Як виміряти майстерність медіатора: історія та модель International Mediation Institute

Уявіть ситуацію: юридичний департамент великої компанії отримує пропозицію піти на медіацію в спорі з постачальником на кілька мільйонів євро. Керівництво погоджується, але одразу постає практичне запитання, від якого залежить, по суті, весь подальший результат: кого обрати медіатором? Резюме претендентів виглядають однаково переконливо. Сертифікати теж. А реальної інформації про те, як конкретна людина насправді поводиться в кімнаті переговорів під час кризового моменту, практично немає.

Це не гіпотетична проблема, а структурна особливість усього ринку медіації, яка тримається на довірі, побудованій майже виключно на репутації та особистих зв’язках. У 2007 році в Гаазі з’явилась організація, що вирішила взятись саме за цю проблему, не пропонуючи ще одні послуги медіації, а намагаючись виміряти й підтвердити якість самих медіаторів у глобальному масштабі. Ідеться про International Mediation Institute (IMI).

Усі чотири організації, про які я писав раніше в цій серії, а саме CEDR, ICC International Centre for ADR, WIPO Arbitration and Mediation Center та EUIPO Mediation Centre, надають послуги медіації напряму: адмініструють процес, призначають медіатора, допомагають сторонам дійти угоди. International Mediation Institute не робить нічого з цього. Це гаазький некомерційний фонд, єдине завдання якого полягає в тому, щоб встановлювати та підтримувати глобальні стандарти компетентності для медіаторів, не надаючи при цьому жодних послуг сторонам спору самостійно.

Від ідеї трьох організацій до реєстрації фонду

Задум об’єднати зусилля декількох медіаційних інституцій у спільну глобальну структуру виник ще в 2006 році. Марк Аппель від американської Асоціації з арбітражу, представлений через її міжнародний підрозділ ICDR, Аннет ван Ремсдейк від Нідерландського інституту медіації (NMI) і Лунг Сенг Онн від Сінгапурського центру медіації (SMC) спільно спланували створення міжнародного органу, що просував би медіацію як повноцінну професію зі своїми стандартами якості. Через рік, у 2007-му, цей задум оформився в реєстрацію International Mediation Institute, нідерландського некомерційного фонду в Гаазі.

Першим головою організації став Майкл Макілрейт із General Electric, компанії, яка на той момент активно користувалась послугами позасудового вирішення спорів. Цей факт одразу надав новій структурі практичної, а не суто академічної легітимності, адже очільником став не постачальник послуг медіації, а людина, яка сама регулярно замовляла медіацію як клієнт і добре розуміла, чого насправді бракує ринку з погляду споживача. Ключову операційну роль у розвитку організації відіграв Майкл Літс, досвідчений фахівець, який, попри плани про вихід на пенсію, погодився розбудовувати IMI з 2007 року як благодійну структуру, відмовившись від оплати за власну роботу. Саме Літс упродовж наступного десятиліття став головним генератором ідей організації, від першої концепції глобальної сертифікації до масштабних дослідницьких ініціатив, про які йтиметься нижче.

Географія засновників, що охопила Північну Америку, Західну Європу й Азію, не була випадковою, адже організація, створена лише однією регіональною групою, ризикувала б сприйматись як локальний стандарт, нав’язаний решті світу. Об’єднання трьох континентів із самого початку заклало претензію на справжню глобальність, а місце реєстрації, Гаага, з її давньою репутацією центру міжнародного правосуддя й нейтралітету, лише підсилило цей ефект.

Фінансову модель організатори продумали заздалегідь. AAA/ICDR та SMC разом із партнерським Сінгапурським міжнародним арбітражним центром (SIAC) взяли на себе зобов’язання підтримувати фонд грантами протягом перших років роботи, тоді як нідерландський NMI поділився вже готовою практичною експертизою, адже на той момент саме голландська національна модель сертифікації медіаторів була чи не єдиним по-справжньому розвиненим прикладом подібної системи у світі, і новостворений гаазький фонд багато в чому відштовхувався саме від цього досвіду.

Як влаштована система сертифікації на практиці

Центральний принцип роботи IMI полягає в тому, що організація сама нікого не навчає і не оцінює напряму. Натомість вона формулює детальні публічні стандарти компетентності, а конкретне навчання й оцінювання доручає акредитованим стороннім партнерам: навчальні структури отримують статус Сертифікованих програм навчання медіаторів (CMTP), а оцінювальні структури отримують статус Кваліфікаційних оцінювальних програм (QAP). Кожна заявка на такий статус проходить окрему, доволі прискіпливу перевірку незалежним консультативним комітетом IMI, перш ніж отримати право видавати оцінки, які визнаються офіційною сертифікацією.

Шлях медіатора до сертифікації складається з кількох послідовних кроків, і варто розібрати кожен окремо, бо саме в деталях процедури й криється реальна цінність системи.

Перший крок полягає в підтвердженні досвіду. Кандидат має довести, що він практикуючий, не щойно навчений фахівець та підтвердити щонайменше двадцять проведених медіацій або двісті документально підтверджених активних годин практики за останні три роки. Цей поріг одразу відсіює всіх, хто пройшов лише навчальний курс, але ще нічого не провів на реальних справах.

Другий крок передбачає подання анонімізованого журналу справ. Кандидат складає структурований перелік проведених медіацій без розкриття імен сторін чи конфіденційних деталей самих спорів, але з достатньою інформацією про тип справи, галузь, тривалість процесу й загальний результат, аби оцінювачі могли зрозуміти реальний практичний профіль медіатора.

Третій крок — оцінювання через акредитовану QAP-програму, що включає підготовку й подання плану дій на основі практичного кейс-стаді, тобто демонстрацію того, як кандидат структурував би роботу з конкретним гіпотетичним, але реалістичним спором, а також безпосереднє проходження оцінювальної сесії з досвідченими асесорами, які перевіряють не теоретичні знання, а практичні навички фасилітації, роботи з емоціями сторін і побудови довіри в кімнаті переговорів.

Четвертий крок, на мій погляд, найоригінальніший, і називається він Feedback Digest. Це анонімізований, незалежно складений підсумок відгуків реальних клієнтів, зібраних через стандартизовану форму запиту. Медіатор сам обирає незалежного рецензента, який отримує заповнені форми від сторін минулих справ і перетворює їх на узагальнений текст без імен чи деталей конкретних спорів, але з чесною картиною того, як фахівець реально працює з людьми в кризових ситуаціях. Це системний, перевірений аналог того, чого на ринку медіації зазвичай найбільше бракує, а саме достовірної інформації про манеру роботи конкретної людини, а не просто список формальних кваліфікацій.

Показово, що навіть попри те, що формальна обов’язковість підтримання Feedback Digest для збереження статусу сертифікованого медіатора з часом дещо пом’якшилась, організація продовжує активно заохочувати фахівців тримати його актуальним, адже це прямо впливає на довіру потенційних клієнтів і на видимість профілю у внутрішній пошуковій системі IMI, якою користуються юридичні департаменти компаній і самі провайдери послуг медіації в пошуках підходящого кандидата для конкретної справи.

Сьогодні через цю систему пройшло понад п’ять сотень сертифікованих медіаторів із сорока п’яти країн світу, а мережа акредитованих партнерів-виконавців налічує десятки організацій з усіх континентів, від нью-йоркського Центру превентивного права (CPR) і римської ADR Center Academy до іспанської Mediation International та низки регіональних центрів в Азії, Африці й Латинській Америці, кожен з яких зберігає власну локальну експертизу, застосовуючи при цьому єдиний глобальний стандарт оцінювання.

Спеціалізовані напрямки сертифікації

Окрім базового рівня, IMI розвинула кілька вужчих спеціалізацій, кожна з яких відповідає на конкретну практичну потребу ринку, що з часом стала достатньо масовою для окремого визнання.

Сертифікація міжкультурної компетентності визнає медіаторів, що демонструють особливу майстерність у роботі з міжкультурною динамікою конфлікту. Це навичка, критична для транскордонних комерційних спорів, де розбіжність культурних кодів комунікації часто ускладнює переговори не менше, ніж власне юридична суть суперечки. Мова тут не про поверхневу обізнаність з етикетом різних країн, а про глибше розуміння того, як культурний контекст впливає на сприйняття справедливості, довіри й прийнятних форм компромісу.

Сертифікація медіаційної адвокації (MAQAP) адресована не медіаторам, а юристам і консультантам, що спеціалізуються саме на представленні клієнтів у процесі медіації. Це окрема, часто недооцінена компетентність, адже ефективний адвокат у медіації працює зовсім не так, як у залі суду. Замість того щоб демонструвати позицію якомога переконливіше перед третьою стороною, яка вирішує спір, він має допомагати власному клієнту чути інтереси іншої сторони й рухатись у бік компромісу, залишаючись при цьому надійним захисником інтересів клієнта.

Спеціалізація з онлайн-медіації, оцінювана через окремі програми ODRQAP (Online Dispute Resolution Qualifying Assessment Programs), стала особливо затребуваною після 2020 року, коли онлайн-формат медіації з екзотичного винятку перетворився на буденну норму для значної частки міжнародних комерційних спорів.

Окремо варто згадати глобальну Ініціативу для молодих медіаторів (Young Mediators Initiative), програму, побудовану на розумінні класичної проблеми будь-якої висококваліфікованої професії: щоб набути досвіду, потрібне визнання, а щоб отримати визнання, зазвичай потрібен досвід. Програма дає новачкам змогу працювати поруч із досвідченими практиками в реальних справах, поступово накопичуючи практичний бекграунд, який згодом дозволить претендувати на повноцінну IMI-сертифікацію.

Global Pound Conference: найбільший дослідницький проєкт організації

Окрім сертифікації, IMI регулярно організовує масштабні дослідницькі й адвокаційні ініціативи, і найбільшою з них за весь час існування організації стала серія Global Pound Conference 2016–2017 років.

Задум виріс із значно скромнішої зустрічі 2014 року в лондонському Гілдхоллі, яку зініціював Майкл Літс. Там зібрали користувачів медіації, штатних і зовнішніх юристів, медіаторів та академіків, щоб порівняти, чого насправді очікують різні учасники процесу вирішення спорів, відповідаючи на серію заздалегідь підготовлених питань, відповіді на які проєктувались на екран у реальному часі для всіх присутніх. Результати виявились показовими, адже чітко проявилась розбіжність між тим, чого, на думку юристів, хочуть їхні клієнти, і тим, чого клієнти насправді хочуть. Керівники компаній і штатні юристи здебільшого вважали, що медіацію варто пробувати якомога раніше після виникнення спору, тоді як багато зовнішніх адвокатів воліли відкладати її до моменту безпосередньо перед судовим засіданням. Ця розбіжність красномовно пояснює, чому медіація, попри всі свої переваги, досі не завжди стає першим вибором сторін.

Ця лондонська зустріч підказала IMI ідею масштабувати формат на весь світ. Серію назвали на честь Роско Паунда, гарвардського професора права, чия конференція 1976 року вважається одним із визначальних моментів для становлення альтернативного вирішення спорів у Сполучених Штатах. Global Pound Conference 2016–2017 стартувала в Сінгапурі в березні 2016-го дводенною відкривальною конференцією і завершилась у Лондоні влітку 2017-го, охопивши близько сорока міст у більш ніж тридцяти країнах світу, від Лагоса до Мехіко, від Нью-Йорка до Женеви, від Торонто до Мадрида. У кожному місті організатори збирали разом сторони комерційних спорів, торгові палати, юристів, науковців, суддів, арбітрів, медіаторів та державних службовців, щоб обговорити, якими мають бути інструменти вирішення спорів у двадцять першому столітті, включно з судовим розглядом, арбітражем, погоджувальною процедурою і медіацією, та отримати конкретні дані про реальні потреби користувачів, а не лише про уявлення постачальників послуг про ці потреби.

Серед партнерів і спонсорів серії були такі великі корпоративні гравці, як Shell та AkzoNobel, юридична фірма Herbert Smith Freehills, а також цілий ряд профільних інституцій: ICC, CEDR, Chartered Institute of Arbitrators, Пекінська арбітражна комісія, Американська арбітражна асоціація, Міжнародна асоціація адвокатів та десятки інших організацій галузі з різних континентів. Тобто фактично весь спектр гравців, про яких я писав у цій серії статей раніше, об’єднався навколо цього дослідницького проєкту.

Зібрані дані лягли в основу серії аналітичних звітів, підготовлених для IMI дослідницькою командою Resolution Resources, і досі залишаються одним із найбільших масивів емпіричних даних про те, чого учасники комерційних спорів насправді очікують від систем вирішення конфліктів у різних регіонах світу. Після завершення самої конференційної серії платформа не зникла, а трансформувалась у постійний дослідницький блог і серію публікацій під назвою Global Pound Conversation, що продовжує відстежувати зміни й тенденції у сфері медіації та альтернативного вирішення спорів по всьому світу.

Дослідження, політика й адвокація: чим ще займається IMI

Дослідницька й адвокаційна робота IMI не обмежується однією великою конференцією, хоч би якою масштабною вона була. Організація регулярно проводить Biennial Census Survey, дворічне опитування учасників галузі, що фіксує зміни в тому, як компанії й практики сприймають стан і розвиток медіації в різних юрисдикціях. Ці дані регулярно стають основою для подальших публічних дискусій, рекомендацій і навіть коригування власних стандартів сертифікації організації.

Особливо цікавий блок роботи IMI пов’язаний з участю у формуванні міжнародної правової бази для медіації на глобальному рівні. Організація роками брала участь в обговореннях у спеціально створених робочих групах, присвячених розробці міжнародного механізму примусового виконання угод, досягнутих через медіацію в транскордонних комерційних спорах. Ця багаторічна робота зрештою внесла свій внесок у прийняття Конвенції ООН про міжнародні угоди про врегулювання спорів, досягнуті в результаті медіації, документа, що набув популярної назви Сінгапурської конвенції про медіацію 2019 року. Значення цього документа важко переоцінити, адже він уперше дав угодам, досягнутим через медіацію, статус, порівнянний із визнанням і примусовим виконанням арбітражних рішень за Нью-Йоркською конвенцією 1958 року. До цього моменту саме відсутність подібного механізму залишалась однією з головних причин, чому великий бізнес часто обирав арбітраж замість медіації навіть тоді, коли медіація об’єктивно краще підходила для конкретного спору, адже арбітражне рішення легко примусово виконати практично в будь-якій країні світу, тоді як угода, досягнута через медіацію, донедавна такого статусу не мала.

Окремо IMI розробила спеціальні критерії добору медіаторів для спорів між інвесторами й державами (investor-state disputes), вузьконішевої, але економічно дуже значущої категорії міжнародних конфліктів, де стандартної комерційної кваліфікації медіатора часто замало через специфіку публічного міжнародного права, що застосовується в подібних справах, а також через особливу політичну чутливість таких спорів, які часто зачіпають питання суверенітету держави та публічного інтересу, а не лише приватні комерційні інтереси сторін.

Публікаційна активність організації теж помітна й системна. Під егідою IMI виходила серія рецензованих статей і супровідних відеоінтерв’ю з авторами під загальною назвою “Seven Keys to Unlock Mediation’s Golden Age”, двадцять п’ять окремих матеріалів різних авторів, присвячених конкретним практичним і політичним темам розвитку галузі. Серед них — як побудувати сильне колективне лідерство в медіаційній спільноті, чи варто проводити Global Pound Conference регулярно, раз на п’ять-сім років, як своєрідний пульс галузі, як викладати медіацію в юридичній освіті так, щоб вона відповідала реальним потребам практики, а не залишалась факультативним предметом, як забезпечити, щоб медіацію сприймали як справжню професійну практику нарівні з адвокатурою чи суддівством, як інтегрувати медіацію з арбітражем в єдиний послідовний процес, як повністю розкрити потенціал технологій вирішення спорів онлайн, чи варто робити спробу медіації обов’язковим попереднім кроком перед цивільним судовим процесом, і як практично впроваджувати саму Сінгапурську конвенцію в національних правових системах різних країн.

Чому ця модель фінансування взагалі можлива

Ключова причина, чому IMI сприймають як незалежного арбітра якості, а не як черговий комерційний бренд серед десятків інших, полягає в тому, що організація не заробляє на конкретних медіаціях, оскільки не надає таких послуг узагалі. У неї просто немає структурного інтересу пропускати слабких кандидатів заради розширення бази сертифікованих фахівців чи додаткового прибутку.

Фінансується фонд переважно за рахунок підтримки корпоративних користувачів медіації та групи провідних міжнародних ADR-провайдерів, тобто тих самих організацій, що на ринку послуг конкурують одна з одною за клієнтів. На перший погляд це парадоксально, але логіка тут доволі проста: конкуренти охоче фінансують спільний незалежний орган стандартизації, бо розуміють, що довіра до всієї галузі медіації вигідна кожному окремому гравцю ринку більше, ніж будь-яка тактична перевага від заниження загальних стандартів якості. Подібна модель саморегулювання добре знайома й іншим професіям, від бухгалтерського обліку до адвокатури, де конкуруючі організації регулярно об’єднуються навколо спільних незалежних органів стандартизації саме тому, що жоден окремий гравець не виграє від загальної недовіри до всієї професії.

Управляє фондом рада директорів (Board), що включає представників як провідних інституційних засновників, так і незалежних членів галузі, обраних за професійною репутацією, а не за формальним представництвом якоїсь конкретної організації. Ця конструкція покликана убезпечити прийняття рішень від надмірного впливу будь-якого окремого комерційного гравця на загальну політику організації.

Місце IMI серед інших організацій цієї серії

Порівнювати IMI з CEDR, ICC, WIPO чи EUIPO означає порівнювати систему стандартів із конкретними провайдерами послуг, що працюють у межах цієї системи. CEDR, ICC ADR Centre, WIPO AMC і EUIPO Mediation Centre безпосередньо адмініструють медіації й несуть відповідальність за конкретний результат для конкретних сторін конкретного спору. IMI натомість визначає, яким критеріям має відповідати медіатор, аби будь-який із цих провайдерів, і будь-хто поза ними, включно з корпоративними юридичними департаментами, що самостійно обирають медіатора без посередництва жодної з великих інституцій, міг довіряти заявленій кваліфікації конкретного фахівця.

Ця відмінність має й практичний наслідок для того, як різні інституції взаємодіють між собою: замість конкуренції за клієнтів IMI фактично працює як спільна інфраструктура довіри для всіх решти. Медіатор, призначений через CEDR, ICC чи WIPO, цілком може одночасно мати й окрему IMI-сертифікацію, і для сторін спору це подвійне підтвердження кваліфікації, а не взаємовиключні альтернативи.

Історія IMI цікава передусім тим, що показує: не кожна проблема галузі вирішується через появу ще одного постачальника послуг. Іноді найкорисніша інституція та, що взагалі не бере участі в конкретних справах, а натомість тримає планку якості для всіх інших одразу через кілька каналів, через сертифікацію конкретних фахівців, через масштабні дослідницькі проєкти на кшталт Global Pound Conference, і через безпосередню участь у формуванні міжнародної правової політики на кшталт Сінгапурської конвенції про медіацію. Це переважно непомітна робота, яка рідко потрапляє в заголовки на відміну від гучних мільярдних медіацій чи прецедентних судових справ, про які я писав у попередніх статтях цієї серії. Але саме на таких структурах, зрештою, тримається довіра до цілої професії, і саме тому я вирішив завершити цю серію статей саме інституцією, яка сама нікого не медіює.