Поза межами судової статистики: як виміряти досвід людини, яка прийшла за правосуддям

Є одна цифра, яку я не можу забути з того часу, як ми з колегами завершили розрахунки. Тридцять сім тисяч сто тридцять гривень. Стільки в середньому припадає стягнень на один виконавчий документ в Україні. Не абстрактна статистика, не показник у звіті – це вага, яку система виконання рішень щодня намагається зрушити з місця. І часто не зрушує.

Нове дослідження, яке ми підготували разом з Ігорем Жукевичем, Мартою Кравчик, Романом Гавриком і Юрієм-Антонієм Зборівським, вийшло у European Journal of Social Science Education and Research. Формально воно про доступ до цивільного правосуддя. Фактично – про те, чому людина, у якої формально є право, дедалі частіше ним не користується.

Норма на папері і норма в житті

Ми звикли оцінювати судочинство за законністю рішень. Це зручно: є норма, є рішення, є відповідність. Але людина, яка прийшла до суду, оцінює зовсім інше. Скільки коштувало. Скільки тривало. Чи зрозуміла вона хоч слово з того, що відбувалося. Чи отримала врешті те, за чим прийшла.

І тут починається розрив, який ми у статті назвали justice gap (розрив у доступі до правосуддя). Розрив між тим, що написано в кодексі, і тим, що людина реально тримає в руках після трьох років процесу.

Ось як він виглядає в цифрах. У 2023 році найбільша категорія цивільних спорів в Україні – стягнення боргів за комунальні послуги. Триста двадцять одна тисяча справ. Далі розлучення, сто двадцять одна тисяча. Кредитні спори, понад вісімдесят тисяч. Апеляційні суди мали в провадженні близько дев’яноста шести тисяч цивільних справ, отримали сімдесят одну тисячу сімсот скарг – на 31,6% більше, ніж роком раніше. Розглянули приблизно сімдесят дві тисячі.

Здавалося б, чудово. Європейська комісія з ефективності правосуддя оцінює спроможність судової системи через Clearance Rate (коефіцієнт розгляду справ) – співвідношення того, що розглянуто, до того, що надійшло. Надійшло сімдесят одна тисяча сімсот скарг, розглянуто сімдесят дві тисячі. Коефіцієнт – 100,4%. Апеляція не просто впоралася з річним потоком, а трохи вгризлася в старі справи. У звіті це подають як досягнення.

Тільки коефіцієнт бачить потік, а не запас. Він фіксує, що зайшло і що вийшло цього року, і нічого не знає про справи, які лежать з позаторік. У провадженні апеляційних судів було не сімдесят одна тисяча, а дев’яносто шість – разом із перехідним залишком. Двадцять чотири тисячі з них наприкінці року так і не отримали розгляду. Це backlog (нерозглянутий залишок, що переходить на наступний рік), і він забирає чверть усього масиву.

Кожна четверта людина, яка чекала апеляції, наприкінці року чекала далі. Ось чому 100,4% і 25% не суперечать одне одному, а описують одну систему з двох боків. Керуючись лише першим показником, держава роками звітує про ефективність судів, які стоять по коліна у власних невирішених справах.

У касації картина ще виразніша. Двадцять вісім тисяч справ і матеріалів, сімсот шістдесят чотири справи на одного суддю за рік. Помножте на складність касаційного перегляду, на потребу формувати єдину правозастосовну практику – і ви отримаєте уявлення про те, скільки часу суддя фізично може приділити одній справі.

Хто платить за складність

Найцікавіше починається, коли дивишся, кого саме ця складність вимиває із системи.

Внутрішньо переміщена особа втратила документи. Не має підтвердження права власності на будинок, якого вже немає. Живе за півтори тисячі кілометрів від суду за місцем реєстрації. Літня людина не може подати заяву через електронний кабінет, бо електронний кабінет не передбачає, що заявнику вісімдесят два. Людина з інвалідністю приходить до приміщення суду, де сходи, і на цьому її участь у процесі закінчується. Мешканець села рахує вартість поїздки до райцентру і розуміє, що вона з’їдає половину суми позову.

Хтось скаже: це побутові дрібниці, не правова проблема. Ні. Це і є правова проблема, просто вона не описується мовою кодексу.

Бо коли громадянин знає, що витратить на позов більше, ніж поверне, він від права відмовляється. Формально право існує. Соціально воно порожнє.

Що ми запропонували замість чергового пакета поправок

Мене довго дратувала одна річ у дискусіях про судову реформу. Всі говорять про норми. Ніхто не говорить про вимірювання. Держава не бачить реального часу розгляду, не бачить доступності послуг, не бачить рівня довіри – і тому керує наосліп, приймаючи закони на здогад.

Тому ми запропонували індекс. Integrated Social Justice Accessibility Index, ISJAI (інтегрований індекс доступності соціального правосуддя). Шість блоків, кожен від нуля до ста балів: вартість звернення, швидкість розгляду, цифровий доступ, правова обізнаність, довіра до судів, інклюзивність сервісів. Вартість і швидкість важать по 0,20, решта по 0,15. Для прифронтових регіонів вага дистанційного доступу і швидкості процедур має зростати, бо там ці два параметри вирішують усе.

Сенс індексу простий. Якщо регіон має чудову цифровізацію, але низьку довіру громадян – це видно одразу. Якщо витрати знизили, а строки залишилися божевільними – це теж видно. Керувати можна тим, що бачиш.

Друга пропозиція – мережа локальних центрів доступу до правосуддя. Не нові суди. Сервісні вузли в громадах: у ЦНАПах, бібліотеках, університетах, ветеранських хабах. Людина приходить, отримує первинну консультацію, допомогу з документами, доступ до відеоконференції, медіацію і маршрут до потрібної інстанції. Один невеликий офіс здатен закрити потребу кількох населених пунктів. Юрист, цифровий адміністратор, медіатор, соціальний консультант.

Для ВПО там мають бути шаблони заяв про втрачене майно, спадщину, борги, соціальні виплати. Пенсіонеру потрібен інший сервіс – спокійна офлайн-підтримка без перевантаження строками. Ветерану потрібна координація з іншими службами. Стандартний формат для всіх не працює. Ніколи не працював.

Третій напрям – освітній. Судова система не витримає потоку дрібних конфліктів, поки населення не знає базових правил взаємодії. У Сінгапурі державні портали пояснюють типові цивільні процедури звичайною мовою. У Канаді працюють програми plain language (проста мова). У Британії існують хаби самопредставництва. Це не замінює адвоката. Це знімає інформаційний шок першого контакту з системою.

І це дешевше для держави, ніж фінансувати нескінченні процеси в перевантажених судах. Судова система, яка говорить зрозуміло, витрачає менше ресурсів на виправлення власної складності.

Чому це не благодійність

Мене іноді питають, чи не є вся ця соціальна оптика надто дорогою розкішшю для країни, яка воює.

Відповідь у канадському і британському досвіді. Соціально орієнтоване правосуддя не обов’язково дорожче. Воно частіше економніше, бо зменшує кількість повторних звернень, технічних помилок і затягувань. У Нідерландах дрібні майнові спори між орендарями й власниками житла частково перевели у спрощені процедури з медіаційним супроводом, і повторних конфліктів стало менше. У Фінляндії цифрові платформи вирішення споживчих спорів скоротили час ескалації побутових претензій. У Польщі спрощені наказні процедури розвантажили суди від масових боргів. В Естонії повний електронний документообіг забрав з процесу бюрократію. В Австралії відеозасідання зняли з сільських громад транспортні витрати.

Жодна з цих країн не робила це з гуманістичних міркувань. Вони рахували гроші.

Україна ж стоїть перед завданням, якого не мала жодна з них. Післявоєнна адаптація означає масовий розгляд спорів про майно, компенсації, сімейні відносини, борги і трудові контракти. Якщо система буде повільною, вона примножить соціальне роздратування. Якщо вона стане сервісом – підтримає повернення громадян і відновлення довіри.

Дорожня карта, а не декларація

Ми свідомо відмовилися від гучних заяв і розписали етапи до 2030 року. У 2026-му спростити дрібні цивільні спори до певної суми і запровадити уніфіковані шаблони позовів. У 2027-му запустити єдиний цифровий портал правосуддя і віддалені офіси в громадах. У 2028-му ввести субсидії на правову допомогу для незаможних і освітні програми правової грамотності. У 2029-му провести соціальний аудит судів і рейтинг доступності регіонів. У 2030-му зробити щорічний моніторинг justice gap постійною державною функцією.

Соціальний аудит – це не підрахунок кількості розглянутих справ. Це вимірювання зрозумілості сервісів, доступності приміщень, частки дистанційних звернень і досвіду людини після завершення справи. Бо якщо тисячі людей не звертаються до суду через ціну або складність, система бачить лише верхівку проблеми. Невидимий попит треба зробити видимим – тоді політика перестане бути грою в дартс із зав’язаними очима.

Головний висновок нашого дослідження звучить некомфортно для тих, хто звик мислити реформу як черговий пакет змін до процесуального кодексу. Ефективність цивільного правосуддя залежить не так від досконалості норми, як від здатності інституцій працювати під реальним навантаженням. Формальна доступність суду не дорівнює реальному захисту інтересів людини.

Коли вразливі групи стикаються з фінансовими, територіальними або цифровими бар’єрами, правова нерівність переростає в соціальну. Конфлікти затягуються. Дистанція між громадянином і державою зростає.

Тому доступ до цивільного правосуддя – це питання соціальної політики. Не процесуальна дрібниця.

Перехідний період можна прожити як проблему. А можна – як вікно для модернізації. Багато держав змінювали систему правосуддя поволі, десятиліттями. Україна має шанс збудувати сервісну модель одразу: цифровий доступ разом із людською підтримкою, судова процедура, не відірвана від соціальної реальності.

Саме така архітектура виглядає стійкою надовго. Все інше – косметика на фасаді будинку, у якому тріщить фундамент.

Повний текст дослідження: Horetskyi, O., Zhukevych, I., Kravchyk, M., Havrik, R., & Zborivskyi, Y.-A. (2026). Obstacles to Justice: A Socio-Legal Analysis of Inequality in Civil Courts and Their Impact on Social Integration in Ukraine. European Journal of Social Science Education and Research, 13(2), 87-107. DOI: 10.26417/rqcgtx54