Закон проти колцентрів: чим президентський варіант відрізняється від депутатського

Уявіть ситуацію. Країна воює, а всередині неї роками працює індустрія телефонного шахрайства. За даними правоохоронців, йдеться про тисячі людей, залучених до роботи таких офісів, і мільярди гривень, які проходять через пов’язані з ними фінансові схеми.

16 вересня Верховна Рада 313 голосами ухвалила в цілому законопроєкт №10190. Новина, на перший погляд, проста: відповідальність за діяльність шахрайських колцентрів посилюється.

Але закон — це не пресреліз. Закон — це конкретні формулювання.

І якщо покласти поруч ухвалений №10190 та президентський законопроєкт №16014, виникає питання, на яке варто отримати відповідь.

У двох документах багато спільного: криміналізація організації електронно-комунікаційних шахрайських структур, суворі покарання для організаторів та учасників, відповідальність за вербування людей до таких організацій.

Але є й принципова відмінність.

У президентському законопроєкті №16014 була окрема норма про відповідальність службової особи, яка, використовуючи владу або службове становище, сприяє створенню чи роботі шахрайської організації або умисно створює умови для уникнення її учасниками відповідальності.

За цією нормою передбачалося від 8 до 12 років позбавлення волі, заборона обіймати певні посади та конфіскація майна.

У тексті №10190, який парламент зрештою ухвалив, такої спеціальної норми немає.

Це не означає, що службовець, який допомагає колцентру, взагалі не може нести кримінальну відповідальність. Залежно від конкретних дій можуть застосовуватися інші статті Кримінального кодексу.

Але саме спеціального складу злочину, запропонованого президентом для такого сприяння, в ухваленій редакції немає.

І саме це варто розібрати.

Два законопроєкти — одна проблема

Президентський №16014 та депутатський №10190 справді багато в чому схожі.

Обидва передбачають сувору відповідальність для організаторів і керівників таких структур.

В обох передбачена відповідальність для учасників.

В обох є спеціальні положення щодо вербування людей до шахрайських організацій.

В обох передбачено можливість звільнення від покарання для учасника, який добровільно звернеться до правоохоронців до повідомлення про підозру та сприятиме викриттю організації. При цьому ця можливість не поширюється на організатора та керівника.

Але №10190 у низці положень навіть жорсткіший.

Він запроваджує окрему статтю 190-1 за електронно-комунікаційне шахрайство.

Зменшує мінімальну кількість учасників для кваліфікації відповідної організації.

Окремо передбачає відповідальність за створення та керівництво об’єднанням таких організацій — до 15 років позбавлення волі.

Тобто твердження, що депутатський законопроєкт просто «пожаліли шахраїв», не відповідає його тексту.

Він навпаки посилює відповідальність для нижчих та середніх ланок схеми.

Але є питання до верхівки.

У президентському проєкті була спеціальна норма про службову особу, яка своїм становищем допомагає такій організації працювати або уникати відповідальності.

У фінальному №10190 її немає.

І тут важлива ще одна обставина.

Чому Рада обрала саме №10190?

15 вересня парламент розглядав питання законопроєкту №16014. Однак необхідної кількості голосів для скорочення строку внесення альтернативних законопроєктів не набрали.

Після цього було запропоновано розглянути наступного дня депутатський №10190.

16 вересня саме №10190 парламент і ухвалив у цілому.

Тобто йдеться не про ситуацію, коли парламент проголосував президентський текст і випадково загубив одну його норму під час технічного редагування.

Парламент зрештою проголосував за інший законопроєкт.

І саме в ньому немає тієї спеціальної норми, яка була в президентському тексті.

Чому?

Це вже питання не до журналіста, а до авторів та ініціаторів законопроєкту.

Хто автори №10190?

У картці Верховної Ради серед ініціаторів №10190 зазначені Павлюк, Бакумов, Куницький, Захарченко, Бужанський, Сухов, Дмитрук, Касай, Мінько та Дануца.

Частина цих депутатів була безпосередньо залучена до парламентської роботи щодо проблеми колцентрів.

Зокрема, Олександр Куницький очолював тимчасову слідчу комісію Верховної Ради, яка займалася питаннями діяльності шахрайських колцентрів.

Тому цілком логічне питання: чому закон, підготовлений депутатами, які спеціально займалися цією проблемою, не містить окремої норми про відповідальність службовця, який використовує своє становище для сприяння роботі такого колцентру?

Сам факт авторства, звичайно, не свідчить про неправомірні дії.

І тут важливо не змішувати різні речі.

Але склад авторів та остаточна редакція закону — це предмет для публічного аналізу.

І тут з’являється Тищенко

Історія Миколи Тищенка робить питання про відповідальність за «дах» не теоретичним.

29 червня 2026 року НАБУ та САП повідомили народному депутату про підозру. 3 липня Вищий антикорупційний суд визначив йому заставу у 10 млн грн.

За версією слідства, Тищенко вимагав понад мільйон доларів у представників пов’язаного з колцентрами кримінального угруповання за те, щоб не виступати публічно за закриття їхніх офісів.

Слідство також описує систему регулярних платежів та окремі домовленості щодо тиску на конкурентів.

Тищенко заперечує висунуті йому звинувачення та називає справу політичною.

Тобто юридично правильно говорити не «Тищенко торгував рейдами», а: за версією слідства, він міг використовувати депутатські можливості та публічну активність у таких домовленостях.

І ось тут виникає цікаве порівняння.

Президентський №16014 пропонував окремо криміналізувати дії службовця, який своїм службовим становищем допомагає шахрайській організації або забезпечує уникнення відповідальності.

Саме такої спеціальної норми у фінальному №10190 немає.

Це ще не означає, що закон писався під конкретну кримінальну справу.

Таке твердження потребувало б окремих доказів.

Але це означає, що законодавцю цілком можна поставити запитання: чому відповідальність для організатора колцентру прописана окремо й детально, а спеціальної норми для службовця, який забезпечує його роботу або безкарність, у фінальному тексті немає?

Ще один епізод — колцентр у будівлі депутата

У серпні 2023 року Микола Тищенко разом із депутатом Дмитром Суховим проводив публічний рейд на колцентр у Макарівському районі Київської області.

У матеріалах того часу повідомлялося про понад 300 обладнаних робочих місць та виявлені печатки з назвами російських державних і фінансових структур, зокрема «Газпрому», «Газпром Інвесту», Банку Росії та Московської біржі.

Тищенко заявляв, що колцентр міг бути пов’язаний із Росією та використовуватися для збору інформації.

Цю частину історії важливо подавати саме як заяви та обставини рейду, а не як встановлений судом факт роботи на російські спецслужби.

За повідомленнями того часу, до будівлі прибув народний депутат Олег Семінський, який заявляв, що не контролює діяльність орендарів.

Саме тому цей епізод не дає підстав автоматично говорити про причетність депутата до роботи колцентру.

Але він демонструє іншу проблему: де проходить межа відповідальності посадовця за діяльність, яка відбувається у пов’язаному з ним майні або за обставин, на які він фактично може впливати?

У законі №10190 спеціальної відповіді саме на це питання немає.

Дмитрук — окремий сюжет

Серед авторів №10190 також є Артем Дмитрук.

Його історія добре відома окремо від цього законопроєкту: після виїзду з України у 2024 році він був оголошений у міжнародний розшук у межах кримінального провадження.

Цей факт сам по собі нічого не говорить про зміст №10190.

Так само авторство законопроєкту не означає автоматично відповідальності автора за кожну його норму або наслідки майбутнього застосування закону.

Тому пов’язувати історію Дмитрука з відсутністю конкретної статті без додаткових доказів було б некоректно.

Але сам факт залишається частиною історії того, хто саме був серед авторів документа.

Що насправді змінив закон?

Якщо відкинути політичні заяви та подивитися на текст, картина досить конкретна.

Парламент:

— посилив кримінальну відповідальність за організацію шахрайських колцентрів;

— передбачив окрему відповідальність за електронно-комунікаційне шахрайство;

— встановив відповідальність за створення та керівництво об’єднаннями таких організацій;

— зберіг механізм звільнення від відповідальності для учасників, які добровільно допомагають викривати організацію;

— але не включив до фінального тексту спеціальну норму про службову особу, яка використовуючи владу сприяє роботі такої організації або допомагає її учасникам уникати відповідальності.

Останній пункт і є головним питанням цієї історії.

Не тому, що без нього колцентри нібито стали легальними.

Не стали.

І не тому, що службовець, який допомагає шахраям, автоматично залишається безкарним.

Не залишається.

Питання в іншому: чому парламент, маючи перед собою президентський текст із окремою нормою про таке службове сприяння, ухвалив депутатський текст без неї?

Відповідь на це питання повинні дати автори законопроєкту та парламентський комітет.

Бо боротьба з колцентрами — це не тільки питання оператора з гарнітурою.

Є організатор.

Є керівник.

Є фінансовий контур.

Є люди, які забезпечують інфраструктуру.

І потенційно є ті, хто може використовувати службове становище, щоб така система працювала або уникала відповідальності.

Саме останньої ланки в спеціальній нормі, запропонованій президентом, у фінальному законі немає.

І тому святкувати 313 голосів як остаточне закриття проблеми колцентрів було б передчасно.

Парламент посилив відповідальність за саму систему шахрайства.

Але питання відповідальності тих, хто може забезпечувати їй захист за допомогою службових повноважень, залишилося окремим питанням.

І тепер головне — отримати на нього відповідь.