GEMME Europe: як європейські судді самі почали пропагувати медіацію

У всіх організаціях, про які я писав раніше, є одна спільна риса: вони так чи інакше побудовані навколо самого процесу медіації, як провайдери послуг, як стандартизатор компетентності медіаторів, як інституції, що приймають запити сторін і адмініструють процедуру. GEMME (European Group of Magistrates for Mediation) стоїть окремо від усіх них, тому що це не організація медіаторів і не організація для сторін спору. Це об’єднання суддів, які вирішили самі, зсередини судової системи, просувати медіацію серед власних колег.

Парадокс тут доволі очевидний: судді, чия професійна роль полягає в ухваленні рішень, добровільно об’єднались, щоб переконувати інших суддів скеровувати справи на процедуру, яка формально забирає в них частину роботи. Саме цей парадокс і робить GEMME цікавою темою для моєї серії статей про інституції медіації.

Паризька зустріч 2003 року

Повна назва організації французькою звучить як Groupement européen des magistrats pour la médiation, англійською її зазвичай перекладають як European Association of Judges for Mediation. Дата заснування має конкретну прив’язку до місця й людини: 19 грудня 2003 року в будівлі Касаційного суду Франції в Парижі відбулась перша зустріч, яку очолив Гі Канівé, на той момент перший голова французького Касаційного суду, тобто найвищої судової інстанції країни в цивільних і кримінальних справах.

Показово, що ініціатива виникла саме з боку суддів найвищого рівня, а не з боку адвокатури чи бізнес-асоціацій, як це часто бувало з іншими організаціями цієї серії. Коли рух за нову практику вирішення спорів очолює перший голова національного Касаційного суду, це одразу дає ініціативі інституційну вагу, якої не мала б аналогічна пропозиція від приватної юридичної фірми чи навіть від об’єднання медіаторів.

На зустріч приїхали понад шістдесят магістратів із семи європейських країн: п’ятнадцять із Бельгії, тридцять п’ять із Франції, шість із Німеччини, по одному з Нідерландів, Португалії та Великої Британії, і троє з Італії. Переважання французьких учасників закономірне з огляду на місце проведення, але присутність суддів із шести інших країн уже на першій зустрічі показує, що задум від самого початку мав європейський, а не суто французький масштаб.

Формальну реєстрацію організації як некомерційного міжнародного об’єднання за французьким законодавством оформили лише через три місяці, навесні 2004-го. Цей часовий розрив між першою зустріччю і формальною реєстрацією типовий для подібних ініціатив: спершу потрібно було впевнитись, що інтерес учасників не обмежиться одноразовою зустріччю, а переросте у стабільну робочу структуру, і лише після цього переходити до бюрократичного оформлення. Юридичну адресу обрали символічну: набережна Орлож, 5, у Парижі, це адреса самого Касаційного суду Франції. Уже сам вибір локації для реєстрації показує, що йшлося не про приватну ініціативу окремих ентузіастів, а про рух, укорінений у найвищому рівні французької судової системи з першого дня існування.

Двадцять років зростання

За понад двадцять років організація виросла з сімох країн-засновниць до двадцяти п’яти країн, включно зі спостерігачами, і понад восьмисот членів. Це зростання відбувалось не через централізоване розширення з паризького офісу, а через поступове створення національних секцій у кожній новій країні, де знаходились судді, готові взяти на себе ініціативу локального представництва GEMME.

Модель національних секцій виявилась ключовою для того, щоб організація змогла масштабуватись на весь континент, зберігаючи при цьому чутливість до локального контексту. Кожна країна має власну правову традицію, власне ставлення суспільства до судової влади й власну історію (або її відсутність) використання альтернативних методів вирішення спорів, тому централізована паризька штаб-квартира навряд чи змогла б ефективно вести просвітницьку роботу одночасно в двадцяти п’яти дуже різних юрисдикціях без делегування значної автономії на місця.

Статус “спостерігача”, який мають деякі країни в структурі GEMME, зазвичай відображає ранню стадію розвитку локальної секції: групу суддів, що вже виявила інтерес і бере участь у загальноєвропейських заходах організації, але ще не сформувала повноцінну національну структуру з власним статутом і формальним членством за зразком секцій-засновниць. З часом частина спостерігачів переходить у статус повноправних національних секцій, тоді як інші залишаються на стадії спостереження довше, залежно від темпів розвитку медіаційної культури у власній країні.

Хто саме входить в об’єднання

GEMME створена для роботи в межах країн Європейського Союзу та Європейської асоціації вільної торгівлі. Основна категорія членів, звідки й походить назва організації, це кар’єрні судді, що спеціалізуються в цивільній, комерційній, трудовій, сімейній та кримінальній сферах права. Кожна з цих спеціалізацій має власну логіку застосування медіації: у сімейних справах медіація особливо цінна для збереження стосунків між сторонами після розлучення чи спору про опіку, у комерційних справах вона дозволяє зберегти ділові стосунки між компаніями, а в трудових спорах часто допомагає уникнути публічного загострення конфлікту між роботодавцем і працівником, яке важко повністю залагодити навіть після формального судового рішення.

Асоційованими членами можуть ставати юристи, науковці й самі медіатори, але ядро організації, її голос у публічному просторі та у відносинах з державними інституціями формують саме судді. Це принципова відмінність від решти організацій, про які я писав у цій серії. IMI встановлює стандарти для медіаторів. CEDR, ICC, WIPO, EUIPO надають послуги медіації безпосередньо сторонам. GEMME натомість працює з тими, хто щодня ухвалює рішення про долю справ у судовій системі, і намагається змінити саме їхнє професійне мислення й щоденну практику зсередини.

Структурно організація побудована як мережа національних секцій, об’єднаних спільним парасольковим утворенням у Парижі. Кожна національна секція має власну автономію в тому, як саме вона просуває медіацію у своїй країні, з огляду на локальний правовий контекст, рівень довіри суспільства до судової системи і культуру ставлення до альтернативних методів вирішення спорів. Парасолькова структура забезпечує обмін досвідом між секціями, спільне представництво на європейському рівні й певний рівень уніфікованого бачення місії організації, тоді як конкретна тактика роботи в кожній країні лишається на розсуд місцевих учасників.

П’ять напрямків роботи

Діяльність організації можна розділити на кілька напрямків, кожен з яких відповідає на одне практичне запитання: як переконати суддів та й усе суспільство, що медіація варта довіри.

Аналітична робота з інституціями

GEMME систематично бере участь у дискусіях з національними, європейськими та міжнародними органами влади, зокрема в обговореннях імплементації Директиви ЄС про медіацію в цивільних і комерційних справах. Організація має статус спостерігача при Раді Європи, що дає їй формальний канал впливу на європейську політику у сфері правосуддя, а не лише роль стороннього коментатора. Цей статус дозволяє представникам GEMME брати участь у профільних обговореннях, подавати власні позиції щодо законодавчих ініціатив і підтримувати прямий діалог із чиновниками, відповідальними за розробку політики в сфері альтернативного вирішення спорів на європейському рівні.

Аналітична робота також включає внутрішні “мозкові штурми” — регулярні зустрічі, на яких представники різних національних секцій обмінюються баченням того, які законодавчі й процедурні зміни потрібні в конкретних юрисдикціях, аби медіація стала практичнішим варіантом для суддів, що розглядають справи щодня.

Поширення найкращих практик

Через конференції, які організовують різні національні секції, GEMME систематично збирає й поширює приклади того, що реально працює в різних юрисдикціях. Італійська секція, наприклад, має особливо цінний досвід для обміну, оскільки саме Італія запровадила модель обов’язкової медіації і як наслідок використовує медіацію в рази частіше, ніж решта Європи. Цей досвід став предметом окремих обговорень на конференціях GEMME: чи варто іншим країнам переймати італійську модель обов’язковості, чи краще шукати менш примусові шляхи стимулювання медіації, враховуючи, що обов’язковість сама по собі викликає суперечки серед юристів щодо того, чи сумісна вона з добровільною природою медіації як такою.

Формат конференцій дозволяє суддям із різних країн безпосередньо ділитись практичним досвідом: як саме вони формулюють пропозицію медіації сторонам під час судового засідання, які аргументи виявляються найпереконливішими для сторін, які типи справ найкраще піддаються медіації, а які, навпаки, варто залишати для звичайного судового розгляду.

Просвітницька робота

GEMME веде широку інформаційну діяльність через власний сайт, публічні форуми, книги, статті в пресі, довідники, колоквіуми і навіть відеоматеріали, спрямовані як на юридичну спільноту, так і на широку публіку. Мета тут подвійна: підвищити обізнаність суспільства про саму можливість медіації і водночас змінити усталене сприйняття, за яким звернення до державного суду вважається єдиним “правильним” способом вирішити спір.

Ця просвітницька робота спрямована не лише на потенційних сторін майбутніх спорів, а й на самих юристів, які часто виступають першими радниками клієнтів у момент виникнення конфлікту. Якщо адвокат за замовчуванням радить клієнту подавати позов, не згадуючи медіацію як варіант, шанс на те, що справа коли-небудь дійде до медіатора, різко знижується ще до будь-якого судового провадження. Тому частина просвітницьких матеріалів GEMME орієнтована саме на юридичну освіту й зміну звичок практикуючих адвокатів.

Навчання суддів, які скеровують справи на медіацію

Окремий напрямок роботи GEMME це підготовка так званих “mediation prescribers”, тобто саме суддів, які на практиці вирішують, чи запропонувати сторонам спробувати медіацію перед тим, як справа піде звичайним судовим шляхом. Це організовується через семінари й тренінги, у яких GEMME або бере участь, або виступає ініціатором.

Ця робота ґрунтується на простому спостереженні: навіть у країнах, де законодавство прямо дозволяє чи навіть заохочує суддів пропонувати медіацію сторонам, реальна частота таких пропозицій сильно залежить від особистого знайомства конкретного судді з тим, як медіація працює на практиці, і від його особистої впевненості в тому, що вона дасть кращий результат, ніж звичайний судовий розгляд. Тренінги, організовані GEMME, покликані заповнити саме цю прогалину практичного досвіду й довіри, а не лише формального знання закону.

Вплив Директиви ЄС про медіацію

Новий імпульс усій роботі GEMME надала Директива ЄС про медіацію в цивільних і комерційних справах, ухвалена 21 травня 2008 року: організація, заснована ще до директиви, отримала після її ухвалення значно потужніший інституційний привід для розмови з національними урядами про практичну імплементацію європейських норм. Директива дала GEMME конкретний, юридично обов’язковий документ, на який можна було посилатись у розмовах з міністерствами юстиції різних країн, замість того щоб апелювати лише до загальних аргументів на користь медіації.

Водночас саме досвід GEMME на місцях у різних країнах показав одну з головних проблем імплементації директиви: за різними оцінками, у середньому менш ніж один відсоток справ, що потрапляють до суду в Євросоюзі, врегульовується через медіацію, попри формальну наявність законодавчої бази практично в усіх державах-членах. Ця розбіжність між юридичною можливістю і реальною практикою і є тим самим викликом, на розв’язання якого спрямована щоденна робота національних секцій GEMME.

“Mediation meets Judges”: проєкт, що показує підхід GEMME в дії

Один із найбільш конкретних і вимірюваних проєктів GEMME це ініціатива під назвою “Mediation meets Judges”, реалізована за співфінансування Європейського Союзу спільно з EUROCHAMBRES (об’єднанням європейських торгово-промислових палат), дев’ятьма торговими палатами й медіаційними центрами та самою GEMME, одночасно в семи країнах: Бельгії, Болгарії, Кіпрі, Франції, Ірландії, Італії та Іспанії.

Проєкт передбачав організацію сорока воркшопів, на яких судді й практикуючі медіатори могли безпосередньо зустрічатись, обмінюватись найкращими практиками і спільно просувати використання медіації в судах. У межах ініціативи розробили набір практичних інструментів, які обговорювали разом із суддями цивільних і комерційних судів по всій Європі.

Кінцева мета проєкту полягала в тому, щоб запустити пілотні програми судової медіації принаймні у тринадцяти європейських регіонах: Андалусії, Барселоні, Бордо, Брюсселі, Дубліні, Мадриді, Марселі, Мілані, Монці, Нікосії, Парижі, Ренні та Софії. Вибір саме цих регіонів не був випадковим: організатори свідомо обирали як великі столичні центри (Брюссель, Мадрид, Париж, Софія, Нікосія, Дублін), так і регіональні судові округи (Андалусія, Бордо, Марсель, Мілан, Монца, Ренн), аби перевірити, чи працює модель однаково добре у великих юрисдикціях зі складною судовою бюрократією і в менших регіональних судах, де особисті зв’язки між суддями й місцевими медіаторами часто налагодити простіше.

Цей проєкт добре ілюструє загальну логіку GEMME: замість того щоб просто закликати до медіації абстрактно через публікації чи публічні заяви, організація намагається будувати живі, особисті контакти між тими, хто теоретично мав би скеровувати справи на медіацію, тобто суддями, і тими, хто цю медіацію потім проводить, тобто практикуючими медіаторами, у конкретних регіонах, з конкретними, вимірюваними пілотними програмами як результатом, а не просто з узагальненими рекомендаціями на папері.

Внутрішній опір, з яким стикається GEMME

Цікаво, що самі учасники GEMME доволі відверто говорять про причини, чому медіація в деяких країнах приживається важче, ніж в інших, і ці пояснення варті окремої уваги, бо вони показують реальні виклики, а не лише офіційні успіхи.

На одній із подій, присвячених двадцятиріччю організації, представники національної секції однієї з європейських країн відверто пояснювали загальну логіку опору: у суспільстві, де звернення до “природного судді” історично сприймається як єдиний легітимний спосіб вирішення приватного спору, оточений усіма інституційними юридичними гарантіями, просто немає усталеного соціального запиту на приватного, оплачуваного сторонами медіатора. Особливо це стосується країн з дуже високим співвідношенням кількості юристів на душу населення, де юридична професія традиційно домінує в культурі вирішення конфліктів, а звернення до альтернативного, позасудового способу може навіть сприйматись частиною суспільства як ознака слабкості чи недовіри до власної правової системи.

До цього додається й суто економічний фактор: у країнах, де судовий процес відносно дешевий або де сторони звикли, що судові витрати покриваються переважно програвшою стороною, мотивація шукати альтернативу у вигляді платної медіації природно нижча, ніж у юрисдикціях з дорогим і затяжним судовим процесом. Представники згаданої секції прямо казали, що прагнуть змінити саме цю ментальність, надихаючись досвідом колег з інших європейських секцій GEMME, і що результати такої зміни проявляються поступово, крок за кроком, а не одномоментно.

Ця відвертість, на мій погляд, і є найціннішою рисою GEMME як організації. На відміну від маркетингових матеріалів комерційних провайдерів медіації, судді, що добровільно об’єднались у GEMME, не приховують, наскільки повільним і важким буває процес культурної зміни, навіть коли він підтриманий на найвищому інституційному рівні від самого початку.

Місце GEMME серед інших організацій цієї серії

Якщо розташувати всі організації, про які я писав, на певній умовній шкалі “хто на кого впливає”, вийде приблизно така картина. CEDR, ICC ADR Centre, WIPO AMC і EUIPO Mediation Centre впливають безпосередньо на сторони конкретних спорів, надаючи їм послугу медіації. IMI впливає на самих медіаторів, встановлюючи стандарти їхньої кваліфікації, яким мають відповідати практикуючі фахівці. GEMME ж унікальна тим, що впливає на третю сторону всього рівняння, на самих суддів, які часто є першою, а іноді і єдиною точкою контакту, через яку сторона спору взагалі дізнається про існування медіації як альтернативи судовому процесу.

Це принципово інший тип впливу: не послуга, не стандарт, а зміна професійної культури зсередини системи, яка теоретично мала б конкурувати з медіацією за “клієнтів”, тобто справи, але натомість добровільно намагається спрямовувати частину цих справ у бік медіації. Цікаво, що три типи організацій цієї серії, по суті, доповнюють одна одну в одному й тому самому ланцюжку: GEMME переконує суддю запропонувати медіацію, сторони звертаються до провайдера послуг на кшталт CEDR, ICC чи WIPO, а якість самого медіатора, якого їм призначать чи порадять, у ідеалі підтверджена стандартами на кшталт тих, що встановлює IMI.

Саме тому GEMME, попри свою відносну непублічність порівняно з великими інституціями на кшталт ICC чи WIPO, відіграє критично важливу роль у самій архітектурі того, як медіація взагалі потрапляє в поле зору сторін спору в різних країнах Європи.

Історія GEMME цікава мені тим, що показує ще одну грань відповіді на питання, яке я ставив собі протягом усієї цієї серії статей: що насправді потрібно для того, щоб медіація стала не винятковою, а звичною практикою в конкретній країні. Правила й процедурні документи, про які я писав, розповідаючи про CEDR, ICC чи WIPO, необхідні, але недостатні. Стандарти якості медіаторів, про які йшлося в статті про IMI, теж необхідні, але теж недостатні. Виявляється, потрібна ще й активна, добровільна робота людей усередині самої судової системи, які готові визнати, що частину справ, які приходять до них, краще вирішити не в залі суду.

Судді, що з 2003 року самі об’єднуються заради просування альтернативи власному суду, це, мабуть, найкращий доказ того, наскільки серйозно частина європейської юридичної спільноти сприймає ідею, що якість правосуддя вимірюється не кількістю ухвалених вироків, а тим, наскільки добре суспільство вміє вирішувати власні конфлікти загалом, включно з тими способами, які не потребують судді взагалі.