Чому оператори шахрайських кол-центрів залишаються поза Кримінальним кодексом України

Почнемо з арифметики, бо вона тут красномовніша за будь-яку риторику. У серпні 2026 року Служба безпеки і Національна поліція за процесуального керівництва прокуратури провели по країні спецоперацію, яка на перший погляд виглядає як розгром: 867 перевірених адрес, 411 обшуків, 94 припинені кол-центри, 1794 повністю обладнані робочі місця операторів. Вилучили понад три тисячі одиниць комп’ютерної техніки, більш ніж п’ять тисяч сім-карток, кілограм банківського золота в злитках, годинники Rolex і Cartier, “Бентлі”, “Порше” і “Кадилак”. Потерпілі, за офіційним повідомленням, є в Україні, Ізраїлі, Казахстані, країнах Євросоюзу і Центральної Азії.

А тепер друга цифра. Про підозру повідомили 26 особам.

Тисяча сімсот дев’яносто чотири робочих місця і двадцять шість підозр. Сімдесят стільців на одну підозру. Це і є точний портрет проблеми, і проблема ця не в тому, що слідчі полінувалися. Вона в конструкції самого закону, і саме про цю конструкцію варто поговорити спокійно, стаття за статтею.

Чому шахрайство не масштабується

Стаття 190 Кримінального кодексу карає заволодіння чужим майном шляхом обману або зловживання довірою. Склад матеріальний, і це визначає все подальше. Щоб довести його, слідство мусить встановити не абстракцію, а повний ланцюг: конкретна особа, конкретна обманна дія, конкретна сума, факт заволодіння, прямий умисел і корисливий мотив. У цьому ланцюгу є ланка, яку неможливо ані вилучити при обшуку, ані витягти з жорсткого диска.

Це потерпілий.

Потерпілий за статтею 55 Кримінального процесуального кодексу є фігурою процесуальною, а не статистичною. Це людина, якій завдано шкоди і яка про це заявила. Без неї немає розміру збитків, а без розміру немає кваліфікації за частинами. А саме частина визначає, чи буде це три роки, чи п’ять-дванадцять з конфіскацією за четвертою частиною. Без неї немає й самої фігури в судовому засіданні, яку треба допитати і яка має впізнати голос.

А тепер уявіть собі цього потерпілого. Він у Тель-Авіві, в Алмати, у Мюнхені, у Ризі. Найчастіше це літня людина, яка вже пережила приниження від того, що її обманули, і яка радше промовчить, ніж поїде свідчити до країни, де йде війна. Оператор, який її ламав, розмовляв із нею сім хвилин під чужим ім’ям, із номера, що виглядав як місцевий, бо пропущений через сім-бокс. І щоб довести ці сім хвилин, слідству треба пройти шлях, який коштує дорожче за саму вкрадену суму.

Ось чому двадцять шість. Не тому, що не хочуть, а тому, що за статтею 190 беруть лише тих, на кого вже є готова доказова база: адміністраторів, керівників змін, тих, чиї телефони, гаманці й таблиці лежать у матеріалах справи. Решта тисяча сімсот з гаком проходять свідками і в понеділок шукають нову вакансію.

Юрисдикція тут ні до чого

Варто закрити одне поширене непорозуміння, яке регулярно звучить навіть від людей із юридичною освітою. Кажуть: злочин же вчинено проти іноземця, це не наша юрисдикція, нехай розбирається Німеччина.

Це неправда. Частина друга статті 6 Кодексу говорить прямо: кримінальне правопорушення визнається вчиненим на території України, якщо його було почато, продовжено, закінчено або припинено на території України. Дзвінок із Дніпра до Мюнхена є українським кримінальним правопорушенням від першого гудка, незалежно від громадянства жертви і від того, на чий рахунок пішли гроші.

Повноважень у держави більше ніж достатньо. Бракує не юрисдикції. Бракує заявника і доказу.

Інструменти є, і вони працюють, коли їх вмикають

Це теж не безвихідь, бо міжнародні механізми ратифіковані й діють. Розділ IX Кримінального процесуального кодексу, Європейська конвенція про взаємну допомогу у кримінальних справах 1959 року, Другий додатковий протокол до неї, ратифікований Україною 2011 року і чинний для нас із 1 січня 2012-го, а саме він і дає спільні слідчі групи. Будапештська конвенція про кіберзлочинність, ратифікована ще 2005-го. Другий додатковий протокол до неї, про прискорене розкриття електронних доказів і пряму взаємодію з провайдерами, Україна підписала 30 листопада 2022 року.

І ось як це виглядає, коли механізм таки вмикають. Грудень 2025 року: Чехія, Латвія, Литва і Україна за координації Євроюсту накривають мережу кол-центрів у Дніпрі, Івано-Франківську і Києві. Понад чотириста відомих потерпілих, збитки понад десять мільйонів євро. У матеріалах є деталь, яка сама по собі вбиває будь-які розмови про “просто роботу”: рядовий співробітник отримував до семи відсотків від вибитої суми, а за епізод понад сто тисяч євро йому обіцяли премію готівкою або автомобіль. Це не зарплата. Це відсоток від здобичі, класична ознака співучасті в корисливому злочині.

Лютий 2026-го: спільна слідча група з Латвією і Литвою, узгоджений день дій у Дніпрі, одинадцять затриманих, десятьом обрано тримання під вартою. Серпень 2026-го: у тій самій чеській справі обвинувальний акт скеровано до суду щодо організатора і чотирьох учасників, і кваліфікація там уже інша, частина п’ята статті 190 у сукупності зі статтею 255.

Тобто механізм існує і дає результат. Він просто вмикається точково, під конкретну справу, коли є іноземний партнер, який тисне, і коли є хтось, кому це потрібно.

Стаття 255: ключ, який не повертають

І тут ми підходимо до головного. До норми, яка знімає всю проблему з потерпілим і яку в цих справах застосовують дозовано, наче ліки за рецептом.

Стаття 255 Кодексу карає участь у злочинній організації як самостійний склад. Для неї потерпілий не потрібен. Взагалі. Не треба доводити, кого саме і на скільки обманув цей конкретний оператор. Треба довести інше: що об’єднання відповідає ознакам частини четвертої статті 28, тобто є стійким ієрархічним об’єднанням п’яти і більше осіб, які попередньо зорганізувалися для вчинення тяжких або особливо тяжких злочинів, мають єдиний план і розподіл функцій. Санкція за участь становить від п’яти до дванадцяти років позбавлення волі з конфіскацією майна.

А тепер погляньте на кол-центр очима цієї норми. Дослідження женевської Global Initiative Against Transnational Organized Crime під назвою “Kyiv Calling”, оприлюднене у квітні 2026 року, описує ці офіси так: камери, система контролю доступу з електронними ключами, найнята фізична охорона, вилучення телефонів на вході, постійний моніторинг дій працівника за комп’ютером, поліграф для виявлення правоохоронців, журналістів і потенційних інформаторів. Усередині розподіл на тих, хто прозвонює базу, і тих, хто “закриває” клієнта, окремі адміністратори, окремі айтішники, окремі люди на утриманні жертви після першого платежу.

Це не ознаки офісу. Це підручникові ознаки стійкого ієрархічного об’єднання з розподілом функцій, зафіксовані міжнародним дослідженням раніше, ніж їх зафіксує будь-який обвинувальний акт. Причому зафіксовані у відкритому документі, який може прочитати кожен слідчий.

Чому ж тоді провадження переважно йдуть за статтями 190 і 209, а не за 255? Відповідь неприємна, але проста. Щоб довести шахрайство, треба йти вшир, до потерпілих, яких немає. Щоб довести злочинну організацію, треба йти вгору, до структури, яка є. А структура в цій галузі, за тим самим дослідженням, консолідована навколо трьох мереж і має, м’яко кажучи, покровительство, завдяки якому накриті офіси відкриваються знову без особливих ускладнень.

Йти вшир безпечно і дає звітність у цифрах. Йти вгору дає результат і проблеми.

Двері, які нікому не показують

І в тій самій статті 255 лежить те, чого в цій дискусії взагалі не чути.

Частина шоста звільняє від кримінальної відповідальності учасника злочинної організації, який не був її організатором чи керівником, якщо він до повідомлення йому про підозру добровільно повідомив про створення організації або участь у ній і активно сприяв її розкриттю. Це чинна норма в редакції 2020 року, а не законопроєкт і не побажання.

Тобто в держави вже є легальний механізм, який дозволяє двадцятирічному операторові вийти з офісу не в наручниках, а свідком проти власника поверху. Механізм, який перетворює найслабшу ланку з мовчазного матеріалу на джерело доказів проти верхівки. Він не потребує ані нового закону, ані голосів у Раді, ані узгодження з донорами.

Ним практично не користуються. Бо щоб ним скористатися, слідству треба хотіти дійти до верхівки.

Чотирнадцять років і жодної статті

Далі те, від чого стає по-справжньому холодно. GI-TOC пише, що рекрутери цілять саме в молодь, найбажаніший вік кандидата від п’ятнадцяти до двадцяти восьми років, а учасники парламентського розслідування оцінювали, що підлітки і молодь від чотирнадцяти до двадцяти становлять значну частку працівників цих офісів.

Тепер накладіть на це статтю 22 Кодексу. Кримінальна відповідальність за шахрайство настає з шістнадцяти років. Шахрайства немає в переліку складів, за які відповідають із чотирнадцяти, там убивство, розбій, крадіжка, зґвалтування, тероризм, але не воно.

Це означає буквально таке: чотирнадцятирічний і п’ятнадцятирічний оператор кол-центру перебуває поза кримінальним правом повністю. Не “його зазвичай не карають”, а покарати його неможливо. Він може півроку по вісім годин на день ламати чужих людей і не мати з того жодного правового наслідку, крім записаної в голову навички.

Зате в Кодексі є стаття 304, втягнення неповнолітніх у злочинну діяльність, до п’яти років позбавлення волі. Норма, написана рівно під цю ситуацію. Про масові справи за нею щодо рекрутерів “офісів” не чути.

Перекіс, який видно неозброєним оком

Найкраще конструкцію видно на останній деталі.

Просто зараз держава готує окремий склад для дропа. Кіберполіція розробила законопроєкт про нову статтю 200-1, яка вперше розмежує відповідальність дропа, вербувальника і організатора схеми: від штрафів у п’ять тисяч гривень до шести років позбавлення волі. За оцінками Національної поліції, близько сімдесяти відсотків шахрайств проходять через рахунки дропів. Паралельно Національний банк будує реєстр дропів, банки обмежують перекази між картками фізичних осіб.

Логіка зрозуміла і сама по собі не викликає заперечень. Але подивіться, що вийшло на виході.

Дроп віддає картку. Оператор ламає людину. Дроп отримає власну статтю в Кодексі, оператор не отримає нічого. Для оператора в кримінальному законі так і не з’явилося норми, яка описує саме те, що він робить: систематичну участь у діяльності структури, створеної для заволодіння чужим майном шляхом обману з використанням телекомунікаційних мереж. Він або співвиконавець конкретного шахрайства, для чого потрібен потерпілий із-за кордону, або учасник злочинної організації, для чого треба йти вгору. Проміжної норми не існує.

Держава послідовно криміналізує найдешевшу і найзамінніщу ланку ланцюга. Це логіка звітності, а не логіка права.

Тут же лежить і ще один інструмент, який припадає пилом. Розділ XIV-1 Кодексу дозволяє застосовувати до юридичних осіб заходи кримінально-правового характеру, включно з конфіскацією майна і ліквідацією. Шахрайства в переліку підстав статті 96-3 справді немає, і це прогалина. Але легалізація за статтею 209 у цьому переліку є. А частина третя статті 209 фігурує в серпневих підозрах поруч зі статтею 190. Тобто товариство з обмеженою відповідальністю, яке орендувало поверх у бізнес-центрі, платило зарплату, купувало гарнітури і закривало відомості, теоретично може бути ліквідоване судом уже за чинним законом. Практики такого роду немає.

Шістдесят тисяч кваліфікованих

Тепер про масштаб, бо без нього все попереднє виглядає як юридична казуїстика.

Те саме дослідження оцінює зайнятість у галузі приблизно у шістдесят тисяч людей, що становить близько двох третин чисельності всього банківського сектора країни. Близько тисячі центрів, присутність у всіх двадцяти чотирьох областях, потерпілі щонайменше у двадцяти дев’яти країнах, до вісімдесяти п’яти відсотків жертв є мешканцями України і країн Євросоюзу. Оцінка обороту доходить до мільярда доларів на місяць, і хоч вона побудована на екстраполяції і потребує обережності, порядок величини не заперечує ніхто.

Шістдесят тисяч людей є вже не кримінальною статистикою. Це галузь. І з юридичного погляду найважливіше в ній не те, скільки вона краде, а те, що вона виробляє.

Вона виробляє кваліфікацію.

Людину за три місяці навчають знімати чужі психологічні запобіжники: страх, самотність, довіру до посади, сором, жадібність. Її навчають, що співчуття є технічною перешкодою, яку обходять скриптом. І коли вона зробила це півтори тисячі разів, вона не залишає навичку в офісі разом із гарнітурою. Вона виносить її з собою.

Кримінальне право вміє працювати з подією. Воно погано вміє працювати з кваліфікацією. І саме тому єдине покарання, яке має тут реальний сенс для рядового оператора, лежить не у строках.

Воно лежить у статті 55 Кодексу, яка передбачає позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю. Заборона на роботу, пов’язану з телефонними продажами, обробкою персональних даних і фінансовим посередництвом, на строк до п’яти років, з обов’язковим внесенням у реєстр, який бачить роботодавець. Плюс спеціальна конфіскація за статтями 96-1 і 96-2 щодо всього, що зароблено, включно з криптогаманцями. Реальний строк двадцятирічному не поверне потерпілому нічого і зробить із нього повноцінного рецидивіста з новими зв’язками. Професійна заборона разом із вилученням заробленого б’ють саме туди, куди треба, у конвертованість набутої навички.

Кому це все дістанеться

Підсумуємо не висновками, а тим, що видно неозброєним оком. У Кодексі немає норми, яка описує оператора. Є норма про потерпілого, яка вимагає заявника з-за кордону. Є норма про організацію, яка вимагає йти вгору по структурі. Є законний вихід через частину шосту статті 255, який рядовим не пропонують. Є стаття 304 проти рекрутерів, яка лежить без діла. Є заходи щодо юридичних осіб, які не застосовують. І є новий склад, який пишуть для того, хто віддав картку, а не для того, хто розмовляв.

За такої конструкції 1794 робочих місця і 26 підозр не є провалом слідства. Це рівно той результат, який чинний закон і чинна практика в їхньому нинішньому вигляді здатні дати. Систему налаштовано так, щоб оператор виходив із розгромленого офісу свідком, а через тиждень заходив у новий поверхом вище, під новою вивіскою, з тією самою базою.

Юридично це називається прогалиною в законі. Практично це означає, що шістдесят тисяч людей залишилися без судимості, без обліку і без заборони на професію. І справа навіть не в самій навичці, а в тому, що поріг уже пройдено. Звичайну людину треба довго ламати, перш ніж вона погодиться щовечора обкрадати літніх. Цих ламати не треба, вони цей поріг здолали буденно, з обідньою перервою і корпоративом на Новий рік. Перевірені на поліграфі, привчені до режиму секретності, звиклі працювати за відсоток і мовчати.

З погляду вербувальника це не сировина, а готовий продукт. І головний платоспроможний замовник на такий продукт сьогодні один, і він за триста кілометрів звідси. Росія кілька років будує свої вербувальні контури саме на кол-центровій логіці: база, обдзвін, скрипт, доведення співрозмовника до потрібної дії, оплата за результат. Технологія та сама, змінюється лише те, що на виході. Замість переказу на дропівський рахунок буде підпал релейної шафи, наводка на ТЦК або поїздка з пакетом до пункту незламності. Людині, яка півтори тисячі разів довела незнайомця до потрібної дії, не треба пояснювати методику. Їй треба видати новий скрипт і назвати ставку.

Далі в черзі стоять політичні штаби перед кожними виборами, крипта і мережі проплачених блогерів. Але вони конкурують за цей ресурс із тим, хто платить більше і не торгується.

Ось що держава лишила по собі, не написавши однієї статті Кодексу. Не розгромлену галузь, а шістдесят тисяч перевірених людей з вимкненим гальмом, які нікому не потрібні в іншій якості. І перший, хто по них прийде, вже стоїть у черзі.