Справа “Борзих проти ZN.UA”: юридична оцінка спору між правом на ім’я та свободою медіа

З точки зору цивільного права перед нами класичний деліктний спір про захист особистих немайнових прав, ускладнений двома обставинами: кримінально-процесуальним статусом позивача та серійним характером оскаржуваних публікацій. Правова рамка спору складається з кількох рівнів.

Конституційний рівень: стаття 32 Конституції (заборона втручання в особисте життя та право на спростування недостовірної інформації), стаття 34 (свобода вираження) та стаття 62 (презумпція невинуватості). Уже на цьому рівні видно, що спір не є конфліктом “права проти сваволі”, а конфліктом двох конституційних цінностей рівного рангу, і суд зобов’язаний не обирати одну з них, а балансувати.

Цивільно-правовий рівень: статті 277, 280, 296, 297, 299, 302 ЦК України. Центральною є частина четверта статті 296 ЦК, яка дозволяє обнародування імені особи, що підозрюється чи обвинувачується у вчиненні кримінального правопорушення, лише після набрання законної сили обвинувальним вироком, “якщо інше не встановлено законом”. Це норма прямої дії, і саме вона є найсильнішим формальним аргументом позивача.

Конвенційний рівень: статті 6 § 2, 8 та 10 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод у їх взаємодії, як її тлумачить ЄСПЛ.

Ключовий національний прецедент: ZN.UA вже програвало цей самий спір

Постанова Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 10 вересня 2025 року у справі № 757/19417/23 (провадження № 61-9428св24) має для цього процесу значення, яке важко переоцінити. По-перше, це не абстрактна правова позиція: відповідачем у тій справі було саме ZN.UA, а позивачем – колишній посадовець “Укртатнафти”, ім’я якого видання назвало в матеріалі про підозру в ухиленні від сплати акцизного податку. По-друге, ВС сформулював позицію максимально жорстко: наявність суспільного інтересу та публічний статус особи не скасовують обмеження частини четвертої статті 296 ЦК. По-третє, суд обрав пропорційний засіб: публікація залишається доступною, але ім’я підлягає видаленню.

У процесуальному вимірі це означає, що сторона Борзих заходить у суд першої інстанції з готовим касаційним прецедентом проти того самого відповідача, з тим самим предметом і майже тотожними фактичними обставинами. За частиною четвертою статті 263 ЦПК суди при виборі і застосуванні норми права зобов’язані враховувати висновки Верховного Суду. Відступ від такої позиції можливий лише через палату, об’єднану палату або Велику Палату ВС, тобто це питання не для районного суду. Очікувати, що суд першої інстанції самостійно “переграє” касаційну практику, професійно наївно.

Варто зафіксувати й нюанс, який працює в обидва боки. У серпні 2026 року ВС уточнив тлумачення застереження “в інших випадках, передбачених законом” у частині четвертій статті 296 ЦК: ця бланкетна формула не є загальним дозволом розкривати ім’я з міркувань інформування суспільства, інакше вона перетворилася б на спосіб обходу заборони, несумісний з принципом правової визначеності. Тобто аргумент “суспільний інтерес як інший випадок, передбачений законом” для ZN процесуально закритий. Водночас сама конструкція постанови від 10.09.2025 підказує суду й межу задоволення позову: не видалення матеріалів, а їх анонімізація.

Твердження поза межами підозри: інший правовий режим і інший стандарт доведення

Юридично найточніше місце коментованого матеріалу – розмежування двох груп відомостей. Повідомлення “НАБУ оголосило підозру” є відтворенням офіційної інформації, і тут медіа захищене як національним законодавством (звільнення від відповідальності за добросовісне поширення інформації з офіційних джерел, передбачене Законом “Про медіа”), так і практикою ЄСПЛ: у справі Bladet Tromsø and Stensaas v. Norway (1999) Суд визнав, що преса за загальним правилом має право покладатися на офіційні документи без самостійної повторної перевірки.

Але твердження про торгівлю службовою інформацією, керівництво “злочинною групою адвокатів”, статус “смотрящого” в експертній установі, “своїх людей у НАБУ” та “доступ на Банкову” є самостійними фактичними твердженнями, а не оціночними судженнями. Класична дихотомія, закладена ще в Lingens v. Austria (1986): оціночні судження не потребують доведення, фактичні твердження – потребують. І тут вмикається стандарт Pedersen and Baadsgaard v. Denmark (Велика палата, 2004): що серйознішим є звинувачення у вчиненні злочину, то міцнішою має бути його фактична основа. Обвинувачення особи в керівництві злочинною групою – це фактично інкримінування їй статті 255 КК у публіцистичній формі, і ЄСПЛ вимагає для таких тверджень “особливо солідної фактичної бази”.

Посилання на анонімні джерела становища редакції не рятує. Goodwin v. the United Kingdom (1996) захищає журналіста від примусу розкрити джерело, але не перекладає тягар доведення достовірності на позивача і не звільняє редакцію від обов’язку показати суду, що вона діяла відповідно до доктрини відповідальної журналістики: перевірка, надання можливості коментаря, коректність формулювань. Епізод з Коломойським, згадку про якого редакція прибрала після заперечення, у цій логіці працює проти ZN як непрямий доказ дефектності верифікаційних процедур. Так само і епізод з сумою позову: помилка у відтворенні цифри, яку можна перевірити простим читанням позовної заяви, не має самостійного деліктного значення, але має доказову вагу при оцінці добросовісності відповідача в цілому – суди зважають на загальний стандарт обачності редакції.

Презумпція невинуватості та стаття 8 Конвенції: що насправді каже Страсбург

Аргумент ZN про “антиєвропейськість” абсолютної заборони має раціональне зерно, але в суді він працюватиме обмежено. Європейський стандарт справді не знає абсолютної заборони називати підозрюваних. Проте він знає інше: репутація особи входить до сфери приватного життя за статтею 8 (A. v. Norway, 2009, де Суд визнав порушенням саме медійне пов’язування особи з тяжким злочином), а публічне представлення людини винною до вироку порушує дух статті 6 § 2 (Allenet de Ribemont v. France, 1995, щодо посадовців, і Fatullayev v. Azerbaijan, 2010, з вимогою “максимальної обережності” при інформуванні про розслідування).

Методологію балансування задає Axel Springer AG v. Germany (Велика палата, 2012): внесок публікації в дискусію суспільного значення, ступінь публічності особи, її попередня поведінка, спосіб отримання інформації та її достовірність, зміст і форма публікації, тяжкість наслідків. Прикметно, що за цими критеріями позиції сторін розщеплюються: за критерієм суспільного інтересу і публічності виграє ZN (діяльність адвоката, підозрюваного НАБУ у зливах слідчої інформації, безумовно є питанням суспільної ваги), за критеріями достовірності та форми – Борзих, якщо редакція не доведе фактичну основу категоричних тверджень.

Щодо фотографій і обставин сімейного життя застосовним є тест Von Hannover v. Germany (No. 2) (2012): зображення особи є одним з головних атрибутів особистості, і його публікація потребує окремого виправдання внеском у суспільну дискусію. Фото підозрюваного адвоката в контексті провадження ще можна виправдати; обставини приватного та сімейного життя, які не мають зв’язку з предметом розслідування, виправдати практично неможливо, і це найслабша ділянка оборони ZN.

Нарешті, Bédat v. Switzerland (Велика палата, 2016) прямо визнав легітимним обмеження преси задля захисту таємниці слідства, авторитету правосуддя і прав підозрюваного, а Worm v. Austria (1997) – задля запобігання “суду медіа” (trial by media). Тобто теза, що будь-яке обмеження персоніфікації підозри є цензурою, страсбурзькою практикою не підтверджується.

Пропорційність засобу захисту: Hurbain як модель рішення

Hurbain v. Belgium (Велика палата, 2023) дає готову модель для української судової практики: анонімізація архівного матеріалу без його видалення визнана пропорційним втручанням у свободу вираження. Постанова ВС від 10.09.2025 фактично імплементувала цю модель у національне право. Це означає, що юридично коректний результат справи Борзих лежить не в площині “видалити дванадцять публікацій”, а в площині диференційованого припису: анонімізувати ім’я до вироку, спростувати або вилучити конкретні твердження, фактичну основу яких редакція не доведе, і залишити доступним усе, що є добросовісним відтворенням офіційної позиції слідства та оціночними судженнями.

Кваліфікація позову як SLAPP: передчасна за всіма формальними критеріями

Поняття SLAPP має сьогодні нормативні контури: Директива ЄС 2024/1069 від 11 квітня 2024 року та Рекомендація Комітету міністрів Ради Європи CM/Rec(2024)2 визначають індикатори зловживального позову: очевидна юридична безпідставність, непропорційність або завідома надмірність вимог, множинність процесів проти тих самих відповідачів, вимоги, розраховані на виснаження, а не на виграш.

Прикладення цих критеріїв до позову Борзих дає негативний результат за головним індикатором: позов, який спирається на пряму норму ЦК і свіжу касаційну практику проти того самого відповідача, за визначенням не може бути “очевидно безпідставним”. Відсутність вимоги про моральну шкоду послаблює і другий індикатор. Дискусійним залишається хіба що розмір судових витрат (514 335,20 грн): за статтею 141 ЦПК та практикою ВС витрати на правничу допомогу мають бути співмірними зі складністю справи, і саме тут суд має реальний інструмент корекції. Але непропорційність витрат – це підстава для їх зменшення, а не для кваліфікації процесу як переслідування журналістів.

Окремої уваги заслуговує застереження щодо медійної кампанії. Публічна критика позову охоплюється статтею 10 Конвенції беззастережно. Однак українське право знає категорію позапроцесуального впливу на суд (стаття 6 Закону “Про судоустрій і статус суддів”), і риторика, яка наперед оголошує будь-яке несприятливе рішення доказом залежності судді, справді створює для медіа додатковий правовий ризик: у практиці ЄСПЛ ще з Worm v. Austria визнано, що держава вправі захищати правосуддя від кампаній тиску.

Порівняльний контекст: чому американська модель тут не працює

Для повноти картини варто окреслити альтернативну модель. Американське право після New York Times Co. v. Sullivan (1964) надає пресі майже імунітет у справах публічних осіб: позивач має довести “actual malice”, тобто завідоме знання про неправдивість або грубу байдужість до істини. За цим стандартом позов Борзих був би приречений щодо більшості тверджень. Але континентальна і конвенційна традиція, до якої належить Україна, будується інакше: репутація і презумпція невинуватості є не винятками зі свободи слова, а рівновеликими правами, і тягар доведення достовірності фактичних тверджень лежить на тому, хто їх поширив. Апеляція до “світових стандартів свободи преси” без уточнення, про яку саме правову сім’ю йдеться, є риторикою, а не аргументом.

Прогностична оцінка

Найімовірніший результат – часткове задоволення позову з диференційованою оцінкою кожної публікації і кожного твердження. Практично гарантованим виглядає припис про анонімізацію імені позивача до вироку: тут проти ZN працюють пряма норма частини четвертої статті 296 ЦК, постанова ВС від 10.09.2025 у справі проти самого ZN і серпневе 2026 року тлумачення бланкетного застереження. Високоймовірним є задоволення вимог щодо фотографій та відомостей про сімейне життя за тестом Von Hannover. Доля тверджень про “злочинну групу”, “смотрящого” і “торгівлю інформацією” цілком залежить від того, що редакція покладе на стіл суду: якщо це дослівне відтворення матеріалів підозри – позиція ZN сильна; якщо власна аналітична надбудова на анонімних джерелах – слабка, за стандартом Pedersen and Baadsgaard. Розмір судових витрат, найгучніший елемент інформаційної кампанії, юридично є найменш цікавим: він підлягає звичайній перевірці на співмірність за статтею 141 ЦПК.

Стратегічно ця справа важлива не результатом для сторін, а тим, що вона стане першим великим тестом застосування прецеденту № 757/19417/23 у резонансному спорі. Якщо суд відтворить модель “матеріал залишається, ім’я зникає, недоведене спростовується”, Україна отримає робочий національний аналог підходу Hurbain. Якщо ж процес зірветься в логіку “все або нічого”, програють обидві цінності: і репутація, і журналістика.