Проблематика тлумачення меж та критеріїв оцінки стандарту «обґрунтованої підозри» в практиці національних судів та Європейського суду з прав людини

На перший погляд питання оцінки стандарту «обґрунтованої підозри» є більш теоретичним, однак це не відповідає дійсності. На практиці підставою для повідомлення особі про підозру, застосування заходів забезпечення кримінального провадження, зокрема при вирішенні питання про арешт майна, застосуванні запобіжних заходів, надання дозволу на проведення окремих негласних слідчих (розшукових) дій, необхідним є доведення наявності достатніх доказів для підозри особи у вчиненні кримінального правопорушення.

Більше того, у ст. 5 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод
(далі – Конвенція) закріплено право на свободу та особисту недоторканність, котре передбачає, що нікого не може бути позбавлено свободи, окрім як у випадках, визначених Конвенцією, і відповідно до процедури, встановленої законом, зокрема в порядку, встановленому
п. «с» ч. 1 цієї статті Конвенції, за якого законний арешт чи затримання особи мають здійснюватися за наявності обґрунтованої підозри у вчиненні кримінального правопорушення.

Незважаючи на таку широку сферу застосування стандарту доказування поняття «обґрунтованої підозри», законодавець не надав йому нормативного визначення, що зумовлює труднощі його правозастосування і покладає обов’язок тлумачення цієї категорії переважно на суди. При цьому і самі національні суди, зокрема Верховний Суд та Вищий антикорупційний суд, демонструють різне тлумачення стандарту «обґрунтована підозра», що породжує правові колізії та його неоднакове правозастосування.

Зважаючи на відсутність у Кримінально процесуальному кодексі України (надалі – КПК України) нормативного визначення стандарту доказування «обґрунтована підозра», а Конвенція та практика Європейського суду з прав людини (надалі – ЄСПЛ) в силу ч. 5 ст. 9 КПК України та ст. 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» є частиною національного законодавства України та джерелом права, положення Конвенції та судова практика мають враховуватися судами при прийнятті відповідних процесуальних рішень.

Слід зазначити, що відповідно до положень статей 207 і 208 КПК України, прямо не передбачено, що затримання особи здійснюється з дотриманням стандарту «обґрунтованої підозри», однак з огляду на актуальну практику ЄСПЛ, на мою думку, такий стандарт має бути дотриманий.

Так, у 1990 році ЄСПЛ вперше надав визначення поняття «обґрунтована підозра» у справі «Фокс, Кемпбелл та Гартлі проти Сполученого Королівства», яке у подальшому повторюється в інших рішеннях суду, зокрема «Нечипорук і Йонкало проти України», «Селахаттін Демірташ проти Туреччини (№ 2)», «Ілгар Маммадов проти Азербайджану», «Ердагоз проти Туреччини», у яких йдеться, що «під обґрунтованою підозрою ЄСПЛ розуміє існуючі факти або інформацію, яка може переконати об’єктивного спостерігача в тому, що особа, про яку йдеться, могла вчинити злочин. При цьому факти, що підтверджують обґрунтовану підозру, не повинні бути такими ж переконливими, як ті, що необхідні для обґрунтування обвинувального вироку чи висунення обвинувачення особі. Стандарт доказування «обґрунтована підозра» не передбачає, що уповноважені органи мають оперувати доказами, достатніми для пред’явлення особі обвинувачення чи ухвалення обвинувального вироку, що пов’язано з меншою мірою ймовірності, необхідною на ранніх етапах провадження для обмеження прав осіб».

На розвиток вказаного висновку апеляційна палата Вищого антикорупційного суду в рішенні від 20.03.2025 по справі № 991/1081/25 влучно додала, що такі докази мають бути достатніми, щоб виправдати подальше розслідування. Відтак, на початковій стадії розслідування суд, оцінюючи обґрунтованість підозри, не повинен пред’являти до наданих стороною обвинувачення доказів тих самих вимог, як при формулюванні остаточного обвинувачення та направленні справи до суду.

Повертаючись до аналізу положень кримінального процесуального законодавства, зокрема ст.ст. 2, 3, 84, 94 та 276 КПК України, можна дійти висновку, що притягнення до кримінальної відповідальності – це стадія кримінального провадження, яка починається з моменту повідомлення особі про підозру у вчиненні кримінального правопорушення.

Підставою для кримінальної відповідальності є вчинення особою суспільно небезпечного діяння, яке містить склад кримінального правопорушення, передбаченого цим Кодексом. Водночас, повідомлення про підозру здійснюється у випадку наявності достатніх доказів для підозри особи у вчиненні кримінального правопорушення.

При цьому, доказами у кримінальному провадженні є фактичні дані, отримані у передбаченому КПК України порядку, на підставі яких слідчий, прокурор, слідчий суддя і суд встановлюють наявність чи відсутність фактів та обставин, що мають значення для кримінального провадження та підлягають доказуванню. Слідчий, прокурор, слідчий суддя, суд за своїм внутрішнім переконанням, яке ґрунтується на всебічному, повному й неупередженому дослідженні всіх обставин кримінального провадження, керуючись законом, оцінюють кожний доказ з точки зору належності, допустимості, достовірності, а сукупність зібраних доказів – з точки зору достатності та взаємозв’язку для прийняття відповідного процесуального рішення.

Отже, сторонами кримінального провадження надаються докази, на підставі оцінки сукупності яких суд встановлює наявність чи відсутність, по-перше, самої події кримінального правопорушення, а, по-друге, за її встановлення, причетності особи до вчинення кримінального правопорушення, оскільки за відсутності події кримінального правопорушення кримінальна відповідальність виключається взагалі.

На підтвердження зазначеного варто навести правовий висновок, викладений у постанові Колегії суддів Другої судової палати Касаційного кримінального Суду у складі Верховного Суду від 16.05.2019 у справі № 761/20985/18: «… якщо не було події кримінального правопорушення або в діях особи немає складу кримінального правопорушення, то за таких обставин кримінальне провадження не може бути розпочато. А якщо через помилку чи з інших причин таке провадження було розпочато, то воно негайно має бути припинено і з позиції вимог правопорядку, і з огляду на дотримання інтересів всіх учасників правовідносин».

У практиці ЄСПЛ, якщо судові органи не провели необхідного розслідування основних фактів справи для того, щоб перевірити обґрунтованість підозри, то має місце порушення підпункту «с» п. 1 ст. 5 Конвенції («Степуляк проти Молдови», «Ельчі та інші проти Туреччини», «Молдовану проти Республіки Молдова»).

У контексті тлумачення стандарту «обґрунтована підозра» у практиці ЄСПЛ важливим є також висновок, сформований у рішенні по справі «О’Хара проти Сполученого Королівства», в якій суд постановив, що виняткова необхідність розслідування терористичних актів не може розширювати поняття обґрунтованості до тієї межі, де порушуються гарантії, встановлені
ч. 1 ст. 5 Конвенції. Уряд має надати принаймні деякі факти або відомості, здатні переконати Суд, що заарештовану особу обґрунтовано підозрюють у вчиненні відповідного злочину. Добросовісної підозри компетентних органів у вчиненні особами кримінального правопорушення, яка обумовлена знанням про попередню терористичну діяльність суб’єктів, недостатньо, щоб переконати об’єктивного спостерігача, що особи могли вчинити відповідне кримінальне правопорушення.

Крім цього, у справі «Фокс, Кемпбелл і Гартлі проти Сполученого Королівства» суд зазначив: «підозра не може ґрунтуватися лише на припущеннях, необхідний фактичний матеріал», а відповідно «відсутність доказів становить порушення ст. 5 Конвенції» (справа «Ільгар Мамедов проти Азербайджану»).

Очевидно, що можливе притягнення особи до кримінальної відповідальності в минулому не може беззаперечно свідчити про доведіть її причетності у розслідуваному кримінальному провадженні, оскільки це не встановлено доказами.

Як бачимо, наприклад, з рішення Вищого антикорупційного суду від 10.10.2025 у справі № 991/10533/25, наразі поширеною є практика національних судів щодо тлумачення стандарту доказування «обґрунтована підозра» саме через призму стандарту «достатніх підстав», що полягає в наступному: «Вимога розумної підозри передбачає наявність доказів, які об’єктивно зв’язують підозрюваного з певним злочином і вони не повинні бути достатніми, щоб забезпечити засудження, але мають бути достатніми, щоб виправдати подальше розслідування або висунення звинувачення (рішення у справі «Джон Мюррей проти Сполученого Королівства» від 28.10.1994, «Фокс, Кемпбелл і Гартлі проти Сполученого Королівства» від 30.09.1990).

Отже, за оцінкою слідчого судді, вказані докази є вагомими та дають підстави вважати, що відбулися події описаних стороною обвинувачення злочинів, та підстави для обґрунтованої підозри в причетності підозрюваного до вчинення цих злочинів.

На стадії досудового розслідування слідчий суддя не оцінює докази з огляду на їх належність та допустимість, а лише надає оцінку їх вагомості за стандартом «достатніх підстав».

Аналогічний підхід застосовано також Вищим антикорупційним судом у справах
№ 991/7964/25, 991/7928/25, 991/7927/25 та інших.

Очевидно, є підстави погодитись з вказаною позицією суду в контексті того, що на етапі оцінки обґрунтованості повідомленої особі підозри та обрання їй судом запобіжного заходу, предметом оцінки має бути встановлення чи існують фактичні дані, котрі свідчать про реальність події кримінального правопорушення, чи пов’язана особа з такою подією, а відтак, чи не є підозра очевидно безпідставною. Дійсно, суд не має встановлювати винуватість особи у вчиненні кримінального правопорушення, не має досліджувати допустимість доказів у повному обсязі або надавати остаточну оцінку доказам, однак він має самостійно впевнитись та навести достатні підстави для переконання інших, сторонніх осіб, у тому, що саме ця особа могла вчинити вказаний злочин, однак це неможливо встановити, не оцінивши у сукупності надані докази на предмет їх достатності.

Разом з тим, стосовно твердження, що на стадії досудового розслідування слідчий суддя не оцінює докази з огляду на їх належність та допустимість, а лише надає оцінку їх вагомості за стандартом «достатніх підстав» викликає певні сумніви щодо відповідності такого підходу вимогам стандарту доказування «обґрунтованої підозри», закріпленим у практиці ЄСПЛ та загальним засадам кримінального провадження, а саме законності, рівності сторін, презумпції невинуватості та забезпечення доведеності вини, змагальності сторін та свободи в поданні ними до суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості, забезпеченні права на захист, безпосередності дослідження доказів, що встановлені ст. 7 КПК України, а також вимогам до доказів та до їхньої оцінки судом, визначених главою 4 КПК України.

Оскільки на етапі застосування запобіжного заходу або інших заходів забезпечення кримінального провадження суд на підставі конкретних доказів має встановити наявність події кримінального правопорушення, чи є вказана особа суб’єктом злочину, і чи підтверджують ці докази відношення особи до його вчинення, що відповідатиме критеріям відповідності повідомлення про підозру стандарту «обґрунтованості підозри». Інакше при визнанні в подальшому таких доказів недопустимими, застосований до особи захід забезпечення кримінального провадження, буде вважатися надмірним і безпідставним обмеженням прав, свобод та інтересів особи, яка в законному порядку не визнана судом винною у вчиненні кримінального правопорушення.

Захист доволі часто стикається із ситуаціями, коли при обранні підозрюваному запобіжного заходу, адвокат в судовому засіданні наводить переконливі, а інколи беззаперечні докази щодо необґрунтованості повідомленої підозри. Натомість слідчі судді, задовольняючи клопотання сторони обвинувачення, зазначають в ухвалах стандартні, абстрактні твердження, на кшталт: «оскільки на даному етапі кримінального провадження не допускається вирішення тих питань, які повинен вирішувати суд під час розгляду справи по суті, а саме питань, пов’язаних з оцінкою доказів з точки зору їх достатності та допустимості для визнання особи винною чи невинною у вчиненні злочинів, то слідчий суддя на підставі розумної оцінки сукупності отриманих доказів лише визначає, що причетність особи до вчинення злочину, підозра у якому йому повідомлена, є вірогідною та достатньою для застосування до нього обмежувального заходу … а прокурором доведено, з посиланням на докази та матеріали кримінального провадження, що підозра є обґрунтованою, а ризики підтвердженими».

У таких випадках відбувається підміна поняття «обґрунтованої підозри» на «достатні підстави» або «вірогідність та достатність доказів», що свідчить про очевидну формальність висновків суду про існування обґрунтованої підозри у вчиненні особою кримінального правопорушення.

При цьому, зазвичай саме на етапі аналізу та оцінки наданих сторонами доказів на стадії досудового розслідування, судді навіть не вдаються до такої оцінки. В більшості випадків вони обмежуються цитування переліку доказів, зазначених у клопотанні сторони обвинувачення про застосування до особи запобіжного заходу, що, вочевидь, не може визнаватися дотриманням принципу законності та верховенства права, коли йде мова про подальшу долю особи, яка може бути виправдана судом або стосовно якої може бути скасовано запобіжний захід.

Отже, враховуючи вищенаведену практику ЄСПЛ можна дійти висновку, що національні суди не оцінюють докази щодо обґрунтованості підозри, а лише формально зазначають про її встановлення, що очевидно не може слугувати підставою для визнання такої підозри обґрунтованою.

У цьому контексті процес спростування наявності обґрунтованої підозри нерозривно пов’язаний з дотриманням принципу процесуальної рівності сторін, про який говорить ЄСПЛ у своєму рішенні у справі «Кресс проти Франції» від 07.06.2001 як про один з елементів більш широкої концепції справедливого судового розгляду та який вимагає, щоб кожній стороні надавалась розумна можливість представляти свою позицію за таких обставин, які не ставлять цю сторону в істотно невигідне щодо протилежної сторони становище.

Крім цього, встановлення факту доведення обґрунтованості підозри прямо впливає на імовірність існування ризиків, передбачених ч. 1 ст. 177 КПК України, що серед іншого встановлюється судом при застосуванні до особи запобіжного заходу.

Щодо меж оцінки стандарту «обґрунтована підозра», то варто навести практику Великої Палати Верховного Суду, яка в своїй постанові від 27.01.2022 у справі № 11-132сап21 зазначила, що «при застосуванні заходів забезпечення кримінального провадження на стадії досудового розслідування стандарт доказування «достатня підстава» є значно нижчим порівняно з такими стандартами як «поза розумним сумнівом» (котрий застосовується під час розгляду кримінального провадження по суті), так і «обґрунтована підозра» (за яким доводиться наявність підстав піддавати конкретну особу заходам забезпечення кримінального провадження).

Аналогічного висновку про те, що стандарт «обґрунтована підозра» є істотно вищим, ніж поняття «достатні підстави», дійшов також Вищий антикорупційний суд у справах
№ 991/7193/25, 991/6887/25, 991/3316/25 та інших.

Водночас, безумовно стандарт доказування для підозри є суттєво нижчим, ніж стандарт доведення вини, про що зазначав ЄСПЛ у рішення по справі «Джон Мюррей проти Сполученого Королівства».

Отже, з урахуванням зазначеного, можна стверджувати, що відсутність законодавчого визначення, критеріїв та меж стандарту доказування «обґрунтованої підозри», а також неоднозначність законодавчого формулювання підстав для скасування підозри, відсутність конкретизації предмета оскарження, призводить до неоднозначності у праворозумінні та правозастосуванні вказаного визначення.

Це викликає потребу в закріпленні на рівні норм кримінального процесуального закону розширеного визначення стандарту доказування «обґрунтована підозра» та критеріїв її встановлення і оцінки.

Таким чином, пропонуємо власне визначення стандарту доказування «обґрунтованої підозри» як підтвердженого сукупністю належних, допустимих і достатніх доказів, висновку суду про встановлення об’єктивних фактичних даних, котрі підтверджують наявність або відсутність події кримінального правопорушення, високого ступеня імовірності того, що конкретна особа могла його вчинити, а також фактів, які пов’язують конкретну особу з даною подією, які є достатніми для виправдання її подальшого кримінального переслідування та застосування відносно неї передбачених законом заходів забезпечення кримінального провадження.