Пані Олександро, які корективи внесла війна у Вашу роботу?
Головне, що суд працює і люди мають доступ до правосуддя навіть в умовах воєнного стану. Перш за все, подяка за це Збройним силам України і всім, хто підтримує їх боєздатність. Щодо роботи, то багато справ відкладалось через загрозу ракетних ударів або перебої з електроенергією. Люди виїхали за кордон і це впливає: як знайти і допитати, наприклад, свідків, потерпілих у кримінальних провадженнях? Не вистачає матеріально-фінансових ресурсів для судової влади, в тому числі, бо для підтримки обороноздатності країни треба великі гроші. Працівники суду служать в ЗСУ, родичі служать, щоденні втрати на фронті, відсутність можливості прогнозувати майбутнє… Війна, людям важко і фінансово, і психо-емоційно. І це відчувається під час розгляду справ всіх категорій.
Через відсутність електропостачання суди не мали можливості здійснювати авторозподіл справ, проводити та фіксувати судові засідання, вносити рішення до ЄДРСР. Як суд виходив із цієї ситуації, адже відправлення правосуддя має бути безперервним?
Якщо справу не можна було розглянути без участі сторін, то відкладали. Кримінальні провадження знімались з розгляду, бо там обов’язкова відео фіксація засідань, чого неможливо забезпечити без енергопостачання чи доступу в мережу Інтернет. В ЄДРСР документи відправлялись за першої ж можливості, проте частина з них все ж прострочена. Але в умовах воєнного стану добре, що суд взагалі працює і люди отримують вирішення тих спірних ситуацій, яким не можуть дати ради самі.
Суд сьогодні працює у звичних умовах?
Ні, звичайно. Але суд намагається максимально організувати процес в жорстких реаліях сьогодення, які звичними аж ніяк не назвеш. Минулі осінь і зима були дуже складними. Справи описували і шили в укритті. Що нас чекає попереду – невідомо, але я не думаю, що цієї зими буде якось простіше.
Загалом, з якими проблемами сьогодні доводиться стикатися місцевим судам?
Не секрет, що марок на поштові відправлення часто немає, а якщо їх видають, то надовго не вистачає. Цей список можна продовжити: техніка морально стара, відеокамери відключаються серед процесу, паперу дефіцит, вже і судові рішення часто-густо на один аркуш.
Але найбільша проблема – це мізерні зарплати працівників апарату суду, як наслідок, кваліфіковані кадри звільняються, а замінити їх складно. Головні проблеми судової влади – це кадровий голод і недостатнє фінансування. Наш спеціаліст ІТ служить в складі Збройних сил України, тому левову частку його роботи в доповнення до своїх безпосередніх обовʼязків виконує заступник керівника апарату суду, чоловік і батько якої також воюють. І, наприклад, ініціатива скорочення посади заступника керівника апарату задля економії – хорошого настрою не додають.
В умовах недофінансування судових інституцій, які заходи задля вирішення проблеми, необхідно вжити насамперед?
Я не фінансист. Але знаю, що щоб був справедливий суд у державі, то його треба і фінансувати як належить, а не по залишковому принципу. Про що можна говорити, якщо зарплата секретаря судового засідання без досвіду роботи – 5200 грн на руки, а з 10-річним стажем приблизно 6500 грн? Де знайти професіоналів, щоб працювали на авторитет суду за такі гроші? Як судова влада може конкурувати на ринку праці з таким фінансуванням? Я не знаю, чому в судах вічно проблеми з зарплатами, марками, папером, технікою ітд. Люди сплачують чималий судовий збір, в бюджет і великі суми штрафів стягуються за рішенням судів, а грошей на суди все одно не вистачає. Десь якась помилка в сфері державного управління. Мені здається, що почати треба з усвідомлення, що без працюючого суду демократична держава неможлива, і не використовувати гроші чи, пак їх нестачу, як важіль впливу.
Розкажіть, будь-ласка, категорій яких справ додалося у зв’язку з війною?
З участю військовослужбовців, внутрішньопереміщених осіб. На жаль, на мою субʼєктивну думку, зросла і кількість справ, повʼязаних з домашнім насильством, зі зловживанням алкогольними напоями. Мені здається, що збільшилась кількість розлучень, а також справ безспірних, що розглядаються в окремому провадженні. Таке відчуття, що люди або пʼють до стану забуття, або поспішають впорядкувати в своєму житті те, на що їм часу не вистачало раніше. Хтось відривається від реальності, а хтось раптово усвідомив швидкоплинність життя.
Багато співвітчизників покинули країну після повномасштабного вторгнення, у Вас не виникало такої думки?
Ні. Я розуміла ким і де працюю, свої обов‘язки, що поки немає активних бойових дій поряд або на території юрисдикції суду, судочинство має здійснюватись. Але ми в родині обговорювали одразу після повномасштабного вторгнення можливість вивезення трьох старших дітей за кордон з бабусею, дідусем, а біля нас з чоловіком залишити лише найменшу грудну доньку. Але діти категорично відмовились і цей варіант було відкинуто. Проте я бачу, як на дітей впливає війна і мені хочеться їх хоч на трохи заховати десь в місці без загрози ракетних ударів. Особливо важко переживала середня донька, яка навіть частково посивіла, ще не маючи 10 років. Проте потім їй допоміг опанувати себе якраз короткий перепочинок від нашого інформаційного простору.
Широкому загалу вже відомі випадки колабораційної діяльності з-поміж суддів, що є порушенням присяги. Чи є такі випадки у Вашому суді?
Ні, в нашому суді, навпаки, всі максимально допомагають укріплювати обороноздатність держави. Кожен працівник суду підтримує ЗСУ, в тому числі судді. Частина колективу суду виконує обовʼязок захисту Вітчизни, родичи багатьох працівників також служать в ЗСУ.
На Вашу думку, яку відповідальність повинні нести такі особи?
Кримінальну відповідальність згідно закону.
Які фактори є ключовими для відновлення довіри до правосуддя в умовах воєнного стану?
Це і не в умовах воєнного стану дуже складне питання. Лише добре виконувати свою суддівську функцію в наших реаліях мало. Колись я думала, що публічність допоможе змінити негативну думку широкого загалу, покращити сприйняття судової влади. Зараз розумію, що цього все одно мало. Грати треба «в довгу». Процес становлення довіри громадян до судової влади буде тривалий. Треба, щоб змінилось ще зо два покоління правників. І зосередити зусилля на вихованні підростаючого покоління в дусі поваги до прав інших і відчутті власної гідності, закласти зерна правосвідомості змалку та ростити їх.
А що робити сьогодні? Порядно і фахово працювати судді на своєму місці, не толерувати корупції, забезпечувати справедливу процедуру притягнення до відповідальності винних осіб.
На сьогодні в Україні виникли тисячі вакантних суддівських посад. На Вашу думку, у зв’язку з чим склалася така ситуація, та як вирішити цю проблему?
На це вплинуло безкінечне реформування судової влади. Судді звільнились, а нових не набрали. Треба спрощувати процедури зайняття вакантних посад суддів.
Як Ви ставитеся до пропозиції деяких представників суддівської спільноти щодо недоцільності спеціальної професійної підготовки?
Процедуру треба спрощувати. Провели підготовку років 5 тому, а конкурсів на посаду судді не було. Який сенс тоді в тій підготовці? За 5 років правова дійсність змінилась, особистості змінились, а дефіцит суддів десь у 50% як був, так і лишився. Люди в 30 років, які мають досвід роботи в сфері права 5 років, склали відбіркові іспити, а також морально-психологічно стійкі та готові працювати,- мають працювати. Ще ж не всі і витримають цю роботу, коли стикнуться з суддівською реальністю. Але якщо більше буде суддів, то і справи швидше розглядатимуться, і рішення будуть якісніші, і довіра людей зростатиме.
Ви – мама чотирьох дітей. Як вдається поєднувати складну суддівську роботу із родиною?
Це все завдяки підтримці родини: коханого, батьків, свекрушки. Але чарівного рецепту немає. Насправді, я дуже багато працюю: встаю вдосвіта, десь о 05.15 і лягаю близько 23.00. Навчилась розставляти пріоритети. І намагаюсь не приносити роботу додому. На роботі я суддя, а вдома – жінка і мати. Мені знадобилось багато років, щоб зуміти здебільшого залишати справи за порогом дому. Проте і зараз іноді повертаюсь німа.
Як любите проводити дозвілля, відпустки?
Я відпочиваю, змінюючи рід діяльності, наприклад, вчу іноземну мову чи працюю на городі, саджаю квіти. Це в задоволення роблю, для того, щоб мозок відпочив. Ще дуже люблю читати і вдається мені це, зазвичай, лише у відпустках, тоді «ковтаю» десь по 2 книги за тиждень. Телевізор не дивлюсь взагалі. Ліс, море… раніше допомагали відновити сили. І мені завжди подобалося подорожувати: люблю погуляти вуличками чужих міст, походити по музеям, спробувати нову кухню, а потім дома відтворювати смаки.
Що б побажали собі та колегам у такий нелегкий час?
Витримки. Всім на треба сили працювати на благо нашої держави. Все таки, які українці сильні духом, мотивовані, витривалі. Як безстрашно воюють наші захисники і захисниці, скільки людей їх підтримує і копійкою, і добрим словом, і працею в тилу. Це страшна війна. Але люди в нас прекрасні. І ми обов’язково переможемо!
