Криза Конституційного трибуналу Польщі повторює шлях, який Україна вже пройшла

Кожна конституційна система тримається на одному непомітному припущенні: коли гілки влади сваряться, існує орган, який скаже останнє слово. У Польщі кінець жовтня 2026 року показав, що буває, коли цей орган сам стає предметом суперечки. Питання вже не в тому, що вирішить Конституційний трибунал. Питання в тому, хто в ньому суддя, хто голова і чиї розпорядження взагалі мають юридичну силу. Для юриста це найнебезпечніший тип кризи, бо в ній немає інстанції, до якої можна звернутися. Арбітр і сторона спору збіглися в одній будівлі на алеї Шуха. Тому польські події варто розібрати не як політичну хроніку, а як схему, де кожна деталь має свою норму. І поставити до цієї схеми українське питання: чи можливе таке в нас?

Почати треба з того, що польська криза не почалася 30 жовтня. Вона триває з 2015 року, коли “Право і справедливість” перебудувала трибунал під себе. Тоді нова парламентська більшість оскаржила обрання попереднім Сеймом п’ятьох суддів і обрала на ці місця інших, а президент Анджей Дуда прийняв у них присягу. Сам трибунал визнав, що троє з п’яти попередніх суддів були обрані законно, і закликав президента привести їх до присяги, нагадує Rzeczpospolita. Цього так і не сталося. Варто запам’ятати цю деталь: присяга перед президентом як спосіб не допустити законно обраних суддів з’явилася в польській практиці не у 2026 році, а одинадцятьма роками раніше, тільки тоді нею скористався інший президент на користь іншого табору. У 2016 році Дуда призначив головою трибуналу Юлію Пшилембську. У лютому 2022 року Сейм, контрольований “Правом і справедливістю”, обрав суддею Богдана Свєнчковського, колишнього національного прокурора, який працював під керівництвом Збігнєва Зьобро, а 9 грудня 2024 року Дуда призначив його головою трибуналу. Оскільки суддів обирають на 9 років, склад, сформований попередньою владою, пережив її поразку на виборах. Після зміни влади у 2023 році уряд Дональда Туска відмовився визнавати рішення трибуналу і навіть не публікує їх. У грудні 2025 року Суд Європейського Союзу постановив, що польський Конституційний трибунал порушив ключові принципи права ЄС і не відповідає європейським стандартам незалежності, нагадує Польське радіо. Тобто на момент нинішнього загострення одна частина держави вже давно вважала трибунал нелегітимним, а друга вважала нелегітимною цю відмову. Бракувало лише приводу, щоб конфлікт перейшов від заяв до дверей.

Привід з’явився через кадрову арифметику. З грудня 2025 року, коли в одного судді закінчилася дев’ятирічна каденція, а другий пішов у відставку за станом здоров’я, у трибуналі лишалося 9 суддів із 15, пише Notes from Poland. Коаліція Туска отримала шанс змінити баланс сил. 13 березня 2026 року Сейм обрав 6 нових суддів.

І тут спрацювала перша норма, якої немає в Конституції. Конституція Польщі каже лише, що суддів трибуналу обирає Сейм на 9 років. А закон про статус суддів трибуналу, ухвалений ще за “Права і справедливості” у 2016 році, додає, що обрана особа складає присягу “перед президентом” і лише після цього обіймає посаду, пояснює OKO.press. Чи має президент право відмовити в присязі, закон не каже. Польські фактчекери з Demagog прямо визнають, що це питання залишається спірним. Більшість конституціоналістів вважає, що після законного обрання президент зобов’язаний прийняти присягу і не може вибірково блокувати призначення, підсумовує Anadolu. Канцелярія президента Кароля Навроцького доводить протилежне: Сейм нібито порушив власний регламент, і тому президент має право, а то й обов’язок, чекати, доки питання з’ясують.

1 квітня президент прийняв присягу у двох суддів із шести, Магдалени Бентковської та Даріуша Шостка. Пояснення його канцелярії варто процитувати майже дослівно, бо воно розкриває логіку всієї конструкції. За словами голови канцелярії Збігнєва Боґуцького, в трибуналі лише 9 суддів, а за законом повний склад потребує щонайменше 11, тож двоє нових “доповнюють цей вимір”, наводить його слова OKO.press. Тобто трибунал отримав рівно стільки суддів, скільки потрібно для роботи. Була й друга версія пояснення: мовляв, лише дві вакансії з’явилися вже після того, як Навроцький обійняв посаду, а отже, лише ці дві він і має заповнити. OKO.press іронічно назвало це “теорією позначених вакансій”, ніби Конституція розрізняє місця, що звільнилися за різних президентів. Чому присягу склали саме ці двоє, а не інші, інакше офіційно так і не пояснили. Видання XYZ зауважило, що жодного зрозумілого критерію вибору немає, а єдиний помітний критерій політичний.

Решта четверо, Анна Корвін-Пьотровська, Кристіан Маркевич, Мацей Таборовський і Марцін Дзюрда, 9 квітня склали присягу в Сеймі. Були присутні маршал Сейму, нотаріус і четверо колишніх голів трибуналу. Після цього судді разом приїхали до трибуналу, але голова трибуналу Богдан Свєнчковський їх не допустив. “Я не можу визнати їх суддями Конституційного трибуналу, бо президент не повідомив мене, що вони склали присягу перед ним”, – заявив він, цитує Anadolu. Отже, процедурна церемонія перетворилася на фільтр, а ключ від цього фільтра опинився у двох руках одночасно: у президента, який приймає присягу, і в голови суду, який відчиняє двері.

Далі кожна сторона почала закріплювати свою версію власними актами. У травні сам трибунал під головуванням Свєнчковського ухвалив, що президент не зобов’язаний приводити до присяги суддів, обраних парламентом, повідомляє Notes from Poland. Майже одночасно Європейський суд з прав людини зобов’язав трибунал допустити чотирьох суддів, яких президент не привів до присяги. Тобто національний конституційний суд і міжнародний суд дали протилежні відповіді на одне питання, і кожна сторона отримала свій документ. 11 червня Сейм обрав ще одного суддю, Славомира Патиру. У липні президент прийняв у нього присягу, але Патира одразу заявив, що не розглядатиме справ, доки не допустять чотирьох колег. У вересні Сейм обрав Мацея Берека, і його присягу президент теж відклав, а канцелярія висловила сумнів, чи відповідає він формальним вимогам до кандидата. 14 жовтня Берек, як і четверо колег навесні, склав присягу в Сеймі. Паралельно прокуратура висунула обвинувачення двом високопосадовцям трибуналу за участь у тому, що нові судді не змогли приступити до роботи, пише Notes from Poland.

Наступним вузлом став бюджет. Фінансовий план трибуналу на 2027 рік мають затвердити загальні збори суддів, і для цього потрібно 10 голосів із 15. Свєнчковський не визнавав нових суддів, а отже, не визнавав і їхніх голосів. Але він не був певен навіть голосів старих суддів, обраних голосами “Права і справедливості”, і зірвав загальні збори, щоб не програти голосування, пише OKO.press. Наслідок простий: без затвердженого плану трибунал ризикував залишитися без грошей на наступний рік. Шість нових суддів вимагали скликати збори, щоб усі судді оцінили дії голови. Свєнчковський відмовив, бо заяву підписали четверо, яких він не визнає.

30 жовтня схема замкнулася. Ввечері на сайті трибуналу з’явилося розпорядження про негайну місячну перерву в службових обов’язках Свєнчковського та його заступника Бартломея Соханського. Підписала його Анна Корвін-Пьотровська, яка послалася на найдовший суддівський стаж серед чинного складу і призначила себе виконувачкою обов’язків голови на місяць. Правовою підставою назвала статтю 130 закону про устрій загальних судів, повідомляє Rzeczpospolita. Ця норма дозволяє голові суду або міністру юстиції негайно відсторонити суддю до рішення дисциплінарного суду, але не більше ніж на місяць. Того ж вечора генеральний прокурор і міністр юстиції Вальдемар Журек надіслав до трибуналу 5 клопотань: 4 про згоду на кримінальне переслідування Свєнчковського і 1 про зняття імунітету із Соханського. За його словами, самі клопотання займають 224 сторінки, а матеріали до них 50 томів. Юридично показово, кому їх адресовано: саме Корвін-Пьотровській, тобто урядова сторона першим же документом визнала її уповноваженою керувати трибуналом. Водночас подання таких клопотань ще не означає ні доведення вини, ні припинення повноважень суддів, щодо яких їх подано.

Тут варто зупинитися на юридичній якості цього кроку, бо її поставили під сумнів не лише прихильники відсторонених. Професор Марцін Мачак, один із найпослідовніших критиків пісівської судової реформи, написав, що жодних правових підстав “оголошувати перерву” в обов’язках голови трибуналу чи відстороняти його немає, наводить його слова Zero.pl. Стаття 130 написана для загальних судів, а не для конституційного. Тобто й ця сторона, яка називає свої дії відновленням верховенства права, застосувала норму з чужого режиму.

Далі події пішли у фізичну площину. Поліцію на територію трибуналу викликала Корвін-Пьотровська, пославшись на загрозу безпеці суддів і працівників. Поліція наголошувала, що в самій будівлі її немає. Свєнчковського до будівлі не пустили. Уночі президент Навроцький перервав візит до Сенегалу, повернувся до Варшави і разом із першим головою Верховного суду Збігнєвом Капінським та офіцерами Служби охорони держави увійшов до трибуналу, де його зустріли судді, обрані Сеймом. “Ви не судді Конституційного трибуналу і незаконно захоплюєте цю будівлю”, – сказав він їм, цитує RMF24. Корвін-Пьотровська відповіла, що трибуналом керує вона, і пояснила свої дії “станом вищої конституційної необхідності”. Президент також повідомив, що забезпечив доступ до будівлі віцеголові Соханському, повноваження якого вважає законними. Тобто відсторонений розпорядженням одного керівництва суду заступник голови потрапив до суду завдяки главі держави, який це розпорядження не визнає. Перед світанком президент оприлюднив заяву про “силове захоплення конституційного органу держави”, про загрозу внутрішній безпеці та скликав термінові консультації з парламентськими силами, повідомляє Interia. Прем’єр Туск натомість написав, що після років беззаконня цей процес важкий, часом болісний і вимагає рішучих дій, бо іншого шляху немає, цитує Rzeczpospolita.

Слово “переворот” за ці дві доби вимовили обидві сторони. Відсторонені керівники трибуналу кажуть, що переворот здійснює уряд. Голова президентської канцелярії сказав те саме Корвін-Пьотровській. А коаліція вважає переворотом сім місяців, протягом яких законно обраних суддів не пускали до роботи. Тобто в польській мові права зараз немає жодного терміна, який би не був зайнятий одним із таборів.

Якщо прибрати з цієї історії прізвища і політичні симпатії, залишиться юридичний механізм, який і є суттю кризи. Кожен крок у ній зроблено з опорою на норму, але норму, написану для іншої мети. Церемонія присяги стала правом вето. Повноваження голови суду допускати суддів до роботи стало правом визначати, хто суддя. Загальні збори, що затверджують кошторис, стали інструментом блокування. Дисциплінарне відсторонення із закону про загальні суди стало способом змінити керівництво конституційного. Виклик поліції для охорони безпеки став способом вирішити, хто зайде в будівлю. Конституція в усіх цих місцях мовчить, і її мовчання заповнює той, у кого в руках відповідний ключ. Отже, криза судової влади в юридичному сенсі означає не те, що хтось порушив закон. Вона означає, що кожен учасник має свою статтю, і ніхто не має права на остаточне тлумачення, бо єдиний орган, який мав би його дати, сам розколотий на дві частини.

Чому за трибунал борються так затято? Бо його рішення остаточні, оскарженню не підлягають і обов’язкові для всіх органів держави, нагадує Interia. Президент може направити закон до трибуналу замість того, щоб ветувати його, і саме так вчинив, наприклад, з бюджетом на 2026 рік: підписав і одразу передав на конституційний контроль, пише Super Biznes. Президентське вето Сейм може подолати, рішення трибуналу не може подолати ніхто. Саме збереження в трибуналі більшості, обраної “Правом і справедливістю”, дозволяло опозиції блокувати багато ініціатив уряду, констатує Європейська правда. Те саме видання нагадує, що зміна балансу в трибуналі важить особливо з огляду на парламентські вибори восени 2027 року. Голова “Права і справедливості” Ярослав Качинський сформулював ставки по-своєму: трибунал і Національний банк, за його словами, це дві останні інституції, які влада ще не захопила, цитує XYZ.

Наступна дата відома. 3 листопада Корвін-Пьотровська скликала загальні збори суддів. Для бюджету на 2027 рік потрібно 10 голосів із 15. Її, за підрахунками польських оглядачів, точно підтримують 5 суддів, яких президент не привів до присяги, і ймовірно ще 3 судді, обрані цього року, тобто 8 голосів. У Свєнчковського і Соханського щонайменше 5. Позиція двох суддів старого складу, Якуба Стеліни і Рафала Войцеховського, невідома, і саме вони вирішать, чи матиме трибунал бюджет і робочу більшість.

Тепер українське питання. Чи можливе таке в Україні? Відповідь незручна: воно вже було. Не все разом і не на одному тижні, але кожен елемент польської схеми український Конституційний Суд пережив на собі, і деякі по кілька разів.

Почнемо з присяги як вето. До 2017 року суддя Конституційного Суду України складав присягу на засіданні Верховної Ради за участю Президента, Прем’єр-міністра і Голови Верховного Суду. У листопаді 2005 року з’їзд суддів публічно звертався до народних депутатів через те, що окремі з них безпідставно протидіють складенню присяги суддею Андрієм Стрижаком, видно зі звернення з’їзду. А далі був майже польський сценарій, тільки з парламентом у ролі президента. З жовтня 2005 року Конституційний Суд фактично не міг працювати, бо більшість суддів склала повноваження, а четверо, що лишилися, не мали права ухвалювати рішення, пише Подробности. Нових суддів обрали, але до присяги їх не приводили. Пояснення видання було прямим: повноважний суд міг скасувати політреформу, яка посилювала парламент, тож спікер Володимир Литвин затягував і обрання суддів, і присягу. Коли ж суд знадобився новій “антикризовій коаліції”, 4 серпня 2006 року Рада за один день привела до присяги одразу 14 суддів. Отже, вісім місяців паралічу Україна вже мала, і механізм був той самий: процедурна церемонія, ключ від якої тримав політичний орган, зацікавлений у бездіяльності суду.

Висновок із цього законодавець зробив. Закон 2017 року переніс присягу з парламенту в сам Конституційний Суд. Тепер її складають на спеціальному пленарному засіданні Суду, і відбутися воно має не пізніше п’ятого робочого дня з дня призначення, пише LB.ua. Але виявилося, що вузьке місце не зникло, а лише переїхало всередину будівлі. У листопаді 2021 року Президент Володимир Зеленський призначив суддями Олександра Петришина та Оксану Грищук, і Суд відмовився приводити їх до присяги. Аргумент був такий: вакансій за президентською квотою немає, бо Суд досі вважав чинними повноваження Олександра Тупицького та Олександра Касмініна, а отже, присяга нових суддів збільшила б склад із 18 до 20 і зробила б нелегітимною діяльність усього Суду. Офіс Президента відповів, що це “затягування часу в надії на те, що кругова порука в судовій системі знову спрацює”, цитує Еспресо речника Сергія Никифорова. Петришин склав присягу лише 21 вересня 2022 року, повідомляє КСУ. Порівняйте з Варшавою: керівництво суду саме вирішує, чи є посада вакантною, і через це не допускає призначених суддів. Це позиція Свєнчковського, тільки на чотири роки раніше.

Відсторонення голови суду за нормою з чужого режиму в Україні теж уже було. Почалося з рішення самого Суду: 27 жовтня 2020 року КСУ рішенням №13-р/2020 визнав неконституційними окремі положення антикорупційного законодавства, зокрема щодо повноважень НАЗК і кримінальної відповідальності за недостовірне декларування. Це рішення відкрило гострий конфлікт між Судом і Президентом. 29 грудня 2020 року Президент за клопотанням прокуратури указом №607/2020 відсторонив Голову Конституційного Суду Олександра Тупицького від посади судді на два місяці. Підставою стала частина третя статті 154 Кримінального процесуального кодексу, яка дозволяє Президенту відсторонювати осіб, яких він призначає на посади. Суд відповів, що таке рішення ухвалюють на спеціальному пленарному засіданні, Президент вийшов за межі конституційних повноважень, а положення Кримінального процесуального кодексу, на які посилається указ, на суддів Конституційного Суду не поширюються, повідомляє Інтерфакс-Україна. Майже дослівно те, що професор Мачак каже сьогодні про статтю 130 польського закону про загальні суди. 26 лютого 2021 року відсторонення продовжили ще на місяць, пише Главком. А 27 березня указом №124/2021 Президент пішов далі й скасував укази Віктора Януковича 2013 року про призначення Тупицького і Касмініна суддями. Цей указ мав назву “Про деякі питання забезпечення національної безпеки України”, а серед підстав було названо загрозу державній незалежності та національній безпеці.

Була в Україні й охорона на вході. 29 березня 2021 року працівники Управління державної охорони не пустили Тупицького і Касмініна до будівлі Суду, пославшись на указ Президента, повідомляє Еспресо. 12 квітня Тупицького не пустили навіть на засідання, яке він сам і скликав, пише Українська правда. Обидва судді подали позови до Окружного адміністративного суду Києва, вимагаючи визнати протиправним недопуск їх до приміщення. Тобто сцена, коли голова суду показує посвідчення людям у формі, а ті не розступаються, українському юристу знайома не з польських новин.

Але в української історії є фінал, якого польська поки не має, і саме він найцікавіший для юриста. Тупицький оскаржив усі три укази до Верховного Суду, і всі три визнано протиправними. 14 липня 2021 року Касаційний адміністративний суд скасував указ №124/2021 у частині скасування призначення суддів, а 19 жовтня 2023 року Велика Палата Верховного Суду залишила це рішення в силі, повідомляє Судово-юридична газета. Указ №607/2020 Касаційний адміністративний суд скасував 13 грудня 2022 року у справі №9901/43/21, і цю постанову Велика Палата також підтримала 19 жовтня 2023 року. Останнім, 5 травня 2025 року у справі №9901/57/21, скасовано указ №79/2021, і 2 жовтня 2025 року Велика Палата залишила й це рішення без змін. Логіка Верховного Суду проста і принципова: повноваження глави держави призначати суддів Конституційного Суду не означає права на власний розсуд відстороняти їх чи припиняти їхні повноваження, скасовуючи вже реалізовані акти про призначення. Статус судді КСУ, гарантії його незалежності та підстави припинення повноважень мають спеціальне конституційне регулювання, і загальна норма КПК його не перекриває. Варто чесно додати, що практичного значення ці рішення вже не мали: 15 травня 2022 року дев’ятирічний строк повноважень Тупицького сплив, а за кілька днів його оголосили в міжнародний розшук, нагадує Юридична практика. Але правова позиція зафіксована, і вона прямо стосується польського спору: орган, який призначає суддю, не отримує разом із цим права його прибрати.

Знайоме і слово “переворот”. У травні 2019 року судді Конституційного Суду висловили недовіру своєму голові Станіславу Шевчуку і звільнили його з посади судді, а він назвав їхні дії антиконституційним переворотом і захопленням державної влади, нагадує УНІАН. А ще 2007 року, в розпал кризи навколо розпуску парламенту, тодішній Президент Віктор Ющенко звільняв указами суддів Конституційного Суду, і суд так і не ухвалив рішення щодо самого указу про розпуск.

Отже, всі складові польської кризи в Україні вже траплялися: присяга як вето, керівництво суду, що вирішує, хто суддя, відсторонення за неналежною нормою, охорона на дверях і взаємні звинувачення в перевороті. Чого Україна не мала, то це всього цього одночасно, з двома складами суду, кожен з яких вважає себе єдино законним, з власними зборами, бюджетом і мітингом під парканом. Чому?

Одна відповідь уже прозвучала: в українському спорі знайшовся арбітр поза самим Конституційним Судом. Верховний Суд розглянув позови судді проти Президента і його рішення ніхто не намагався переграти силою. У Польщі такого арбітра немає, бо перший голова Верховного суду Збігнєв Капінський тієї ночі прийшов до трибуналу разом із президентом і публічно став на один бік. Суд, який міг би розсудити спір про суд, сам виявився його учасником. Але є й друга, глибша причина. Тут важливо побачити головну передумову польської ситуації. Це співіснування влад з різних таборів: президент належить до одного політичного середовища, парламентська більшість і уряд до іншого. Кожен із них контролює свій ключ, і кожен має інтерес, щоб суд виглядав саме так, а не інакше. В Україні з 2019 року Президент і парламентська більшість походять з однієї політичної сили. Тому конфлікти довкола суду були конфліктами влади з самим судом, а не двох гілок влади між собою за суд. Але конституційна конструкція українського Суду робить польський сценарій цілком реальним за інших політичних умов. 18 суддів призначають три суб’єкти, Президент, Верховна Рада і з’їзд суддів, по шість кожен. Варто цим суб’єктам опинитися в різних таборах, як кожна квота перетвориться на окремий фронт.

Відповіддю на це мала стати реформа добору. Закон №3277-IX, що набрав чинності в серпні 2023 року, запровадив Дорадчу групу експертів, яка оцінює моральні якості та професійну компетентність кандидатів. До неї входять 6 осіб, і троє з них делеговані міжнародними організаціями та Венеційською комісією, причому саме вони мають вирішальний голос на перехідний період у 6 років, пояснює Судово-юридична газета. Ця конструкція б’є саме по польському механізму: суб’єкт призначення вибирає лише з тих, кого відібрали експерти, а отже, питання “хто суддя” значною мірою виводиться з політичної боротьби ще на вході.

Але реформа не прибрала іншого вузького місця, і воно виявилося українським. Це не сила, а бездіяльність суб’єкта призначення. 8 жовтня 2025 року Верховна Рада провалила голосування за всіх чотирьох кандидатів на дві свої вакансії, і найближчий до призначення, Захар Тропін, отримав 224 голоси з потрібних 226, повідомляє Суспільне. Перед тим Дорадча група експертів публічно звинувачувала профільний комітет у майже п’ятимісячній затримці призначень, пише NV. А ще раніше, 27 січня 2025 року, в один день завершилися повноваження трьох суддів, і Суд залишився в складі 11 суддів при кворумі в 12, повідомляє Ракурс. Велика палата не могла розглядати справи до червня, коли Президент призначив дванадцятого суддю, Олександра Водяннікова, пише УНІАН.

Окрема історія з керівництвом. Повноцінного голови український Конституційний Суд не має з січня 2021 року, нагадує ZN.UA. Обов’язки виконує старший за віком суддя Олександр Петришин, той самий, якого Суд у 2021 році відмовлявся приводити до присяги. Вибори голови 18 вересня 2025 року знову не дали результату, і Суд відклав їх до поповнення складу, повідомляє Українська правда. ZN.UA при цьому зазначало, що важливим чинником у питанні голови суду завжди була позиція Банкової, яка прагнула мати свого або щонайменше максимально лояльного керівника. Тобто ключ від посади голови в Україні теж є, просто його ніхто не виривав з рук силою.

Тепер найважливіше, тобто цифри на сьогодні. У Конституційному Суді України працюють 13 суддів із 18, підраховує Українська школа політичних студій. 21 листопада 2026 року завершаться повноваження судді Віктора Городовенка, і посада за квотою з’їзду суддів стане вакантною, нагадує Судово-юридична газета. 2 березня і 24 вересня 2027 року завершаться повноваження ще двох суддів. Конкурси тривають, але якщо Рада, Президент і з’їзд не встигнуть, Суд знову опиниться на межі кворуму або за нею. Навіть при наявному кворумі рішення потребує щонайменше 10 голосів, і при 12-14 суддях це, за спостереженням аналітиків школи, призводить до постійних відкладень розгляду конституційних подань.

Отже, на питання, чи можливе в Україні те, що відбувається в Польщі, відповідь подвійна. Гучна польська версія, з поліцією, нічними візитами і двома складами одного суду, потребує розколотої влади і суду, склад якого одна сторона хоче зберегти, а друга змінити перед виборами. Зараз цієї передумови в Україні немає. Натомість Україна має тиху версію тієї самої хвороби: параліч без штурму, де нікому не треба ламати двері, бо достатньо не проголосувати, не провести засідання чи не обрати голову. Гучна версія може з’явитися в той момент, коли влада розділиться. А найімовірніше це станеться після перших повоєнних виборів, коли питання про строки повноважень, виборче законодавство і межі воєнних обмежень цілком можуть дійти саме до Конституційного Суду. Польща добре показує, що боротьба за суд розгортається не в день виборів, а за рік до них.

3 листопада у Варшаві 15 суддів, з яких частина не визнає одне одного, мають знайти 10 голосів, щоб трибунал отримав гроші на 2027 рік. З 21 листопада в Києві для будь-якого рішення Конституційного Суду знадобляться ті самі 10 голосів, тільки з 12 суддів, які лишаться у складі, якщо до того часу ніхто не буде призначений. Польському трибуналу загрожує надлишок тих, хто вважає себе його законним складом. Українському загрожує брак суддів, яких просто ніхто не призначає.