прямого умислу. Проте умисність невиконання рішення залежить від наявності реальної можливості його виконати. У випадку з виконавцями сам факт їх вдалої роботи – описаного, арештованого і реалізованого майна –  вже може бути безпосереднім доказом можливості у боржника погасити заборгованість.

Процес притягнення особи до кримінальної відповідальності за невиконання судового рішення має би бути більш реальним, ніж він є сьогодні. Зокрема, законодавство передбачає, що навіть сам факт виконання судового рішення після внесення відомостей про кримінальне правопорушення до ЄРДР ще не свідчить про відсутність складу злочину. Наше законодавство чомусь на практиці сьогодні спрямоване на захист інтересів боржника і дозволяє ігнорувати судовий процес, завершальною стадією якого і є виконавче провадження.

Таким чином, сучасний стан українського законодавства не дозволяє повноцінно діяти опції притягнення особи до відповідальності за невиконання рішення.

Занадто складним виглядає процес доведення умислу невиконання для притягнення боржників до адміністративної або кримінальної відповідальності. Саме через це органи примусового виконання рішень і приватні виконавці не розраховують на відповідні судові рішення, а намагаються стимулювати боржника повертати заборгованість завдяки традиційним засобам впливу.

Дієвим стимулом для виконання судового рішення залишаються звернення стягнення на майно, заборона виїзду за кордон і накладення штрафів, що спонукає особи поважати рішення суду і врешті-решт виконувати його. На відповідні рішення судів, на жаль, розраховувати можна не завжди.