7% від Соболева: блеф під кальку Світового банку та міграційна пастка

Міністр економіки Олексій Соболев в інтерв’ю РБК-Україна оголосив цифру, яка має звучати масштабно і державницьки: для забезпечення 7% щорічного зростання ВВП протягом наступних 10 років Україні потрібно 4,5 мільйона додаткових працівників. Цифра гарна. Горизонт амбітний. Питання одне: звідки взялися ці 7%, на яких засадах рахували 4,5 мільйона, і що відбувається з країною, яка приймає таку стратегію всерйоз?

Почнемо з походження магічного числа. За добу до інтерв’ю Соболева Юлія Свириденко презентувала стратегію “Економіка майбутнього”, розроблену “за аналітичної підтримки Світового банку за особистої участі президента Аджая Банги”. Офіційна ціль стратегії – 6% зростання ВВП на рік, продуктивність праці з 1,3% до 5%, частка інвестицій з 16% до 24-30% щороку. Соболев, видно, вирішив додати від себе процент – щоб звучало переконливіше. Цифра 7% не випадкова: ще у грудні 2023-го “Національна стратегія доходів до 2030 року” прогнозувала “прискорення економічного зростання з 2,8% у 2023 до 7,5% у 2026”. 2026-й уже настав – реальний прогноз МВФ 2% у 2025-му і 4,5% у 2026-му, Світовий банк погіршив прогноз на 2026 рік до 1,2%. Між обіцянками і реальністю – не похибка, а структурний розрив.

Тобто 7% – не результат власних розрахунків українського уряду. Це цифра з шаблонної моделі Світового банку, накладеної на країну, яка має зовсім іншу структуру економіки, демографії та політичної економії. І ось тут починається найцікавіше – якщо подивитися на цю ситуацію крізь оптику Джованні Аррігі.

Що насправді означає “7% зростання” в системі світового капіталізму

Аррігі вчить простої речі: зростання ВВП у периферійній економіці саме по собі нічого не означає. Має значення, де у міжсистемному поділі праці накопичується надлишок, хто його привласнює і в чию користь працює зростання. Можна нарощувати ВВП у 7% щорічно і одночасно поглиблювати залежність – якщо це зростання сировинного експорту, низькооплачуваної праці на аутсорсі, або обслуговування зовнішнього боргу. Це не розвиток. Це інтенсифікація периферійного статусу.

Україна потрапляє в стратегію Світового банку як зразкова країна-донор робочої сили та сировини для ядра. Подивіться на цифри Свириденко: 24-30% інвестицій у ВВП. Звідки ці інвестиції? Зрозуміло, що не з внутрішнього капіталу – його просто немає. Це означає масовий приток іноземного капіталу під флагманські проєкти на URC2026 у Гданську. У логіці Аррігі це класичний механізм: ядро вкладає капітал у периферію, периферія працює, надлишок повертається у ядро через дивіденди, ліцензії, борг, переказ прибутків. Зростання ВВП у такій моделі – не показник збагачення країни, а показник інтенсифікації роботи насоса.

Тепер додаймо до цього 4,5 мільйона “додаткових працівників”. У моделі, де капітал зовнішній, а робоча сила внутрішня (або імпортована), ці 4,5 мільйона – не суб’єкт економіки, а її ресурс. Робоча сила без власних засобів виробництва, без власного капіталу, що працює на повернення інвестицій у ядро. Це не розвиток – це монтаж компрадорської конструкції з людських тіл.

Звідки візьмуться ці люди – і чому будь-яка відповідь катастрофічна

Соболев називає три джерела: 18 мільйонів “поза ринком праці” всередині країни, повернення українців з-за кордону, трудові мігранти. Розглянемо кожен.

Перші 18 мільйонів – це міф. Серед них пенсіонери, діти, студенти, інваліди, доглядальники, мобілізовані, ВПО без житла та інфраструктури. Реалістичний резерв – дві-три сотні тисяч, можливо мільйон за умови розбудови дитсадків, реабілітаційних центрів і житлової інфраструктури. Тобто за умови інвестицій у відтворення робочої сили, на які в бюджеті немає копійок, а Світовий банк їх не дасть – ці кошти не повертаються через дивіденди.

Повернення з-за кордону – сценарій, що стає менш імовірним з кожним місяцем. Польська, чеська, німецька економіки інтегрують українських мігрантів усе глибше: діти ходять у місцеві школи, дорослі вивчили мову, отримали кредити на житло. Економіки ядра не хочуть випускати цю робочу силу – вона їм потрібна. У логіці Аррігі ми вже бачимо роботу системного насоса: трудовий ресурс перетікає з периферії у ядро не випадково і не тимчасово, а тому, що в ядрі його ціна вища і використання ефективніше. Уявляти, що цей потік можна розвернути словами про “хаби за кордоном”, – означає не розуміти, як працює світова економіка.

Залишається трудова міграція. І ось тут стратегія “Економіки майбутнього” перетворюється з утопії на катастрофу.

Міграція як ампутація останнього шансу

Уявімо, що уряд таки залучає 2-3 мільйони трудових мігрантів – з Бангладеш, В’єтнаму, Філіппін, Узбекистану, Індії. Що відбувається з економікою?

Перше. Ціна української робочої сили остаточно фіксується на дні. Той самий механізм, який Захід використав у 1960-70-х для імпорту турків у Німеччину, італійців у Францію, пакистанців у Британію: маса дешевої праці тримає зарплати місцевих, але ще нижче, тому що мігранти готові працювати за умови, що для громадянина країни є приниженням. Україна остаточно випадає з категорії “країна із зростаючою купівельною спроможністю” і фіксується як збіркова майстерня для зовнішніх інвесторів. Це не зростання – це закриття траєкторії розвитку.

Друге. Структура попиту всередині країни консервується на найнижчому рівні. Мігранти не купують квартири, не вкладаються у вищу освіту своїх дітей у дорогих українських університетах, не формують середній клас. Вони переказують гроші додому. ВВП формально росте, гроші витікають з економіки. У логіці Аррігі це той самий ефект, що й перекачування російського газу через Україну за радянських часів: труба йде, формальний обсяг вражає, реальна додана вартість залишається за межами країни.

Третє. Соціальна тканина руйнується безповоротно. Україна виходить з війни з посттравматичним суспільством, з мільйонами поранених, переселенців, людей, які втратили рідних. Накладати поверх цього велику хвилю іншомовної, інакокультурної міграції – це не “вирішення дефіциту робочої сили”. Це створення країни без єдиного суб’єкта. Тих, хто має повернутися додому з фронту, чекатиме батьківщина, де у пекарні поряд продавчиня не розуміє української. У країні з нерозв’язаним питанням ідентичності, з активною російською пропагандою, з фронтом – це детонатор уповільненої дії.

Четверте. І найголовніше. Імпорт мігрантів зніме тиск з уряду на ключове питання: чому українці їдуть і не повертаються? Поки існує “запасний план” у вигляді бангладешців, не треба інвестувати у безпеку, інфраструктуру, освіту, медицину, незалежний суд – тобто в усе те, що тримає людину на місці. Мігранти – це знеболювальне для системи, яка має лікуватися радикально. І як будь-яке знеболювальне, воно дозволяє хворобі прогресувати непомітно.

Чим насправді є стратегія Світового банку для України

Аррігі неодноразово показував: у моменти, коли гегемон світосистеми втрачає продуктивну базу і переходить до фінансової експансії, периферійні країни отримують від ядра пропозиції, що виглядають як план розвитку, а є планом перепідключення до згасаючої системи в новій ролі. США сьогодні – в стадії фінансової експансії, ЄС – у стадії демографічного згасання та деіндустріалізації. Обом потрібне джерело дешевої робочої сили, ринок збуту, периметр безпеки та сировина. Україна після війни ідеально підходить за всіма параметрами.

Стратегія “Економіка майбутнього” з її 6%, продуктивністю праці у 5%, інвестиціями 24-30% ВВП – це не план національного розвитку. Це план інтеграції України в архітектуру європейської периферії у ролі робочої тилу для ЄС. Цифра 7% від Соболева – надбавка для українського вуха, щоб звучало ще амбітніше. Жодна постсоціалістична економіка не показувала стабільні 7% десятиліття поспіль. Польща у найкращі роки – 4-5%. Балтія – схожі цифри. Китай 7%+ тримався на демографічному бонусі, внутрішній міграції з села в місто та глобальній експортній експансії. У України немає жодного з цих факторів.

Зате у нас є те, чого немає у Польщі чи Балтії: 800-річна історія перебування у різних ролях периферії – спочатку Литви, потім Польщі, Османів, Російської імперії, СРСР. І кожного разу нова метрополія обіцяла “прогрес”, “інвестиції”, “цивілізацію”. Кожного разу через 30-50 років виявлялося, що надлишок з території перекачується кудись зовні, а внутрішня економіка зведена до обслуговування цього перекачування.

Що мав би сказати міністр економіки замість декларації про 4,5 мільйона

Чесна постановка задачі звучала б так: за поточних демографічних трендів, тривалості війни та структури економіки України на найближчі 10 років матиме ВВП на рівні 2-3% зростання у кращому випадку. Дефіцит робочих рук – 1,5-2 мільйона за реалістичною оцінкою. Закривати його можна трьома шляхами: радикальною автоматизацією виробництва (потребує власного інвестиційного капіталу, якого немає), створенням умов для повернення українців (потребує системних реформ, на які бракує політичної волі), або імпортом мігрантів (фіксує країну в ролі периферії).

Жоден із цих шляхів не дає 7% зростання. І жоден чесний міністр економіки не пообіцяв би 7%, бо знав би – це обіцянка, яку доведеться віддавати майбутнім поколінням у вигляді боргу, міграційного хаосу або соціального вибуху.

Соболев пообіцяв 7%, бо стоїть у черзі за похвалою від Світового банку. А ті, хто платитиме за цю обіцянку, в інтерв’ю РБК-Україна не дають.