Приховану зйомку, звичну для українських розслідувачів, в Австрії вважають порушенням

Українська розслідувальна журналістика давно вийшла за кордони країни, бо за кордон пішли її герої. Колишні посадовці, яких в Україні підозрюють у корупції, осідають у Європі, а журналісти їдуть за ними з камерами. Австрійський журнал profil прямо пише, що у Відні живе низка українців, яких Україна розшукує, зокрема через корупційні звинувачення, але яких Австрія не видає. Отже, рано чи пізно мало виникнути питання: що відбувається, коли український метод розслідування перетинає кордон і стикається з чужим правом? Затримання Михайла Ткача у Відні дало на нього першу наочну відповідь.

Спершу про те, що відомо напевно. Ввечері 8 жовтня керівника відділу розслідувань “Української правди” затримали у Відні разом з оператором Ярославом Бондаренком під час редакційного завдання, пов’язаного з пошуком колишнього генпрокурора Руслана Кравченка, повідомило Радіо Свобода. Кравченко пішов у відставку на початку вересня, на тлі операції НАБУ і САП “Карфаген” щодо покривання шахрайських кол-центрів, і, за даними УП, обрав місцем проживання саме Відень. Ткача відпустили о 4 ранку 9 жовтня, після понад 12 годин під вартою. Головна редакторка УП Севгіль Мусаєва зазначила, що раніше в подібних ситуаціях за кордоном її колег звільняли за годину-півтори, а Бондаренко цього разу дістав поранення під час затримання і потрапив до лікарні. Згодом відпустили і його: за даними Der Standard, обидва журналісти вже на волі.

Австрійська сторона пояснила ситуацію по-своєму. Міністр внутрішніх справ Герхард Карнер підтвердив ORF, що у Відні за підозрою у шпигунстві затримали 4 громадян України, двоє з них уже під слідчою вартою. Хронологія тут важлива. Двох українців, яких австрійські медіа називають імовірними співробітниками української військової розвідки, затримали ще в понеділок, а в середу земельний суд Відня відправив їх під варту до 21 жовтня, пише газета OÖN. Справу веде австрійська служба державної безпеки DSN, підозрювані свою вину заперечують. Ткача і Бондаренка затримали вже в четвер. Речниця прокуратури Відня Ніна Буссек уточнила, що підозра щодо журналіста й оператора виникла в ході іншого розслідування, але не підтвердилася. За даними profil, слідство перевіряє версію про стеження за будинком у 13-му районі Відня на замовлення української розвідки, а також те, чи був репортер залучений з суто журналістських причин.

Тепер подивімося, як ця історія працює юридично, крок за кроком. І почнімо з самого затримання, бо вже тут видно різницю двох систем.

В Австрії порядок задає §172 Кримінально-процесуального кодексу. Затриману людину мають без зайвого зволікання доставити до суду, але не пізніше ніж через 48 годин після фактичного затримання. Якщо поліція затримала людину з власної ініціативи, вона зобов’язана негайно допитати її щодо суті справи, характеру підозри та підстав затримання. І той самий §172 прямо встановлює, що затриманого треба відпустити тієї ж миті, коли з’ясується, що підстав тримати його далі немає. Якщо ж підстави лишаються, прокуратура вирішує, чи просити суд про слідчу варту, і якщо прокурор від цього відмовляється, людину відпускають одразу.

Отже, австрійська поліція цілком може звільнити затриманого через 2, 5, 12 чи 20 годин, щойно в ході перевірки з’ясується, що подальше обмеження свободи вже не має правової підстави. Саме тому 12 годин, які Ткач провів під вартою, не виглядають ані винятковими, ані процесуально дивними. Пояснень тут два, і обидва вкладаються в букву закону. Перше: поліція під час допиту й первинної перевірки сама встановила, що підстав тримати журналіста далі немає. Друге: прокуратура, ознайомившись із матеріалами, вирішила не звертатися до суду з клопотанням про слідчу варту, після чого поліція була зобов’язана його відпустити. Заява прокуратури про те, що підозра не підтвердилася, сумісна з обома варіантами. В Україні аналогічна межа довша: стаття 29 Конституції і стаття 211 Кримінального процесуального кодексу дозволяють тримати затриманого без рішення суду до 72 годин.

Далі найцікавіше: підозра, з якою все почалося. В Австрії розвідувальну діяльність карає §256 Кримінального кодексу. Він передбачає від 6 місяців до 5 років позбавлення волі для того, хто створює, веде чи будь-як підтримує таємну розвідувальну службу. Але є ключова умова: це має відбуватися на шкоду Австрійській Республіці. Тобто шпигунство однієї іноземної держави проти іншої на австрійській території саме по собі злочином не є. Саме через цю особливість Австрію роками називають зручним місцем роботи для іноземних служб. У 2024 році тодішня міністерка юстиції Альма Задіч обіцяла зробити карним будь-яке шпигунство в Австрії, незалежно від того, проти кого воно спрямоване, а Карнер тоді ж назвав посилення покарання цілком необхідним. Проте текст статті з грудня 2021 року не змінився.

Що це означає на практиці? Щоб притягнути когось за §256, австрійському слідству мало довести, що людина працювала на іноземну службу. Треба ще показати, що ця робота шкодила самій Австрії. Українська стаття 114 Кримінального кодексу побудована за іншою логікою: шпигунством вона називає передачу або збирання для іноземної держави відомостей, що становлять державну таємницю України, якщо це робить іноземець чи особа без громадянства. Обидві країни захищають лише себе, але Україна прив’язує склад злочину до державної таємниці, а Австрія до шкоди державі в ширшому сенсі. Цікаво, що двох українців, які зараз сидять під вартою, підозрюють саме за §256, тобто в діяльності на шкоду Австрії. У чому полягає ця шкода, австрійська сторона поки не пояснює: держсекретар Йорг Ляйхтфрід, відповідальний за державну безпеку, обмежився тим, що слідство триває.

Проте навіть якщо шпигунську підозру зняли, лишається другий шар австрійського права, і саме він стосується журналістики безпосередньо. Це захист приватного життя.

Спершу варто чітко сказати, чого австрійське право не забороняє. Воно не забороняє журналістові шукати публічну особу, з’ясовувати, де вона перебуває, спостерігати за нею в громадському місці, чекати її там, фотографувати чи знімати відео, збирати інформацію з журналістською метою, підходити до людини й ставити їй питання. Тобто саме ядро того, що робить Ткач, в Австрії законне. Оновлений §9 закону про захист даних прямо передбачає особливий режим обробки персональних даних для журналістських цілей. Причому, як пояснював австрійський парламент під час реформи 2024 року, захист поширили й на журналістику поза медіакомпаніями, а редакційну таємницю та захист джерел лишили недоторканними. Але журналістський статус не дає абсолютного імунітету.

Де ж проходить межа? Австрійці вважають, що систематичне приховане відеоспостереження, яке дозволяє ідентифікувати людину, є втручанням у її приватність. Верховний суд Австрії сформулював це прямо: систематична, прихована, ідентифікуюча відеозйомка із записом завжди є втручанням у право на таємницю особистого життя. Це право захищає §16 Загального цивільного кодексу разом зі статтею 8 Європейської конвенції з прав людини, яка в Австрії має конституційний статус. Цікаво, що в тій справі йшлося про детектива, якого найняли довести, що певна людина насправді живе у певному будинку. Тобто про ту саму задачу, яку розв’язують журналісти, коли шукають, де осів утікач.

Але найголовніше в австрійській конструкції інше. Коли факт такого втручання встановлено, тягар доказування переходить на того, хто знімав. У рішенні 10 Ob 57/14a Верховний суд пояснив, що саме той, хто стежив, мусить довести законний інтерес і те, що обраний засіб був для нього доречним. Інакше кажучи, суспільний інтерес не є перепусткою за замовчуванням. Його доводять у суді, конкретно для цієї зйомки й цієї людини.

На цій основі стоять інші норми. §1328a цивільного кодексу зобов’язує відшкодувати шкоду за протиправне втручання в приватність. §78 закону про авторське право забороняє публікувати зображення людини, якщо це порушує її законні інтереси. Тобто зняти людину і оприлюднити зняте – з погляду австрійського права різні дії. Навіть якщо сама зйомка була допустимою, під час публікації окремо зважують суспільний інтерес, статус людини, контекст зйомки і глибину втручання в її приватність. §7 закону про медіа дає право на компенсацію, якщо медіа оприлюднили найбільш особисту сферу життя людини так, що це її компрометує. А з 1 липня 2024 року австрійські медіа втратили загальний імунітет від законодавства про захист персональних даних. Конституційний суд скасував так званий медійний привілей як надто широкий, і парламент переписав §9 закону про захист даних так, що тепер інтереси журналістики й приватності зважують у кожному випадку окремо.

Є й кримінальний шар. §107a Кримінального кодексу Австрії під назвою “Наполегливе переслідування” карає до року позбавлення волі або штрафом до 720 денних ставок. Під нього підпадає той, хто тривалий час шукає просторової близькості до людини так, що це здатне неприпустимо порушити її спосіб життя. Окремо стаття згадує оприлюднення без згоди фактів чи зображень з найбільш особистої сфери життя. Якщо переслідування триває понад рік, покарання зростає до 3 років. Ключові слова тут “тривалий час”: кількаденна зйомка під цю статтю навряд чи підпадає. Втім, австрійський Верховний суд окремо наголошував, що приватність може бути порушена й тоді, коли складу злочину за §107a немає.

Другий кримінальний ризик стосується звуку. §120 Кримінального кодексу Австрії карає позбавленням волі до року або штрафом до 720 денних ставок того, хто за допомогою звукозаписувального чи прослуховувального пристрою отримує доступ до непублічної розмови, не призначеної для його вух. Тією ж санкцією стаття карає і того, хто без згоди мовця передає третім особам або публікує запис непублічного висловлювання. Тобто в Австрії ризикованою є не камера як така, а мікрофон, спрямований на чужу розмову, і подальша публікація такого запису. Переслідують за цією статтею лише з дозволу потерпілого.

А тепер уявіть ту саму ситуацію в Україні. На папері українське право теж захищає приватне життя. Стаття 32 Конституції забороняє збирати й поширювати конфіденційну інформацію про особу без її згоди, а стаття 182 Кримінального кодексу передбачає за це кримінальну відповідальність. Проте далі українська конструкція розходиться з австрійською, і розходиться в бік журналіста.

По-перше, стаття 307 Цивільного кодексу припускає згоду людини на зйомку, якщо її знімають відкрито на вулиці, на зборах, конференціях та інших публічних заходах. Зверніть увагу на слово “відкрито”: прихованої зйомки ця презумпція не покриває. По-друге, стаття 29 Закону “Про інформацію” дозволяє поширювати навіть інформацію з обмеженим доступом, якщо вона суспільно необхідна і право громадськості її знати переважає потенційну шкоду. Предметом суспільного інтересу закон прямо називає, зокрема, інформацію про можливе введення громадськості в оману чи порушення прав людини. По-третє, стаття 25 Закону “Про захист персональних даних” обмежує дію закону для обробки даних з журналістською метою, за умови балансу між повагою до приватного життя і свободою слова. Тобто Україна зберегла журналістський виняток, який Австрія у 2024 році звузила. По-четверте, стаття 171 Кримінального кодексу окремо карає за перешкоджання законній професійній діяльності журналістів.

І нарешті, в Україні досі немає окремої статті про переслідування, аналогічної австрійському §107a. Станом на липень 2026 року законопроєкти № 12088 і № 12297, які пропонують доповнити Кримінальний кодекс статтею 129-1 “Незаконне переслідування (сталкінг)”, ще лежали в Раді. Тож той, кого кілька днів поспіль знімають біля дому, в Україні може апелювати лише до загальних норм про приватність. Так само немає в українському Кримінальному кодексі і прямого аналога австрійського §120, який карав би саме публікацію запису непублічної розмови без згоди мовця. Стаття 359 карає за незаконне використання спеціальних технічних засобів негласного отримання інформації, а решту таких випадків оцінюють через загальну статтю 182 про конфіденційну інформацію.

Отже, одна й та сама дія в двох країнах має різну юридичну вагу. Поїздка за колишнім посадовцем з камерою і зйомка дверей, у які він заходить, в Україні спирається на презумпцію згоди для відкритої зйомки, на широко сформульований суспільний інтерес і на журналістський виняток у законі про персональні дані. Кримінальної статті про переслідування, під яку можна було б підвести таку роботу, немає взагалі. В Австрії відкрите спостереження в публічному місці, зйомка і спроба отримати коментар так само законні. Але якщо зйомка стає систематичною і прихованою, вона вже є втручанням у приватність, і доводити законність свого інтересу мусить журналіст. Якщо вона триває довго й порушує людині спосіб життя, це вже кримінальне переслідування за §107a. Якщо до камери додається мікрофон, спрямований на чужу розмову, вмикається §120. А публікацію знятого суд оцінюватиме окремо від самої зйомки. А якщо об’єкт зйомки цікавить ще й австрійські спецслужби, до цього додається шпигунська перевірка.

Є ще одна деталь, яку легко пропустити. В Україні Кравченко був чинним генпрокурором, тобто публічною особою з вузьким простором для приватності. У Відні він приватна особа на території іншої держави, і австрійський суд зважуватиме його право на особисте життя за австрійськими мірками. Віденська ніч Михайла Ткача закінчилася звільненням, бо шпигунська підозра не підтвердилася, а підстав для подальшої варти австрійський процес не дав. Але наступне розслідування про українського втікача в Австрії вже не зможе розраховувати лише на українську логіку суспільного інтересу. Його законність визначатимуть австрійський цивільний кодекс, практика Верховного суду, §107a і §120. І межа там проходить не по самій камері, а по тому, наскільки систематичним і прихованим є стеження, що саме потрапляє в кадр і на запис, і що з цього потім виходить в ефір.