Негласні слідчі (розшукові) дії. Чи можна ігнорувати вимоги закону щодо процесуальних строків?

Негласні слідчі (розшукові) дії (НСРД) є одним із ключових інструментів отримання доказів у кримінальному провадженні. Саме результати аудіо- та відеоконтролю особи, зняття інформації з електронних комунікаційних мереж, негласного спостереження та інших НСРД нерідко становлять основу доказової бази у справах про корупційні, організовані та інші тяжкі злочини.

Водночас важливість цього інструменту не може виправдовувати нехтування процесуальними гарантіями. Особливість НСРД полягає в тому, що вони супроводжуються істотним втручанням держави у сферу приватного життя особи, гарантовану статтею 32 Конституції України та статтею 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. Саме тому законодавець регламентував детальний порядок їх проведення, а будь-яке відступлення від нього неминуче  впливає на допустимість отриманих доказів.

Особливої уваги заслуговує дослідження питання правових наслідків дотримання процесуальних строків у контексті порушення строків передачі результатів НСРД прокурору. Частина 3 статті 252 КПК України безумовно встановлює, що протоколи про проведення негласних слідчих (розшукових) дій разом із додатками мають бути передані прокурору не пізніше ніж через двадцять чотири години після припинення відповідної дії.

Однак судова практика, на жаль, демонструє викривлений підхід до розуміння процесуальних категорій, за якого недотримання цього строку, незрозуміло чому, розглядається як формальне порушення, що саме по собі не впливає на допустимість доказів. При цьому ігнорується оцінка у контексті змісту процесуальних строків та наслідків їх порушення.

Чи відповідає така позиція змісту кримінального процесуального закону? Чи може порушення імперативної вимоги КПК України фактично залишатися без правових наслідків? І чи не створює подібний підхід ризиків для принципу верховенства права та процесуальної визначеності?

Відповідно до статті 246 КПК України НСРД є різновидом слідчих дій, відомості про факт та методи проведення яких не підлягають розголошенню. Їх застосування допускається лише тоді, коли відомості про кримінальне правопорушення та особу, яка його вчинила, неможливо отримати іншим способом.

З огляду на таємний характер НСРД законодавець створив багаторівневу систему процесуальних гарантій. Вона включає як судовий контроль під час надання дозволу на проведення відповідної дії, так і прокурорський контроль після отримання її результатів.

Саме в цьому контексті слід розглядати вимоги ч. 3 ст. 252 КПК України. 24-годинний строк не є технічною чи організаційною вимогою. Його призначення полягає у забезпеченні невідкладного прокурорського контролю за законністю проведеного втручання у приватне життя особи та перевірці цілісності отриманих матеріалів.

Відповідно до ч. 2 ст. 113 КПК України будь-яка процесуальна дія повинна бути виконана без невиправданої затримки та не пізніше строку, визначеного законом. Втім, за частиною 1 статті 113 КПК України процесуальні строки — це встановлені законом або відповідно до нього прокурором, слідчим суддею або судом проміжки часу, у межах яких учасники кримінального провадження зобов’язані (мають право) приймати процесуальні рішення чи вчиняти процесуальні дії. Отже, оцінка дотримання строків є не факультативним елементом процесуальної діяльності, а складовою принципу законності (стаття 9 КПК України), оскільки у цьому контексті йдеться про наявність права вчиняти процесуальні дії.

Строки в кримінальному процесі — це базовий елемент забезпечення правової визначеності та контролю за діяльністю органів досудового розслідування. Особливо це стосується НСРД, де відсутність належного контролю здатна створити ризики свавільного втручання держави у права людини.

У постанові від 17 жовтня 2023 року Касаційний кримінальний суд у складі Верховного Суду у справі № 455/844/16-к  дійшов висновку, що пропуск строку, передбаченого ч. 3 ст. 252 КПК України, сам по собі не впливає на допустимість доказів. Суд виходив із того, що передача протоколів НСРД прокурору є процесуальним обов’язком службової особи, а тому пропуск строку його виконання не припиняє самого обов’язку. На думку колегії суддів, таке порушення може впливати на оперативність досудового розслідування, однак не порушує права сторони захисту та не є істотним порушенням закону.

Подібний підхід має низку серйозних застережень.

По-перше, він фактично позбавляє імперативну норму ч. 3 ст. 252 КПК України будь-якого самостійного змісту. Якщо закон встановлює конкретний строк, а, отже, і наділяє процесуальними повноваженнями саме на цей строк, і якщо його недотримання не породжуватиме жодних процесуальних наслідків, така норма перетворюється на декларативне положення.

По-друге, як зазначено вище, процесуальний обов’язок кореспондується наявності права на прийняття процесуального рішення чи вчинення процесуальних дій. А отже, зі спливом процесуального строку втрачається право на його вчинення.

По-третє, складно погодитися з твердженням про відсутність впливу такого порушення на права сторони захисту. До моменту передачі матеріалів прокурору результати НСРД фактично перебувають поза межами будь-якого процесуального контролю. Саме прокурор під час досудового розслідування уповноважений перевіряти законність проведення НСРД, відповідність отриманих результатів межам судового дозволу та відсутність ознак стороннього втручання у зміст отриманої інформації.

Отже, несвоєчасна передача матеріалів прокурору, з одного боку, позбавляє слідчого повноважень це робити після спливу строку, а з іншого — безпосередньо руйнує ефективність гарантій законності, закладених у механізм проведення НСРД та легалізації відповідних доказів.

Аналіз судової практики свідчить про існування двох концептуально різних підходів до оцінки процесуальних порушень.

Прагматичний підхід, якого,  на жаль, дотримується Верховний Суд, виходить із необхідності оцінки реального впливу процесуального порушення на забезпечення права на захист або достовірність отриманих доказів. Відповідно до цієї концепції сам по собі факт порушення процесуальних строків не є безумовною підставою для визнання доказу недопустимим, якщо таке порушення не призвело до істотного обмеження прав учасників кримінального провадження чи не поставило під сумнів надійність доказової інформації. Водночас застосування такого підходу створює ризик вибіркового ігнорування імперативних вимог кримінального процесуального закону, залишаючи оцінку їх значущості на розсуд правозастосовувача, а також не відповідає принципам закладеним у приписи, що містяться у частинах 2-4 ст. 17, ч. 6 ст. 22 КПК України.

Формально-правовий підхід грунтується на розумінні процесуальної форми як самостійної гарантії законності кримінального провадження. Його прихильники виходять із того, що встановлені законом правила отримання доказів є обов’язковими незалежно від того, чи вдалося довести настання конкретних негативних наслідків у кожній окремій справі. За такого підходу дотримання процесуальної форми забезпечує передбачуваність і єдність правозастосовної практики, а також повною мірою відповідає принципу правової визначеності, що відповідає Конституції України та Європейській конвенції з прав людини.

Беззаперечно, що у сфері проведення НСРД перевага повинна надаватися саме другому підходу. Це обумовлено тим, що негласні дії пов’язані з найбільш інтенсивними формами втручання держави у приватне життя особи, а тому будь-які сумніви щодо дотримання процедури повинні оцінюватися з позицій максимального захисту прав людини.

Окремої уваги заслуговує сучасна практика використання результатів НСРД у резонансних кримінальних провадженнях щодо високопосадовців, суддів та інших осіб, які займають особливо відповідальне становище. У таких справах матеріали аудіо- та відеоконтролю особи часто формують основу доказової бази обвинувачення вже на перших етапах. Саме на них посилаються прокурори під час обґрунтування ризиків (ст. 177 КПК України) та необхідності тримання під вартою.

Подібна практика не суперечить закону, але вона значно підвищує значення забезпечення процесуальних гарантій. Отже, чим вагоміше місце займають результати НСРД у системі доказування, тим суворішими повинні бути вимоги до дотримання процедури їх отримання.

Проблема полягає в тому, що на стадії розгляду клопотання про застосування запобіжного заходу суд часто не здійснює повноцінної перевірки допустимості доказів у тому обсязі, який характерний для судового розгляду по суті. Разом із тим саме на цій стадії фундаментальні права особи на свободу та особисту недоторканність обмежуються найрадикальніше. Коли підставою для взяття під варту стають докази, отримані під час НСРД, законність процесуального закріплення яких своєчасно не перевірена прокурором, виникає ризик, що обмеження права на свободу ґрунтуватиметься на доказах, допустимість яких викликає обґрунтовані сумніви.

Показово, що законодавець не встановив жодних спеціальних наслідків за порушення строку, передбаченого ч. 3 ст. 252 КПК України. Відсутність прямої вказівки на «санкцію» не означає, що норму можна ігнорувати. Інакше кримінальний процесуальний закон втратить свій імперативний характер, а законність діяльності слідчих залежатиме виключно від їхньої власної дискреції, а не від наданих їм повноважень, що діють в межах процесуальних строків.

Особливе значення для оцінки наслідків порушення процесуальних строків має підхід Європейського суду з прав людини до поняття «якість закону» та ефективності процесуальних гарантій.

У рішенні у справі «Роман Захаров проти Росії» (Roman Zakharov v. Russia) Суд наголосив, що саме існування системи прихованого спостереження створює ризик свавільного втручання держави у приватне життя особи, а тому національне законодавство повинно містити чіткі та дієві гарантії від зловживань. Аналогічну позицію ЄСПЛ висловив у справі «Класс та інші проти Німеччини» (Klass and Others v. Germany), підкресливши, що застосування таємних методів контролю є допустимим лише за умови існування ефективного та реального нагляду за діяльністю правоохоронних органів.

Своєчасне отримання прокурором матеріалів НСРД є безпосереднім елементом дотримання стандарту «ланцюжка збереження доказів» (chain of custody). Якщо матеріали (аудіо-, відеозаписи, електронні носії) перебувають у розпорядженні слідчого або оперативних підрозділів понад встановлений законом 24-годинний строк без процесуальної фіксації у прокурора, це створює неусувний сумнів щодо цілісності первинної інформації. Поза межами цього строку виникають ризики стороннього втручання, монтажу, вибіркового видалення фрагментів чи підміни носіїв, спростувати які у майбутньому буде практично неможливо.

Важливим у цьому контексті є й підхід ЄСПЛ щодо «передбачуваності закону» (foreseeability). У справах «Гусинський проти Росії» (Gusinskiy v. Russia) та «Драгоєвич проти Хорватії» (Dragojević v. Croatia) Суд підкреслив, що суворі процедурні вимоги до негласного спостереження є єдиним дієвим засобом стримування зловживань з боку правоохоронних органів.

Отже, якщо орган досудового розслідування має можливість на власний розсуд вирішувати, коли передавати протокол — через 24 години чи через кілька місяців — і це не тягне за собою жодних процесуальних наслідків, норма ч. 3 ст. 252 КПК України втрачає якість передбачуваності, перетворюючись на процесуальне свавілля.

Окрім того, у справах «Хан проти Великої Британії» (Khan v. the United Kingdom) та «Биков проти Росії» (Bykov v. Russia) ЄСПЛ зазначив, що використання доказів, отриманих із порушенням національної процедури, підриває «загальну справедливість» судового розгляду у розумінні статті 6 Конвенції, якщо такі докази є єдиними або вирішальними. Якщо ж йдеться про застосування запобіжних заходів на підставі процедурно порочних матеріалів НСРД, виникає й порушення статті 5 Конвенції (право на свободу та особисту недоторканність), адже, як вказано у справі «Нечипорук і Йонкало проти України» (Nechiporuk and Yonkalo v. Ukraine), будь-яке позбавлення свободи має суворо відповідати критерію законності національного права.

У світлі цієї практики процесуальні строки для передачі результатів НСРД прокурору є не формальними організаційними вимогами, а ключовим механізмом забезпечення нагляду. Їх недотримання автоматично ставить під сумнів ефективність захисту особи від державного свавілля.

Підсумовуючи викладене, слід наголосити, що негласні слідчі (розшукові) дії за своєю правовою природою є винятковим інструментом збирання доказів під час кримінального провадження. Пов’язані з глибоким і невідворотним втручанням у конституційні права особи, НСРД вимагають безальтернативного й неухильного дотримання встановленої законом процедури. Сама лише ефективність досудового розслідування чи складність документування злочинів не можуть слугувати індульгенцією для нехтування процесуальною формою. Будь-які відступи від визначеного порядку проведення,  оформлення цих дій та контролю за їх законністю мають отримувати безкомпромісну правову оцінку крізь призму інституту допустимості доказів.

У цьому контексті закріплений у ч. 3 ст. 252 КПК України 24-годинний строк передачі протоколів прокурору виконує не формально-організаційну, а фундаментальну гарантійну функцію та  має превентивну мету від зловживань з боку суб’єктів, що проводять НСРД. Він слугує ключовим запобіжником проти свавілля, забезпечуючи негайний прокурорський контроль за законністю обмеження прав людини та верифікацію цілісності отриманих матеріалів. Системний аналіз статей 9, 86, 87, 113 та 252 КПК України свідчить про нерозривний зв’язок між дотриманням процесуальних строків та легітимністю здобутих відомостей. Будь-які законодавчі вимоги щодо часових меж процесуальних дій є обов’язковими для виконання і не можуть трактуватися як декларативні чи рекомендаційні.

Судова практика, яка схиляється до прагматичного підходу і нівелює значення пропуску цього строку як «неістотного порушення», створює небезпечний прецедент. Таке тлумачення фактично позбавляє імперативну норму закону її правових наслідків, породжує ризики вибіркового застосування процесуальних гарантій та розмиває національні стандарти захисту прав людини. Забезпечення суворого дотримання часових регламентів під час здійснення негласного контролю є невід’ємною передумовою реалізації принципу верховенства права. Лише за умови абсолютного підпорядкування органів розслідування процесуальній формі, результати НСРД можуть вважатися допустимими доказами, спроможними витримати критерії справедливого судового розгляду.