Між законом та судовою практикою: застосування запобіжних заходів щодо злочинів проти основ національної безпеки України

Умови воєнного стану об’єктивно зумовили необхідність миттєвої та гнучкої реакції держави на безпекові виклики, що постають перед нею в усіх сферах життя, зокрема у галузі кримінальної юстиції. З огляду на це законодавець, маючи на меті посилення захисту суверенітету, територіальної цілісності, обороноздатності держави, 14.04.2022 вніс відповідні зміни до кримінального процесуального законодавства, зокрема, доповнивши КПК України положенням ч. 6 ст. 176 щодо застосування запобіжних заходів щодо підозрюваних, обвинувачених у вчиненні злочинів окремих категорій, у тому числі передбачених Розділом І Особливої частини Кримінального кодексу України.

Зазначена законодавча новела неодноразово ставала предметом дискусій у правничому середовищі, а у мережі інтернет розміщена значна кількість фахових статей щодо застосування, продовження або зміни запобіжного заходу в умовах воєнного стану. Ці праці стосуються здебільшого так званої «безальтернативності» тримання під вартою та ґрунтуються на системному аналізі норм кримінального процесуального законодавства, рішенні Конституційного Суду України від 19.06.2024, а також результатах досліджень наукових дисертацій.

Водночас із розвитком правозастосовної практики сформувалися певні підходи судів до застосування, зміни та продовження запобіжних заходів у справах цієї категорії, які потребують окремої уваги з огляду на їх важливе практичне значення, зокрема, для сторони захисту.

1. Нормативне регулювання: буквальне тлумачення та його межі.

Відповідно до ч. 6 ст. 176 КПК України під час дії воєнного стану до осіб, які підозрюються або обвинувачуються у вчиненні злочинів, передбачених, зокрема, статтями 109-114-2 Кримінального кодексу України, за наявності ризиків, зазначених у статті 177 цього Кодексу, застосовується запобіжний захід у вигляді тримання під вартою.

З наведеної норми, на перший погляд, вбачається, що за результатами розгляду клопотання про застосування запобіжного заходу суд може постановити лише одне з двох можливих рішень: задовольнити клопотання і застосувати запобіжний захід у вигляді тримання під вартою, або відмовити у його задоволенні у зв’язку із недоведеністю обґрунтованості підозри чи ризиків, передбачених ч. 1 ст. 177 КПК України.

Втім, згідно з абз. 8 ч. 4 ст. 183 КПК України під час дії воєнного стану слідчий суддя, суд при постановленні ухвали про застосування запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою, враховуючи підстави та обставини, передбачені статтями 177 та 178 цього Кодексу, має право не визначати розмір застави у кримінальному провадженні щодо злочинів, передбачених статтями 109-114-2 КК України. Тобто виклавши дане положення таким чином, законодавець фактично закріпив дискреційні повноваження суду: визначати або не визначати заставу як альтернативний запобіжний захід з урахуванням підстав та обставин, передбачених статтями 177, 178 КПК України, установлених під час судового розгляду.

Аналогічний підхід відображено й у абз. 8 п. 6.3 рішення Конституційного Суду України від 19.06.2024 у справі щодо відповідності Конституції України частини 6 статті 176 КПК України, в якому зазначено: «…Відповідно до вказаних приписів Кодексу під час застосування запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою за
ч. 6 ст. 176 КПК України є можливість, за певних підстав та обставин, визначених ст.ст. 177, 178 Кодексу, застосувати заставу як більш м’який запобіжний захід. Отже, запобіжний захід у вигляді тримання під вартою не визначено як безальтернативний винятковий запобіжний захід…».

З вищенаведеного вбачається, що законодавче регулювання у цій частині очевидно не встановлює абсолютної імперативності запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою, натомість передбачаючи необхідність індивідуального підходу, з урахуванням усіх обставин справи, доведеністю ризиків та можливістю їх запобігання менш суворим запобіжним заходом, встановлює можливість визначення застави у якості можливої альтернативи.

2. Право на свободу та проблема «формальної альтернативи».

Застосування до особи запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою є найбільш суттєвим втручанням у право на свободу та особисту недоторканність, гарантоване статтею 29 Конституції України та статтею 5 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.

Власне з метою зменшення шкоди для прав і свобод особи від застосування за
ч. 6 ст. 176 КПК України запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою, зберігаючи баланс між публічним інтересом і захистом права на свободу та особисту недоторканість, законодавцем передбачено можливість визначення застави як більш м’який запобіжний захід.

Разом з цим, оцінюючи реальну правозастосовну практику щодо визначення застави як альтернативного запобіжного заходу необхідно зважати й на історичний підхід до визначення розміру застав.

Практика не лише національних, а й іноземних судів, свідчить про те, що при визначенні розміру застави суди здебільшого орієнтуються на суму імовірних збитків, заподіяної шкоди та не зважають, а інколи й прямо ігнорують фінансові можливості, рівень доходу і матеріального забезпечення підозрюваного та його сім’ї, що нерідко призводить до визначення непомірного розміру застави.

За таких умов навіть формальне визначення застави не завжди забезпечує реальну альтернативу триманню під вартою. Навпаки, встановлення застави у розмірі, який є очевидно непомірним для підозрюваного, створює лише ілюзію існування варіанту у вигляді більш м’якого запобіжного заходу, при цьому фактично зумовлюючи подальше «безальтернативне» утримання особи під вартою.

Зазначена проблематика чітко ілюструється практикою Європейського суду з прав людини, зокрема у справі «Істоміна проти України». У цьому рішенні Суд встановив порушення статті 5 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, вказавши, що національні суди, визначивши заставу в розмірі понад 12 млн. грн, зосередилися виключно на сумі ймовірних збитків, проігнорувавши платоспроможність заявниці та її сімейний стан. При цьому, розмір застави у 125 разів перевищував максимальний поріг, визначений КПК України. У справі «Графа проти Мальти» ЄСПЛ наголосив, що розмір застави має визначатися з урахуванням матеріального становища обвинуваченого. Залишення особи під вартою через неспроможність внесення визначеного розміру застави свідчить про те, що національні органи не забезпечили ефективну реалізацію права на свободу. Непомірна застава фактично стає продовженням арешту. Суд зобов’язаний проявляти «особливу ретельність» при визначенні її розміру, щоб право на звільнення під заставу було реальним, а не ілюзорним.

Таким чином, попри формальну наявність альтернативи у вигляді застави при застосуванні запобіжного заходу тримання під вартою, її ефективність безпосередньо залежить від помірності та обґрунтованості визначеного судом розміру. Інакше відповідний механізм є правовою фікцією та втрачає свій сутнісний зміст і не забезпечує належної реалізації права особи на свободу.

3. Судова практика.

Аналіз практики апеляційних судів, зокрема Київського апеляційного суду, свідчить про відсутність єдності у підходах до застосування ч. 6 ст. 176 КПК України.

Умовно можна виокремити кілька основних підходів.

Імперативний підхід, за якого суд апеляційної інстанції, у разі застосування слідчим суддею більш м’якого запобіжного заходу ніж тримання під вартою (наприклад, домашній арешт), визнає таке рішення ухваленим з істотним порушенням вимог КПК України, що полягає у недотриманні приписів ч. 6 ст. 176 КПК України, якими визначено найсуворіший запобіжний захід для даної категорії справ (ухвали Київського апеляційного суду від 19.05.2025 у справі № 760/10251/25, від 16.12.2025 у справі № 752/8844/25, від 17.03.2026 у справі № 760/1792/26):

https://reyestr.court.gov.ua/Review/127663955

https://reyestr.court.gov.ua/Review/132890367

https://reyestr.court.gov.ua/Review/135094511

У цьому контексті варто звернути увагу й на ухвали Київського апеляційного суду від 24.09.2024 у справі № 761/25379/24 та від 01.07.2025 у справі № 761/9472/25, в яких суд апеляційної інстанції констатував, що: «…слідчий суддя не мав права застосовувати запобіжний захід у вигляді домашнього арешту у певний період доби, виходячи із положень ч. 6 ст. 176 КПК України. Однак, на теперішній час таке порушення закону колегія суддів позбавлена можливості усунути, у зв’язку із закінченням строку дії оскаржуваної ухвали…»:

https://reyestr.court.gov.ua/Review/122006604

https://reyestr.court.gov.ua/Review/130768800

Оцінювально-дискреційний підхід, за якого суд апеляційної інстанції оцінює, окрім іншого, недоведеність стороною обвинувачення, що більш м’який запобіжний захід є недостатній для запобігання ризику або ризикам, визначеним у ч. 1 ст. 177 КПК України.

Зокрема, ухвалами Київського апеляційного суду від 03.12.2025 у справі
№ 760/26968/25 та від 16.02.2026 у справі № 760/1097/26 відмовлено у задоволенні апеляційних скарг прокурора і залишено в силі рішення суду першої інстанції, якими застосовано запобіжний захід у вигляді домашнього арешту. Виходячи зі змісту вказаних рішень, суд апеляційної інстанції хоч і встановив наявність обґрунтованої підозри у вчиненні кримінального правопорушення та ризиків, передбачених ч. 1
ст. 177 КПК України, проте зазначив, що прокурором не доведено неможливість застосування більш м’якого запобіжного заходу:

https://reyestr.court.gov.ua/Review/132496595

https://reyestr.court.gov.ua/Review/134739380 .

4. Висновки.

З огляду на вищевикладене, з урахуванням актуальної судової практики, можна сформулювати кілька практичних висновків у даній категорії справ:

– системне тлумачення норми ч. 6 ст. 176 КПК України, у взаємозв’язку із положеннями абз. 8 ч. 4 ст. 183 КПК України, свідчить про відсутність імперативної безальтернативності тримання під вартою. Водночас, така альтернатива зводиться виключно до можливості визначення розміру застави разом із застосуванням тримання під вартою, тоді як питання застосування інших заходів залишається дискусійним у практиці правозастосування;

– хоча законодавець і передбачив у КПК України можливість альтернативного запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою із визначенням застави, її практична реалізація нерідко супроводжується визначенням непомірного розміру застави, що зумовлює подальше перебування під вартою та не забезпечує ефективної реалізації права на свободу відповідно до стандартів ЄСПЛ;

– у судовій практиці наразі домінуючим залишається підхід щодо застосування запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою, інколи із визначенням застави. Апеляційні суди у порядку апеляційного провадження рідко самостійно застосовують запобіжні заходи у вигляді тримання під вартою із визначенням застави, а запобіжні заходи у вигляді домашнього арешту, особистої поруки, особистого зобов’язання майже ніколи, проте можуть залишити без змін рішення суду першої інстанції про застосування таких видів запобіжного заходу;

– з огляду на вищенаведене, найбільш ефективною процесуальною стратегією є активна позиція сторони захисту саме на стадії розгляду клопотання про застосування, зміну чи продовження строку дії запобіжного заходу в суді першої інстанції шляхом долучення доказів та наведення аргументів на користь обґрунтованості застосування до підозрюваного більш м’якого запобіжного заходу ніж найсуворіший: у вигляді помірної застави, домашнього арешту, особистої поруки чи особистого зобов’язання, зважаючи на обставини конкретного провадження.

Таким чином, попри поширене уявлення про «безальтернативність» тримання під вартою у справах щодо злочинів проти основ національної безпеки і оборони України, судова практика свідчить про наявність тенденцій до пошуку балансу інтересів між виконанням завдань кримінального провадження, суспільним інтересом та дотриманням права особи на свободу, навіть в сучасних складних умовах правового режиму воєнного стану.